– Дожила я до 60 років, а від дітей жодної подяки! – сказала мати, обвівши очима родичів. – Ні, ви тільки уявіть! У мене ювілей, а вони мені папірці притягли й телефон, який, мабуть, взяли з рук за низькою вартістю

Суботній день видався сонячним, хоча грудневі морози вже міцно трималися за землю.

Віктор, Віра та Вадим, дорослі діти Маргарити Петрівни, разом зі своїми сім’ями зібралися у затишному будинку матері, щоб відсвяткувати її шістдесятий день народження.

Кожен із них ретельно підготувався до цієї події, обравши подарунок, який, як їм здавалося, потішить кохану маму.

Віктор, старший син, вирішив подарувати матері новий смартфон. Її старий телефон давно вимагав заміни, і він був упевнений, що сучасний гаджет зробить життя матері простішим та зручнішим.

У його голові навіть майнули спогади про те, як мама завжди захоплювалася новими технологіями, особливо тими, що полегшували повсякденне життя.

Середня дочка Віра згадала, як мати любила показувати своїм подругам прикраси, куплені у найкращих магазинах міста, зупинилася на сертифікаті до престижного ювелірного салону.

Вона була впевнена, що можливість самостійно вибрати прикрасу, яка радуватиме її, стане для Маргарити Петрівни ідеальним подарунком.

Молодший син Вадим придбав сертифікат для матері в магазин верхнього одягу. Знаючи, що вона давно мріяла оновити свою зимову куртку, він вважав це найкращим варіантом.

“Мама завжди піклується про інших, настав час і їй побалувати себе”, – думав він, акуратно упаковуючи подарунок.

Увечері всі зібралися за великим святковим столом. Серед гостей були близькі друзі родини, родичі та колеги Маргарити Петрівни.

Після смачної вечері, коли справа дійшла до поздоровлень, кожен із дітей з гордістю підійшов до матері, щоб вручити свій подарунок.

Спочатку Маргарита Петрівна приймала вітання з широкою усмішкою на обличчі, проте, незабаром її вираз змінився.

Поглянувши на подарунки, вона насупилась і, трохи помовчавши, несподівано звернулася до всіх, хто зібрався, з різкими словами:

– Дожила я до 60 років, а від дітей жодної подяки! – сказала вона, обвівши очима родичів. – Ні, ви тільки уявіть! У мене ювілей, а вони мені папірці притягли й телефон, який, мабуть, взяли з рук за низькою вартістю!

Після цих слів у кімнаті зависла тиша. Усі завмерли, не знаючи, як реагувати на слова Маргарити Петрівни.

– Мамо, що сталося? Ми ж врахували твої побажання, – вийшовши зі ступору, звернувся до неї Віктор.

– Які ще побажання? Хіба я просила щось із того, що ви приперли? – пробурчала жінка. – Ти знаєш, скільки мені довелося пережити заради вас?!

– Згадати тільки, як ви хворіли, або як у вас різалися зубки? Скільки ночей я не стуляла очей? Скільки гірких сліз пролила? А як я вас підіймала, коли батька не стало? Нагадати вам, чи не варто?

– Замість подяки за моє важке материнство, ви даруєте єдиній матері всяку нісенітницю, зате собі купили нову машину! – осудливо промовила іменинниця, і сплеснула руками.

Розгублена Віра, відчуваючи, як до горла підкочує грудку, ледь чутно промовила:

– Мамо, ми вибирали подарунки, які тобі сподобаються… І в нас зараз іпотека, будівництво… Нам складно дозволити собі щось більше… До того ж машину ми тобі дарували шість років тому…

– Саме так, що не пів року тому, і не рік, а цілих шість років! – огризнулася Маргарита Петрівна, маючи на увазі останній великий подарунок, який діти зробили їй кілька років тому.

– Наші машини набагато старші за твою, – втрутився в діалог Віктор. – До того ж у всіх зараз іпотеки та кредити…

Проте слова дітей Маргариту Петрівну не заспокоїли. Вона продовжувала відчитувати дітей при всій рідні:

– Та що мені ваша іпотека! Це лише відмовки! Ти, Вітю, міг би відмовитись від нової машини, а ти, Віро, – від відпустки в Буковелі, як зробила колись я заради вашого навчання!

– А ти, Вадиме, взагалі міг би знайти більш прибуткову роботу, ніж ця ваша нікому не потрібна дизайнерська студія! Соромно, що твоя дружина заробляє більше за тебе! Ганьба, не інакше…

Слова Маргарити Петрівни дуже вразили кожного з дітей. Вони мовчки подивилися один на одного, не знаходячи слів на своє виправдання.

Зрештою, Віктор вирішив закрити цю тему. Він підвівся з-за столу і голосно промовив:

– Мамо, ми дуже намагалися зробити це свято особливим для тебе. Але якщо наші зусилля здаються тобі недостатніми, можливо, варто поговорити про це пізніше, без гостей?

– Ні, хай будуть свідки нашої розмови! – впевнено заявила Маргарита Петрівна.

Жінка вирішила, що дітям стане соромно за свої подарунки, і вони при всіх пообіцяють виправитися, і купити для неї презенти гідніші.

Діти, не бажаючи продовжувати розмову з матір’ю при гостях, встали з-за столу, і пішли додому.

Вихідні пройшли у пригніченому настрої. Віктор, Віра та Вадим відчували себе ніяково, адже вони справді намагалися догодити матері, але виявилося, що їхні старання були марними.

Минуло кілька днів, перш ніж хтось із дітей зважився знову зв’язатися з Маргаритою Петрівною.

Розмова з нею відбулася телефоном, і кожен з них висловив свою образу і розчарування тим, як вона повелася на ювілеї.

Однак, мати залишилася невблаганною, стверджуючи, що вони повинні були розуміти, чого вона очікує від них.

Протягом наступних тижнів стосунки між дітьми та матір’ю залишалися натягнутими. Зустрічі проходили рідко, і переважно зводилися до суто формальних розмов.

Кожному було важко забути слова матері, сказані на ювілеї, і відновити колишні стосунки.

Примиренням стала Різдвяна вечеря у сина Віктора, на яку Маргариту Петрівну таки довелося покликати.

Жінка поводилася досить тихо і постійно відводила погляд убік. Їй було трохи соромно за те, що вона перегнула палицю.

Коли гості пішли, мати вирішила поговорити з дітьми на чистоту, та попросити вибачення за те, що сказала на ювілеї.

– Я не хотіла вас ображати чи ганьбити, воно само так вийшло, – сором’язливо промовила Маргарита Петрівна.

– Ти ж сказала те, що думала? – суворо запитав Віктор.

Мати у відповідь безглуздо посміхнулася. Вона справді так вважала, і не збиралася цього заперечувати.

– Я перепросити хочу лише за те, що при всіх це висловила, – уточнила Маргарита Петрівна, давши дітям зрозуміти, що вона все ще хоче від них дорогі подарунки.

– Я знайшла вихід із ситуації. Даруйте мені подарунок лише один раз на рік на день народження, але добрий і дорогий.

Діти подумали й вирішили, що краще погодитися з умовами матері. Як не крути, а мати, є мати, і з її бажаннями доведеться рахуватися! Хоча, на їх думку – це занадто! А ви як вважаєте, мати мала рацію?