Дружина часто дзвонила спочатку, питалася про мої трудові будні, підтримувала. Але з часом ці дзвінки траплялися все рідше. Було відчуття, ніби сумую лише я. І коли повернувся за півроку, то це відчуття тільки посилилося

Сталася зі мною роки зо три тому одна історія. Ми з дружиною ніколи багато не жили. Так вийшло, що вищої освіти у мене немає, завжди працював або на будівництві, або на заводі, іноді й зовсім не гребував тимчасовими підробітками.

Олічка ж моя хоч і навчалася в інституті, але за професією не стала працювати. Вже багато років вона є консультантом у магазині косметики.

Ціни постійно зростають, грошей потрібно дедалі більше. Донька дорослішає, незабаром піде до школи, треба якісь кошти відкласти. Ремонт у квартирі давно час зробити, меблі замінити. Теж без грошей нікуди. А де їх взяти, якщо наші зарплати щомісяця витрачаються повністю?

Ось і спала мені на думку ідея попрацювати за кордоном. Тим більше що знайомий приїжджав із Португалії, вихвалявся, що заробив непогано на заводі. Та й загалом казав, що роботи вистачає, треба лише не жаліти себе. Навіть мову знати необов’язково.

Мене довго вмовляти не довелося. Та й Оля виявилася не проти. Так я на цілих півроку і поїхав до Португалії.

Звичайно, було незвично та важко. Працювали багато, жили в тісних кімнатках. Повноцінно їли тільки раз на день, а вкотре витрачатися на продукти здавалося нерозумним. Та й не так легко змусити себе витрачати ці євро, які зароблялися важкою працею.

Дружина часто дзвонила спочатку, питалася про мої трудові будні, підтримувала. Але з часом ці дзвінки траплялися все рідше. Було відчуття, ніби сумую лише я. І коли повернувся за півроку, то це відчуття тільки посилилося.

Ні, Оля зраділа моєму приїзду. Але мені здалося, що вона ще більше зраділа тим грошам, які я привіз. Її легковажність та щоденні походи по магазинах стали для мене неприємним відкриттям. Ніколи не думав, що вона готова з такою легкістю витрачати наші гроші на будь-яку нісенітницю.

Мої спроби привести її до тями успіху не мали, ми тільки посварилися. І це вже у перший тиждень після мого повернення. А за пару тижнів дружина взагалі заявила, що мені потрібно не гаяти часу і знову вирушати до Португалії, поки на моє місце когось не знайшли. Мовляв, така грошова робота довго не чекатиме.

Я ж вже тоді нікуди їхати не планував. Мав намір зайнятися ремонтом, відпочити, потім якусь роботу знайти в нашому місті. А тут чую таке. Зараз поїду, ремонту не зробимо, гроші вона на вітер пустить. А заради чого? Щоб через півроку все знову повторилося?

Пройшли роки. Я щось підробляю, як можу і вмію. І от ми вдруге стаємо батьками. Це вже, вибачте за відвертість, не догледіли. Дитина незапланована, а відносини у родині вже тріщать по швах. Місяць тому я забирав Олю і новонародженого Марка додому, а сьогодні вже не знаю, як відбиватися від матеріальних претензій дружини.

Була б її воля, вона б мене знову відправила на заробітки. Та, чесно сказати, я би зараз і сам з задоволенням втік подалі від неї та якусь копійку б підзаробив. Але кордон закритий і до Португалії мені зазь.

Тому дружина дозволила собі заявити, що я маю йти до Збройних Сил з фінансових міркувань. І це для мене вже нове відкриття і зовсім інший рівень відносин. Я дуже по-інакшому поглянув на Олю після таких слів.

Я, якщо і піду боронити країну, то точно з іншою мотивацією. А у фінансовому плані я їй зовсім не довіряю більше і вважаю, що маю на це повне право. Тож саму з дітьми вдома залишити аж ніяк не можу.