Дружина з характером…

– Вірочко, зроби все за найвищим розрядом, як ти вмієш, – хитро посміхався нетверезий Микита. – Ти ж розумієш, це люди з іншого кола. Вони – моя перепустка на новий рівень.

Микита ввалився в дитячу прямо в брудних черевиках, прикриваючи за собою двері. Але я вже чула в передпокої чужі голоси.

Я визирнула в коридор. У передпокої роздягалися троє – один лисий, другий вусатий і третій, наймолодший, не мав жодних відмінних рис. Окрім хіба що віку.

– Який рівень, Микито, у Мишка тридцять вісім…

Я навіть не встигла домовити, бо один із гостей уже пройшов повз мене у вітальню і впав на диван так, ніби все життя на ньому спав.

– Господарочко, а що у нас із закусочкою? – сказав уже другий, який молодший.

Десять хвилин тому я капала Мишкові в ніс противірусні. А Софія працювала в зошиті з природи.

– Микито, – я спіймала чоловіка за рукав у коридорі, – ти збожеволів? Мишко хворіє, Сонька не зробила уроки, я в халаті, в будинку бардак, а ти привів гостей! Яких треба годувати та розважати!

– Віро, – чоловік подивився на мене, як на примхливу дитину, яка не хоче їсти корисну кашу, – ці люди розв’язують питання з контрактом. Розумієш? Потерпи дві години.

– Потерпи! – це слово, як прокляття, переслідувало мене все наше спільне життя. Потерпи, поки я розкручусь. Потерпи, доки закриємо кредит. Потерпи, мама приїде лише на місяць. Потерпи, потерпи, потерпи…

Я повернулася до вітальні. Лисий уже ввімкнув телевізор і перемикав канали. Третій гість, мовчазний, із вусами у стилі вісімдесятих, розглядав наші сімейні фотографії на стіні та хмикав.

– А ви, Вірочко, завжди так приймаєте гостей? – Молодий показав пальцем на мій запраний халат.

– Я не приймаю гостей, – огризнулася я. – Я вкладаю спати хвору дитину!

– Ой, та годі тобі паритися! – Лисий махнув рукою. – У дітей завжди щось трапляється. Температура – ​​це нісенітниця. Ось у мого якось…

Я не стала слухати, що там було. Я пішла на кухню, відчинила холодильник, а там, як на зло, нічого не було. Знайшла підсохлий по краях сир і три помідори.

Один був уже м’який. А ще були якісь оливки у банці. Мама залишила їх із минулого приїзду ще навесні, а я все збиралася викинути.

Я порізала хліба, він кришився під ножем, і крихти сипалися під стіл. А я думала:

– Ось так і життя кришиться. Тільки ніхто цього не помічає, доки не стане босою ногою на ці крихти посеред ночі.

– Віро, а чогось міцнішого немає? – крикнув лисий із вітальні.

Микита дістав із бару колекційну пляшку. Цю пляшку ми купили три роки тому, коли літали удвох у відпустку. Я принесла гостям тарілку з нарізкою. Молодий глянув на неї й гидливо скривився.

– Це все? Ми, знаєте, звикли до іншого рівня гостинності.

– Вибачте, – сказала я, – Чим багаті… Я не знала, що ви прийдете. Чоловік не попередив.

– А це, Вірочко, і є талант справжньої господині бути готовою завжди, – докірливо сказав лисий експерт.

– Мамо! – З дитячої крикнула Сонька. – Мишко весь горить!

Я кинулася до нього, чоло у дитини було вологе, але щоки палахкотіли таким поганим, малиновим рум’янцем, який буває тільки при високій температурі. Градусник показав тридцять дев’ять та два. Цього ще не вистачало.

Я дала синові жарознижувальне. Він проковтнув насилу, зморщився весь. Мишко просто ненавидить сиропи, навіть солодкі. Я підклала подушку вище, погладила синочка по вологому волоссю.

А з вітальні долинав регіт і дзвін чарок. Хтось голосно розповідав анекдот про тещу, і всі сміялися так, ніби коні іржали.

– Микито! – я вийшла в коридор. – У Мишка температура під сорок. Мені потрібно викликати лікаря чи їхати в лікарню. Твої гості повинні піти.

Чоловік глянув на мене з роздратуванням.

– Віро, не драматизуй! Дай ще жарознижувальне. Вони скоро підуть.

– Скоро – це коли? – Уточнила я.

– Коли закінчимо розмову, – відрізав чоловік.

– Ваша розмова – це анекдоти про тещу? – буркнула я.

Лисий почув і зареготав:

– О, Микито, а в тебе дружина з характером! Люблю таких.

Мені захотілося виставити його із квартири. І всіх інших, разом із чоловіком заразом.

– Панове, – я вийшла в центр вітальні, – я прошу вас покинути нашу квартиру. У мене хвора дитина, мені потрібно викликати лікаря.

– Вірочка, – молодий розвалився в кріслі та закинув ногу на ногу, – ви така серйозна. Розслабтеся. Хильніть з нами.

– Я не Вірочка! Я Віра Андріївна! – огризнулася я.

– Ух ти! – Вперше за вечір подав голос вусатий. – Офіційно як.

Микита боляче схопив мене за лікоть і потяг на кухню.

– Ти що твориш? Ти розумієш, що через твої істерики я можу втратити угоду? Це наше майбутнє, Віро! Твоє, моє та дітей!

– Моє майбутнє – це мої діти! – Закричала я, бо вже не було сил мовчати. – А ти розважаєш не тверезих мужиків у моїй вітальні!

– У твоїй?! – посміхнувся чоловік.

– Так, Микито. У моїй. У квартирі, яку придбали мої батьки.

Він хотів щось заперечити, але передумав. Я вийшла з кухні, зайшла до спальні та зателефонувала Петровичу. То був наш сусід знизу. Зараз він пенсіонер, колишній поліціянт, підробляв на евакуаторі.

– Іване Петровичу, це Віра з двадцять сьомої, – сказала я. – У нас у дворі машина стоїть поперек проїзду.

– Чорний позашляховик. Мені дитині швидку треба викликати. А він дорогу перегородив. Заберете? Так, просто зараз.

За п’ятнадцять хвилин пролунав вереск сигналізації. Лисий схопився.

– Це моя! Що відбувається?

Він кинувся до вікна, потім до дверей, за ним зіскочили інші. Микита біг останнім, озираючись на мене з таким обличчям, ніби зрозумів, чиїх це рук справа.

Я зачинила двері на два замки та ланцюжок. За деякий час за дверима почувся голос Микити, спочатку вимогливий, потім розгублений:

– Віро, відчини! Ти з глузду з’їхала! Віро!

Я не відповіла і пішла до дитячої. Мишко дихав рівніше, температура почала спадати. Лоб під моєю долонею був уже не такий гарячий. Соня заснула прямо за письмовим столом, уткнувшись носом у зошит.

Потім з-за дверей почулася лайка. Це був уже не Микита, а його, з дозволу сказати, партнери. А потім я почула, як грюкнули двері під’їзду.

Я сіла на підлогу поруч із дитячим ліжечком і просиділа так до світанку. Зранку я викликала маму до нас додому.

Вона відвела Соню до школи, сказала, що та всю дорогу питала, чому тато не снідав із нами. Довелося їй збрехати, що тато поїхав рано на роботу.

Тим часом я викликала Мишкові лікаря. Педіатр сказала, що це звичайний сезонний вірус, нічого страшного, але потрібний спокій.

А потім я поїхала у юридичну консультацію на Садовій. Я проходила повз неї кожен день по дорозі з роботи та думала, що хтось же сюди звертається. Слава богу, що в мене все добре, у мене ж сім’я!

Смішно, бо все виявилося дуже крихким. Як кажуть – сміх крізь сльози! Але я жодного разу не пошкодувала про своє рішення.

Заяву про розлучення я подала у п’ятницю. Рівно за тиждень після візиту “дорогих гостей”. У мене й досі не вкладається в голові, як може рідний батько так себе поводити?!

Дитина хвора, а йому байдуже! Нас розлучили, а Микита навіть і не намагався мене втримати. І слава Богу! Як кажуть, – пройшла любов, зав’яли помідори!..

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!