Дворняга рвонула вперед так різко, що Дімка ледве встиг відскочити. Пронеслася в підсобку кулею. Повисла тиша. Навіть відвідувачі припинили шепотіти. А потім – із глибини підсобки долинув звук. Жалібний писк. Тетяна зробила крок до дверей, та зазирнула усередину. У кутку, на старих ганчірках лежала крихітна пухнаста грудочка. А собака ніжно, обережно її вилизувала. – Цуценя, – видихнув Серьога, заглядаючи через плече Тетяни

Тетяна стояла за стійкою і рахувала виторг, коли почалася якась метушня.

Спочатку – гавкіт. А потім моторошне виття, від якого відвідувачі підіймали голови від кави та оглядалися на всі боки.

– Що в біса діється? – пробурмотіла вона, визираючи у вікно.

Біля входу металася дворняга. Плямиста, облізла, з ребрами, що стирчать. Стрибала на двері, бігала кругами – і знову до дверей. Як заведена.

– Тань, що там за цирк? – крикнув Сергій через барну стійку.

– Собака якась. Шалена, напевно.

Відвідувачі вже почали нервувати. Молода матуся з візком злякано притиснула дитину. Пенсіонер у кутку похитав головою:

– От люди! Тварин не контролюють.

Тетяна зітхнула. П’ятнадцять років працює у кафе, всього побачила. І не тверезих виганяла, і злодіїв ловила. Але із собаками справ не мала.

– Сергію, вийди, прожени її!

– А як вкусить?

– Палицю візьми якусь.

Але собака не вгамовувалася. Серьога вийшов — вона відбігла до краю тротуару, присіла на задні лапи й заскиглила. Так несамовито, що у Тетяни мурашки по шкірі побігли.

– Це ненормально, – сказала клієнтка за сусіднім столиком. – Може, її збила машина?

Тетяна придивилася. Собака не кульгала, бігла рівно. Просто одержимо рвалася саме сюди, в їхнє кафе.

– Сергію, а може, вона шалена й справді? – гукнула вона.

– Та я не знаю! Але народ уже йде.

І справді. Двоє відвідувачів розплатилися і поспішно відступили, скоса зиркаючи на двері. А собака все крутилася навколо і скиглила.

Тетяна підійшла до вікна впритул.

– Що тобі треба, дурненька? – прошепотіла вона крізь скло.

Собака ніби почула. Завмерла. Втупилась прямо на Тетяну – і знову тихенько заскиглила.

– Гаразд, – вирішила Тетяна. – Серьога! Відчиняй двері!

– Ти що, з глузду з’їхала?! Вона ж…

– Відчиняй, говорю!

Серьога неохоче повернув ключ. Щойно замок клацнув – тварина рвонула усередину. Пронеслася повз стійку, перекинула стілець, ковзнула лапами по кахлю.

І завмерла посеред зали. Принюхалася. Покрутила головою – туди-сюди, туди-сюди. Як радар.

– Господи, що вона робить? – прошепотіла матуся з візком.

А собака вже гасала по кафе. Обнюхувала столи, стільці, заглядала під стійку. Хвіст підібганий, очі горять. Шукає щось. Відчайдушно шукає.

– Гей, гей! – Серьога замахав руками. – Пішла геть звідси!

Але дворняга його ніби не чула. Підбігла до підсобки, почала дряпати двері, скиглила, повискувала. Такий жалібний звук, що у Тетяни серце стислося.

– Вона щось чує, може, мишу, – сказала клієнтка за кутовим столиком.

– Які миші! – пирхнув пенсіонер. – Шалена вона, ось що!

А собака все шкрябала двері підсобки. Все сильніше, все відчайдушніше.

– Сергію, прибери її! – Звеліла Тетяна. – Народ нервує!

– Та як її прибрати?! Вона, як одержима!

Сергій спробував схопити собаку за загривок. Та відсахнулася, вишкірилася – але не вкусила. Просто відсторонилася і знову до дверей.

– Слухайте, – втрутилася молода дівчина біля вікна. – А що у вас у підсобці?

– Продукти, посуд. Звичайні речі, – знизала плечима Тетяна.

– А вона ж саме туди рветься.

Всі дивилися на собаку. Та метнулася від підсобки до барної стійки, обнюхала її знизу догори, повернулася назад. І знову – до заповітних дверей.

– Безперечно туди, – кивнув Серьога.

– Може там хтось є? – припустив пенсіонер. – Собаки ж чують краще за нас.

Тетяна насупилась. Вранці все перевіряли, нічого підозрілого.

– Де ключ від підсобки? Чому нема на місці? Хто останній у підсобку заходив?

– Наче Дмитро, – почухав потилицю Серьога. – Кухар наш. Годині о сьомій ранку. Продукти розкладав.

– А де він?

– Димить. Зараз повернеться.

Тут саме повернувся Дмитро. Молодий хлопець працював кухарем всього місяць. Побачив собаку – остовпів.

– Ого. А це звідки?

– Дмитре! – Накинулася на нього Тетяна. – Ти вранці в підсобку заходив?

– Ну, заходив. А що?

– Що там робив?

Дімка зам’явся. Чомусь почервонів, та відвів очі.

– Продукти розкладав. Як завжди.

– І все?

– Ну, так. Все.

– А чому собака туди рветься?

– Звідки я знаю? Може, вона і справді шалена!

– Дмитре! Відчиняй підсобку, – негайно!

У голосі Тетяни була така залізна нота, що хлопець навіть не спробував заперечувати. Дістав ключі тремтячими руками, засунув у замок.

Собака завмерла. Клацання замка.

Дворняга рвонула вперед так різко, що Дімка ледве встиг відскочити. Пронеслася в підсобку кулею.

Повисла тиша. Навіть відвідувачі припинили шепотіти. А потім – із глибини підсобки долинув звук. Жалібний писк. Тетяна зробила крок до дверей, та зазирнула усередину.

У кутку, на старих ганчірках лежала крихітна пухнаста грудочка. А собака ніжно, обережно її вилизувала.

– Цуценя, – видихнув Серьога, заглядаючи через плече Тетяни.

– Її цуценя, – поправила вона.

І справді. Варто було подивитись — і одразу зрозуміло. Та ж руда шерсть. Ті ж вушка, що стирчать. Той же чорний ніс-ґудзичок.

Цуценя пищало і сліпо тикалося мордочкою в материнський живіт, шукаючи молоко. А собака-мати вилизувала його від голови до хвоста, бурчала щось низько, по-собачому.

– Дімка, – тихо покликала Тетяна. – Іди сюди.

Хлопець підійшов, опустив голову.

– Де ти його знайшов?

– Біля смітника, що поряд будинку навпроти. Лежав у калюжі, весь мокрий, я думав, що вже не живий. А коли помітив, що ворушиться, то й узяв. А що ще робити було?

– А про матір не подумав?

– Яку матір? Там нікого не було! Я дивився!

Тетяна зрозуміло кивнула.

– Дімка, а о котрій ти його приніс?

– Годині о сьомій ранку. Може, раніше.

– А коли собака з’явилася?

Тетяна згадала. Перший гавкіт почула годині об одинадцятій. Отже, чотири години ця нещасна шукала своє дитинча. І знайшла, – по запаху знайшла.

Материнський інстинкт – штука сильніша за будь-які замки та двері.

– Дивіться, – пошепки сказала дівчина біля вікна. – Дивіться, як вона його вилизує.

Усі стовпилися біля входу до підсобки. Навіть пенсіонер, який пів години тому бурчав про «шалену собаку», тепер розчулено жмурився.

А собака ніби забула про людей. Весь світ для неї звузився до цієї писклявої грудочки, яка тицялася в її живіт і жадібно смоктала молоко.

Тетяна стояла, та розчулено дивилася на цю картину. І щось усередині неї переверталося.

– Дмитре, – сказала вона тихо. – Ти правильно зробив, що взяв цуценя. Правильно.

– Так? – здивувався хлопець.

– Так. Тільки наступного разу – попереджай. А то ми тут мало не збожеволіли.

– А що тепер робитимемо? – Запитав Серьога. – Виганяти їх?

Тетяна подивилася на собаку із цуценям. Далі на відвідувачів. Усі дивилися на неї. Чекали на рішення.

– Знаєте що, – сказала вона. – Дімка, на задньому дворі є старі дошки?

– Є. А навіщо?

– Будку збудуємо. Нормальну. Щоб у дощ не мокли, у холод не мерзли.

– Будку? – здивувався Сергій. – Серйозно?

– А що таке? – Розвела руками Тетяна. – Вона тепер майже наша. Мати-одиначка. Мусимо ж ми про неї подбати.

– А санепідстанція? А перевірки? – стурбувався Дмитро.

– Будка ж на подвір’ї, а не в залі, – посміхнулась Тетяна. – І потім, – вона подивилася на тихих відвідувачів, – хто-небудь буде скаржитися?

Мовчання. Потім матуся з візком першою похитала головою:

– Що ви. Це ж, це так зворушливо. І вірно.

– Точно! – пожвавішав пенсіонер. – Я, до речі, у молодості теслею працював. Можу допомогти з будкою. У мене є інструмент.

– І я допоможу, – сказав Дмитро. – Утеплимо її, дах зробимо похилим.

А собака в цей час влаштувалася поряд із малюком. Поклала морду на лапи й заплющила очі. Вперше за чотири години розслабилася, бідна.

За тиждень усе змінилося.

Цуценя зміцніло, розплющило очі — дві чорні намистинки, точнісінько, як у мами. Смоктав молоко, спав, справляв потребу на ганчірки. Дімка щодня міняв підстилку, приносив свіжу воду.

Руда дворняга виявилася на диво вихованою матір’ю. Ніколи не жебракувала у відвідувачів, не лізла до зали.

А відвідувачі полюбили цю історію.

– А де ваше знамените цуценя? – Запитували нові клієнти.

– Чи можна подивитися на собачу родину? – цікавилися постійні відвідувачі.

Дімка гордо показував. Розповідав, як знайшов замерзлого малюка, як мати чотири години шукала його по всьому району.

– Материнська любов, – кивали люди. — Вона й у тварин сильніша за страх.

Тетяна слухала ці розмови та думала про своє. П’ятнадцять років тримала дистанцію із безпритульними тваринами. Вважала – проблем вистачає і без них.

А тут уперше за довгий час відчула щось справжнє.

– Дімка, – сказала вона у п’ятницю. – Слухай, треба цуценя влаштувати в добрі руки.

– То вже є охочі! – зрадів хлопець. – Матуся з візком, пам’ятаєте? Запитує щодня. Каже, старша донька давно собачку просить.

– А як же мати?

– А мати? Ну, спочатку сумуватиме. Але звикне.

Тетяна кивнула. Все вірно. Нехай цуценя знайде будинок. А собака вже цілком освоїлася – кращого охоронця для кафе й не знайти. Ось така вона, собача любов…

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.