– Дякую, що подарував мені ці миті щастя, синку, – прошелестіла старенька

Рома починав злитися – лічильник уже відрахував десять хвилин, а пасажир, який викликав таксі, не виходив з під’їзду старого триповерхового будинку, яких ще багато залишилося на історичних вулицях Львова.

Він нетерпляче посигналив – сплять вони там, чи що? Рома набрав номер клієнта, слухавку довго не брали. Нарешті йому відповіли брязкітливим старечим голосом:

– Підійміться, будь ласка, в сорок четверту квартиру, третій поверх.

Він підійнявся і натиснув на кнопку дверного дзвінка: стару, потворно опуклу і пожовклу від часу. Пролунав тендітний старенький голос:

– Хвилинку зачекайте…

Рома почув, як вона, крекчучи, потягла щось по підлозі. Потім повільно, по черзі почала відчиняти два замки й зняла дверний ланцюжок. Маленькій сухій старенькій на вигляд було років дев’яносто.

Зморшки зборознили її запалі, з пігментними плямами щоки, очі теж загубилися десь там, у складках зморщеної шкіри.

Попри старість, бабуся виявилася по-своєму елегантною: легкий зелений плащ був не застебнутий, тому виднівся мереживний комір суворої коричневої сукні.

Також вона явно спробувала вкласти залишки волосся під старомодним капелюшком з фетру.

Поруч зі старенькою стояла невелика валіза. Однокімнатна квартира виглядала так, ніби її зібралися здавати: ніяких дрібничок на трюмо, порожні полиці серванта, не висить ніде жодної особистої речі, немає годинника на стіні.

Особливу тугу наганяли крісло та диван, накриті білими простирадлами від пилу. Тільки в кутку коридору самотньо стояла картонна коробка, наповнена чорно-білими фотографіями, книгами та порцеляновим посудом.

– Чи не були б ви так люб’язні віднести мою сумку до машини? Я не можу спустити її зі сходів.

– Звичайно, – відповів Рома і потягнув валізу на перший поверх.

Ласкаві! Це слово було надто застарілим для Роми, молодого любителя комп’ютерних ігор і пінного з дружками у вихідні.

Але чомусь він відчув себе трохи благороднішим і навіть здався собі порядною людиною, здатною на гідні справи.

Бережно запхавши пошарпану валізу в багажник машини, Рома кинувся назад, щоб допомогти старенькій спуститися зі сходів. З можливою її віку грацією, жінка подала йому руку.

– Ох, я не представилася – Клавдія Василівна.

– Роман, – надто пафосно відповів Рома і зніяковів.

Повільним кроком вони рухалися у бік автомобіля. “І як вона взагалі примудрялася виходити на вулицю?” – подумав Рома.

– Ви такий приємний молодий чоловік, допомогли старій жінці, вибачте, що забираю ваш час.

– Нічого страшного, я намагаюся ставитися до людей похилого віку так, як хотів би, щоб люди ставилися до моєї мами.

Рома змовчав, що мамі всього п’ятдесят п’ять, але вік тут не важливий – вона прекрасна жінка і заслуговує на повагу від будь-якого незнайомця.

Рома згадав, що вже тиждень, як не відповідав на її дзвінки. То ніколи, то ліньки вислуховувати лекції про те, що він живе, як непритика, не поспішає одружуватися… Треба зателефонувати…

– Ох, який ви добрий хлопчик! Поки є такі люди, не згасне моя віра в людство, – не скупилася на похвалу Клавдія Василівна.

Тим часом лічильник очікування вже натікав двадцять п’ять хвилин. Перші п’ять хвилин безплатні, а за решту Клавдія Василівна має заплатити. Безсердечна система капіталізму вперше викликала обурення в душі Роми.

– На Котельникова, правда?

– Так, так, мій хороший, – сказала старенька. – А чи не могли б ми поїхати через центр міста?

– Вибачте, але ця дорога не найкоротша. Навігатор показує, що по околиці буде ближче.

– О, розумію і, звісно, ​​не заперечую. Мені нікуди поспішати, я їду в будинок для людей похилого віку. Остання моя дорога.

У Роми стиснуло горло. Він поправив дзеркало заднього виду так, щоб побачити Клавдію Василівну. Їхні очі зустрілися і вона почала тихо, винно виправдовуватися.

– Я тут одна залишилася, розумієте. Чоловік давно покійний, дітей своїх теж пережила. Двоє онуків далеко – один за кордоном, другий – на сході, й онука вийшла заміж за англійця, туди поїхала.

– Вони дорослі, вже й правнуків маю. Лікарі кажуть, що мені залишилося зовсім недовго…

– Не хочу нікому завдавати незручностей, а сил немає: ні вийти нікуди не можу, ні готувати, мені приносили продукти добрі сусіди.

Не встигнувши навіть осмислити своїх дій, Рома простягнув руку до лічильника і вимкнув його. А подумавши кілька секунд, він і зовсім скасував замовлення.

– З якого місця ви хотіли б розпочати наш маршрут? Я відвезу вас, куди захочете, можемо не поспішати.

Майже дві години Рома катав містом Клавдію Василівну і зупинявся там, де вона просила, та з цікавістю слухав історію її життя.

Це далеке життя промайнуло перед очима Роми, як листівки із зображенням головних місць столиці з радянського минулого. Такі листівки досі лежали у матері в шафі й раптом ожили, наповнилися об’ємом і змістом.

– Дерев було більше і пам’ятника цього не було, – розповіла Клавдія Василівна, коли вони повільно проїжджали набережною, – саме тут Гена зробив мені пропозицію, сорок сім років прожили душу в душу.

Вони проїхали через міст Патона і завернули до Софійського собору, де вони з чоловіком таємно вінчалися. Потім покотилися вулицею Володимирівською і вона показала Ромі будинок, в якому вони жили, як молодята.

Там у них народ илася дочка. Потім вони зупинилися біля парку Володимирська гірка. Клавдія Василівна довго дивилася на паркові доріжки та перехожих, думаючи про щось своє.

Також довго стояли вони на стоянці перед Національною бібліотекою України імені Ярослава Мудрого. Клавдія Василівна пропрацювала там сорок років.

А потім була обліплена магазинчиками одноповерхова будівля – колишня танцювальна зала, куди вона бігала танцювати з подружками.

А ще – безліч провулків і нічим не примітних для Роми будівель, де просила зупинитися бабуся. Вона сиділа в машині, дивлячись на них і нічого не кажучи, поглинута власним минулим.

– Я втомилася. Поїдемо на Котельникова вже зараз.

У мовчанні вони доїхали до адреси. Низька двоповерхова будівля, нічого особливого, погуляти особливо ніде. Їх зустріла санітарка. Клавдію Василівну тут уже чекали.

– Скільки з мене? – Запитала старенька.

– Ні скільки, – відповів Рома, посміхаючись.

– Ні, ні, що ви, це ваша робота, – вона почала відкривати сумочку жилястими руками.

Рома зупинив її.

– Мені вистачає клієнтів. Було приємно покататись з вами.

І він раптом обійняв її. Вона відповіла йому тим самим – притиснула до себе міцно, як могла.

– Дякую, що подарував мені ці миті щастя, синку, – прошелестіла старенька.

Рома стиснув одночасно обидві її зморшкуваті руки й повернувся до машини. У носі зрадницьки щипало.

Потім він почув, як за Клавдією Василівною зачинилися двері до будинку для літніх людей – це ще одна книга життя підійшла до кінця.

Дорогою назад Рома не брав нових пасажирів. Він їхав, занурений у свої думки, на нього наринула туга і щось важке давило на груди, заважаючи дихати.

Він не хотів більше нікого бачити, уникав розмов. Він думав – а яким був би останній шлях цієї старенької, якби трапивсь їй інший, непроникно байдужий водій?

Що, якби він, Рома, піддався роздратуванню, що охопило його в очікуванні клієнта, і просто поїхав?

Ромі здавалося, що сьогодні він зробив щось особливе, мабуть, важливіше за це він нічого у своєму житті ще не робив.

Увечері він не став грати у комп’ютерні ігри. Він роздивлявся свій дитячий альбом, а потім узяв у руки мобільний.

– Мамо? Як ти там, мамуль? Вибач, не брав слухавки, знаю… Запрацювався. А давай я до тебе приїду? Прямо зараз, га?

– Подумаєш, дві години їзди… У мене вихідний завтра, я так вирішив. Ми з тобою на озеро сходимо, на місцеве, давно я не бачив його разючої краси…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!