– Дякую тобі, доню, – шепотіла стара в останні свої дні. – За все дякую… Ти мені послана Богом – донька, яку я ніколи не мала…

– Ганнусю, доню! – сплеснула руками Марія Петрівна, визираючи у віконце. – Ти чого так рано? Сонце ще й не думало вставати!

Ганна, закутана в стареньку хустку, переступала з ноги на ногу біля хвіртки. Надворі стояв вогкий жовтень, і ранковий туман стелився по землі, мов молочна річка.

– Та ось… раніше вирішила, Маріє Петрівно. Картоплю викопувати саме час.

– Ох, сердешна моя! – Свекруха квапливо накинула жилетку. – Стривай, зараз вийду. Разом воно буде зручніше.

Це було три роки тому, коли Ганна вперше переступила поріг будинку Марії Петрівни вже як невістка. А до того… До того було зовсім інше життя.

Ганна росла сиротою – мати пішла із життя поло гами, батько зник десь на заробітках, коли їй і п’яти не було.

Ростили всім миром: хто картоплі принесе, хто молочка наллє, а бабка Степанида, царство їй небесне, і зовсім до себе забрала.

Щоправда, недовго прожила – три роки всього, а потім і її не стало. Так і пішла дівчинка по людях.

Виросла красунею – русява коса до пояса, очі волошкові, та тільки характером тиха, сором’язлива.

Все більше в землю дивилася, а посміхалася – наче сонечко з-за хмар виглядало. Роботяща була – будь-яка справа в руках сперечалася. За це її в селі й шанували.

– Ганнусю! – гукнув її Павло, син Марії Петрівни. – Стривай!

Вона обернулася, притискаючи до грудей оберемок свіжоскошеної трави. Павло стояв, спершись на паркан, та посміхався на весь рот. Статний був хлопець – високий, чорнявий, очі з хитринкою.

– Чого тобі, Пашо? – Ганна опустила очі, відчуваючи, як заливається фарбою.

– Та ось думаю… – Він підійшов ближче, від нього тхнуло тютюном і свіжим сіном. – Чи не час нам з тобою під вінець? А то ж засидишся в дівках!

Сказав, як обухом по голові. Ганна так і завмерла, не знаючи, що відповісти. А він продовжував, посміюючись:

– Ти не думай, я серйозно. Мамка моя давно на тебе зазіхає – все нахвалює, яка ти господиня справна. Та й мені до серця. Ну то що, підеш за мене?

Ганна мовчала, перебираючи пальцями стеблинки трави. В голові вихором проносилися думки:

– А й справді – чого чекати? Двадцять років уже, час і про сім’ю подумати. Та й хлопець начебто добрий, працьовитий. І мати його, Марія Петрівна, жінка добра…

– Піду, – тихо відповіла вона, не підводячи очей.

Весілля грали восени, якраз після збирання врожаю. Не багате, але веселе. Марія Петрівна розстаралася – напекла пирогів, наварила холодцю, самогонки нагнала. Все село гуляло.

– Ну, доню, – обійняла вона Ганну після вінчання. – Тепер ти мені, як рідна.
Житимемо душа в душу!

І спочатку так воно й було. Ганна намагалася догодити й чоловікові, і свекрусі – вставала до півнів, господарство вела, смачні обіди готувала. Марія Петрівна натішитися не могла на невістку – всім сусідкам хвалилася, яка в неї золота помічниця.

А потім… Потім усе почало змінюватись.

Вперше це сталося під Новий рік. Павло прийшов додому напідпитку, від нього несло хмільними парами. Ганна якраз тісто для пирогів місила – хотіла порадувати домашніх святковою випічкою.

– Ти чого це розгосподарювалася? – прогарчав він, хитаючись. – Без дозволу?

– Паш, то ж свято завтра… – розгублено пробурмотіла вона.

– Свято?! – Він з розмаху гупнув по столу кулаком, борошно злетіло білою хмарою. – А чоловіка спитати не треба було?

Перший ляпас обпік щоку раптово – Ганна навіть не встигла відсахнутися. В очах потемніло, у роті з’явився солонуватий присмак.

– Паша… – прошепотіла вона, притискаючи долоню до обличчя. – За що?

Але він уже не чув – розвернувся і, хитаючись, вийшов із кухні. А вона так і стояла, заціпенівши серед розсипаного борошна, і по її щоках текли сльози, залишаючи на білому пилу мокрі доріжки…

З того дня все покотилося під схил. Павло ніби з ланцюга зірвався – то ласкавий був, як кошеня, то звіром ставав. Особливо коли хильне. А приймав на груди він дедалі частіше.

Марія Петрівна спочатку не помічала, чи не хотіла помічати. Ганна ж мовчала, все сподівалася: передумає, перебіситься. Синці ховала під довгими рукавами, а на запитання сусідок відповідала:

– Та що ви, все добре у нас…

Але від материнського серця довго не приховаєш. Якось увечері Марія Петрівна почула якийсь гуркіт у світлиці, а потім приглушений плач.

– Гадина повзуча! – гримів не тверезий голос сина. – Я тебе навчу, як із чоловіком розмовляти!

Щось обірвалося в душі немолодої жінки. Пам’ять раптом вихопила картинку з минулого: її саму, молоду, яка зіщулилася в кутку, і чоловіка покійного, що заніс кулак… Ні. Цього вона не допустить.

Схопивши перше, що підвернулося під руку – палицю, якою корову поганяла, — Марія Петрівна влетіла у світлицю.

Те, що вона там побачила, змусило кров закипіти: Ганна, забившись у кут, прикривала голову руками, а Павло, її кровиночка, її синочок, замахувався на беззахисну жінку табуреткою.

– Ану стій! – Голос Марії Петрівни пролунав, як грім серед ясного неба.

Павло обернувся і відсахнувся. Ніколи ще він не бачив такого виразу на обличчі матері. В її очах палала така лють, що навіть у хмільному чаді він відчув страх.

– Мамко… ти чого? – пробурмотів він, опускаючи табуретку.

– Я тобі покажу, мамко! – Хворостина зі свистом розітнула повітря. – Ах ти, ірод окаянний! На жінку руку підіймати?

Стусани посипалися один за одним.

– Мамо! Та ти що? – Павло намагався вивернутись, але палиця наздоганяла його знову і знову.

– Це тобі за Ганнусю! – Це за всіх жінок покараних! – А це, щоб знав, як над слабими знущатися!

Вона шмагала і шмагала, а з очей текли сльози – чи то злості, чи то горя. Син, її рідний син… Як же так сталося?

– Забирайся! – нарешті видихнула вона, опускаючи палицю. – Щоб духу твого тут не було, доки не протверезієш!

– А якщо ще раз… – Вона перевела подих. – Якщо ще хоч раз торкнешся її – я тебе сама порішу. Ось тобі хрест – зі світу зживу!

Павло, хитаючись, вибрався з кімнати. Стукнули вхідні двері.

Марія Петрівна повернулася до невістки. Ганна все ще сиділа в кутку, притиснувши коліна до грудей, і беззвучно плакала.

– Доню… – Жінка опустилася поруч із нею на підлогу, обійняла за плечі. – Давно це у вас?

– Із зими… – схлипнула Ганна. – Я думала, пройде…

– Ех, люба… – Марія Петрівна притиснула її до себе міцніше. – Що ж ти мовчала? Що ж я не бачила?..

Вони просиділи так до світанку – свекруха і невістка, дві жінки, пов’язані тепер не лише спорідненістю, а й спільним болем.

Ганна плакала, виплескуючи все, що накопичилося за ці місяці, а Марія Петрівна гладила її по голові й примовляла:

– Нічого, доню… Нічого… Тепер все буде інакше. Я тебе образити не дам.

І своє слово дотримала.

Павло повернувся за два дні – пом’ятий, винний. Але зустріла його не дружина, а мати з тим самим сталевим блиском в очах.

– Ось що, синку, – сказала вона твердо. – Вибирай: або кидаєш в пляшку заглядати й живеш по-людськи, або забирай свої манатки та котись на всі чотири боки. Аню я тобі більше мучити не дам.

Місяць Павло тримався – працював, додому вчасно повертався, в рот не брав. Ганна почала потихеньку відтавати, повірила, що все налагодиться.

Але біда не приходить одна – занесло до села якогось залітного торговця із біленькою домашнього приготування. І все почалося заново.

Цього разу Марія Петрівна не стала чекати – як тільки почула перший не тверезий крик сина, одразу ж відправила його геть із дому.

Павло пішов, прихопивши вузлик з речами, і став жити у свого друга, теж любителя бенкетувати. А за тиждень знайшли його бездиханне тіло. Надихався чадного газу – грубку неправильно зачинили.

Коли сусідка прибігла зі звісткою, Марія Петрівна побіліла, як полотно. Сіла на лаву, та дивилася в одну крапку. Ганна кинулася до неї:

– Мамо! Мамочко!

Це “мамо” вирвалося у неї вперше – раніше все “Марія Петрівна” та “Марія Петрівна”. Свекруха здригнулася, подивилася на невістку довгим поглядом і раптом розплакалася:

– Не вберегла… Синочка не вберегла…

– Ви не винні, – прошепотіла Ганна, обіймаючи її. – Ви все правильно зробили. Це доля його така…

Ховали Павла всім селом. Марія Петрівна трималася прямо, не плакала – тільки губи побіліли та зморшок побільшало. Ганна не відходила від неї ні на крок.

Після похорону життя потекло своєю чергою. Ганна залишилася жити зі свекрухою – та й чути не хотіла, щоб невістка кудись йшла.

– Ти мені тепер за рідну дочку, – казала вона. – Куди ж я відпущу тебе?

Час минав. Потроху затягувалася рана у серці Марії Петрівни. Дивлячись на молоду невістку, вона все частіше думала, що не справа такій красуні вдовою вікувати.

У селі жив Степан – мужик роботящий, господарський. Дружина в нього пішла із життя від сухот п’ять років тому, а він залишився з двома малими дітьми.

Сам управлявся – і город тримав, і худобу, і дітей суворо виховував. Марія Петрівна помічала, як він на Ганну поглядає, коли та повз нього йде.

– Чуєш, доню, – почала вона якось за вечірнім чаєм. – А Степан до тебе не рівно дихає.

Ганна спалахнула:

– Та що ви таке кажете, мамо!

– А що? – Марія Петрівна сьорбнула чай. – Чоловік він добрий, непитущий. І дітлахам мати потрібна…

– Ні, – Ганна похитала головою. – Я не можу… Як же ви?

– А що я? – посміхнулася свекруха. – Я нікуди не подінусь. Буду до вас у гості ходити, з онуками няньчитися.

Ганна мовчала, але насіння було посіяне. А за місяць Степан прийшов свататися.
Вдруге Ганну видавали заміж тихо, без гулянки.

Але щастя у цьому шлюбі виявилося більше, ніж у першому. Степан душі не чув у молодій дружині, діти до неї прив’язалися, стали мамою звати. А за рік наро дилася у них донька – назвали Марією, на честь бабусі.

Марія Петрівна у новій сім’ї невістки стала своєю людиною. Ганна щодня до неї забігала – то пиріжків принесе, то просто провідати. З роками їх зв’язок ставав лише міцнішим.

Коли Марія Петрівна злягла – вік все-таки – Ганна забрала її до себе. Доглядала, як рідну матір, ночей не спала біля її ліжка.

– Дякую тобі, доню, – шепотіла стара в останні свої дні. – За все дякую… Ти мені послана Богом – донька, яку я ніколи не мала…

Ганна плакала, цілувала зморшкуваті руки:

– Це вам дякую, мамо… Ви мені життя врятували тоді… І матір замінили…

Поховали Марію Петрівну поруч із сином. Ганна щонеділі приходить на могилку – квіти приносить, розмовляє, як із живою. І дітям своїм наказує:

– Запам’ятайте, дітлахи: рідна душа – вона не завжди по крові рідна буває. Ось бабуся Марія мені свекрухою була, а стала ріднішою за рідну матір. Тому що доброта і любов – вони будь-яку спорідненість переважать…

Досі у селі згадують цю історію. Особливо, коли свекруха з невісткою не ладнають – обов’язково хтось та скаже:

– А ось Марія Петрівна з Ганною…

І всі розуміють, що немає нічого сильнішого за материнську любов. Адже серце не обдуриш – воно саме вибирає, кого любити…

Ось така сумна життєва історія трапилася. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!