– Дивні істоти ці жінки. Ну, начебто все добре. Живи собі і радуйся, а вони… Плачуть!

Вона прийшла до притулку… Пахло там жахливо. Притулок був дуже бідним і існував надголодь, як кажуть.

Загалом, вона прийшла сюди лише з однієї причини – вирок суду. Сто двадцять годин громадських робіт. Покарання було отримано за дорожню пригоду.

Ні хмелю, ні особливих порушень – просто вона не впоралася з керуванням і влетіла на повній швидкості в дорогий електронний стояк для реклами.

Збитки для міста дуже значні, і хоча була страховка, покарати потрібно, як кажуть, для порядку.

Ось її і позбавили прав на два місяці, за умови відпрацювання ста двадцяти годин на такому об’єкті. Після чого повернуть права…

Був вибір: або будинок для людей похилого віку, або центр реабілітації для любителів міцного, або притулок для тварин.

Вона вибрала притулок. Але тепер, коли вона йшла між клітками, звідки на неї дивилися очі, повні надії, розпачу, розчарування та страху, а в ніс бив такий запах, що хотілося надіти протигаз, вона починала сумніватися у правильності свого вибору…

Проте довго думати про це їй не дали. Вручили в руки гумові рукавички та озвучили завдання – чистити клітки  та прибирати прохід.

Її враженнями від першого дня роботи були страшна втома та запах від одягу, який довелося видаляти кількома праннями.

Наступного дня вона вже озиралася на всі боки, а на третій навіть погодилася навіть перекусити з рештою волонтерів.

Людина, знаєте, така істота, яка звикає до всього. І навіть – до цього запаху…

Тяжче було з очима. Вони дивилися на неї і просили… Відповіді, пояснення, любові, ласки… Та Бог знає, чого ще.

І це було найважче. Вона не знала, що відповісти і як пояснити собакам і котам, які тут опинилися, чому так сталося?

Чому вони виявилися нікому не потрібні?

Особливу складність представляли тварини, які всіх боялися, чи були каліками. Вони кидалися від неї і, забившись у дальній кут, починали тихенько підвивати від страху.

І тоді вона почала з ними розмовляти. Переконувала в тому, що вона їм не ворог, і не хоче їх образити, а навіть навпаки…

Час минав.

І, попри те, що життя стало вдвічі важчим – робота плюс відпрацювання, їй потроху почало подобатися, і навіть запах уже не здавався таким страшним.

А коли сто двадцять годин підійшли до кінця, і старша по притулку підписала лист з даними для спостерігача офіцера поліції, вона навіть засмутилася.

– Приходь до нас. Відвідуй, якщо зможеш. Платити, звичайно, нема чим, – сказала літня жінка-волонтер і посміхнулася винувато.

Чоловік дуже зрадів закінченню робіт:

– Нарешті! – вигукнув він. – Позбавимося цього сморіду.

Її чомусь пересмикнуло:

– Вони не смердять, – заперечила вона чоловікові.

– А хто тоді смердить? – поцікавився він, і вона, замислившись, відповіла:

– Людська байдужість смердить.

Вночі їй снилися очі її підопічних. Вони оточили її і дивилися у повній тиші. Просто дивилися і все. І від цієї тиші їй стало страшно.

– Ну що ви? Що ви? – питала вона їх.

І сама відповіла:

– Та не кину я вас! Не кину…

На вихідні, замість того, щоб поїхати з чоловіком спершу в ресторан, а потім до театру, вона з самого ранку потяглася до притулку, де її зустріли радісними криками люди та радісними поглядами тварини.

У найдальшому кутовому вольєрі був новий вихованець. Колишнього не стало, так і не дочекавшись свого будинку.

Невеликий песик тиснувся до ґрат, дивився вниз, тремтів і підвивав від страху.

– Відібрали у дітей, – пояснила одна з робітниць, – вони кидали в неї камінням.

Жінка взялася за роботу: прибирання, годування, вигул по можливості.

Втомившись вкрай, вона приїхала додому, де чоловік все їй і висловив.

Вона слухала якось відсторонено. Він обурився, і тоді вона сказала:

– Ну, не можу я їх кинути. Ти зрозумій, не можу! Нас там замало, а їх багато. Хтось повинен за ними доглядати?

– Ну чому? Чому ти? – спитав він.

– Та я не знаю! – відмахнулася вона від нього. – Просто не можу інакше…

За тиждень, на наступних вихідних, вона знову приїхала туди. Собачка в дальній клітці ледве стояла на ногах.

– Майже нічого не їсть, – сказала одна волонтерка. – Боїться всього. Мабуть, їй все…

Вона підійшла до клітки і спробувала заглянути у вічі собаки, опущені вниз. Але та вперто відверталася.

Увечері, закінчивши роботу, вона знову підійшла до тієї клітки. І їй здалося, що песик трохи вильнув хвостом.

Вона вже дійшла до своєї машини, але потім раптом повернулася і сказала черговому:

– А знаєш що, відчини клітку. Я його забираю… Або її. Додому.

– Взагалі, так не годиться, – підморгнув їй волонтер і відчинив.

До машини та додому вона несла собачку на руках. Та вже не могла стояти на лапах. Та й тремтіла від страху так, що все одно не змогла б іти.

– Ну от, – зауважив чоловік. – Тепер притулок переїжджає до нас додому?

– Ходімо у ванну! – Скомандувала вона.

Там вони довго і вперто відмивали теплою водою та спеціальним шампунем бруд та бліх. Потім поклали у куточок теплий плед і поставили миску зі смачною курочкою.

Собачка забилася в кут і з жахом дивилася на них та на їжу. Їй, напевно, здавалося, що це такий новий вид знущання.

Пройшло майже сім днів, поки Муха – оскільки вона була чорної масті, не стала їсти вдень. До того вона їла і пила тільки вночі, коли всі спали.

Потім вона почала підіймати голову і дивитися довкола. Потім почала виляти хвостиком, а потім…

Якось, прийшовши з роботи, жінка застала таку картину – її чоловік, який люто не любив тварин і казав, що від них тільки сморід і вовна, сидів на дивані, а поряд з ним сиділа Муха.

Вона з обожнюванням дивилася йому в очі, а він їй скаржився:

– Наносила тут! – казав він. – Смердить, блохи, вовна… Безладдя. І взагалі…

Муха жалібно підвивала йому в такт і притискалася. Він гладив її спинку та пояснював, що ніхто його не розуміє і не цінує.

Прикривши рота долонями, щоб не розсміятися, жінка тихо вийшла надвір і повернулася через пів години.

Чоловік їй нічого не розповів, а Муха лежала на своєму пледику і лише час від часу поглядала на нього, і тоді її хвіст зрадливо виляв.

Загалом, ще через тиждень чоловік повідомив їй, що, як особливий виняток, він дозволяє залишитися Мусі.

Але зовсім не тому, що йому подобається. Ні! А тому, що йому корисно гуляти на свіжому повітрі.

Вона, намагаючись не розсміятися, подивилася на нього, опустила вниз очі і подякувала за його щедрість. Муха радісно виляла хвостом і підморгувала чоловікові обома очима.

А потім…

Потім вона побачила в клітці ще одного, приреченого на вічність.

Маленького рудого котика розбив параліч. І йшлося про дні…

Ось вона і вирішила, якщо йому судилося піти, то хай хоч кілька днів проведе у теплі та турботі.

Чоловік рвав і метав.

Але коли, після купання та сушіння, рудий котик спробував піти і рівно тримати голову, а в результаті його лапи стали смикатися, він упав і не зміг підвести голову.

Чоловік замовк, глянув убік і сказав:

– Тільки, поки  йому не стане краще.

– Лікар сказав, що йому лише кілька днів залишилося. Не виживе він, – пояснила дружина.

Тоді він глянув на кота і відповів:

– Багато твій лікар розуміє…

Муха негайно взяла шефство над товаришем по нещастю. Він спав поряд з нею, і вона вилизувала його та клала на нього свою голову.

Минув тиждень, за ним другий. Потім третій…

І Рижик явно йшов на виправлення. Він ще не дуже добре ходив, і голова смикалася, але якось, прийшовши з роботи, вона застала таку картину.

Рижик лежав на колінах чоловіка. Муха притулилася до чоловіка і заглядала йому в очі, а він розповідав їм про те, які всі недолугі, ці лікарі:

– Знаєте, що було?

І він почав довгу розповідь про те, як замість грипу йому лікували нежить. Час від часу він переривався і пояснював коту та собачці:

– Понаприносить вона, розумієш, тут… Ні! Це вас не стосується. Ви – то інша річ.

Муха жалібно підспівувала йому в такт, Рижик відчайдушно муркотів.

Вона вийшла надвір і задиміла. Їй чомусь не було смішно. Вона чомусь плакала…

Дивні істоти ці жінки. Ну, начебто все добре. Живи собі і радуйся, а вони… Плачуть!

Ні, все-таки має рацію її чоловік. Має…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки.