Форс – мажорні обставини…

– Маріє, сиджу без грошей, а завтра кредит треба платити, дай у борг!

– Коли віддаси?

– Ну, не знаю… Намагатимусь швидше.

– Ясно. Не дам.

– Як? Ти не хочеш мене врятувати?

– Не хочу.

– Чому? Ми ж подруги!

– Подруги. Але я – не банкомат! Створила собі проблему – вирішуй сама.

– Але ж у мене форс-мажорні обставини!

– Вони у тебе завжди такі…

…Марія та Віка – однокласниці. Разом росли, разом дорослішали, разом уперше закохалися.

Тільки Марія, роздивившись об’єкт свого кохання, швиденько втекла, а Віка, переконана в тому, що спіймала Джина за бороду, вийшла заміж у вісімнадцять років.

– Ти що? – ахнула Марія, коли її покликали бути подружкою нареченої на весіллі подруги, – ви ж всього кілька місяців знайомі!

– Ну то й що? – обличчя Віки сяяло блаженством, – ми любимо одне одного. Тобі, Машко, цього не зрозуміти.

– Ну, звичайно, – погодилася та, побачивши, що переконати подругу не вийде, – де мені?

Так і розійшлися в однокласниць шляхи-доріжки.

Марія вступила в університет, Віка стала дружиною, та дуже швидко, матір’ю сімейства.

Коли Маша отримувала диплом, Віка мала вже двох дітей. А ще дві кішки та пристойного розміру пса. І все це – у невеликій двокімнатній квартирі хрущовського типу.

– Навіщо? У тебе що роботи мало? – Дивувалася Марія, коли в будинку подруги з’являвся черговий вихованець, – вони ж догляду вимагають.

– Пса чоловік вигулюватиме, а кішка – це взагалі не проблема: живе сама по собі, нікого особливо не напружує. Головне, щоб у мисці корм був – ось і весь догляд.

– А лотки?

– Це секунди. Проте скільки радості дітям! Будуть свої, тоді зрозумієш.

У результаті: чоловік собаку вигуляв разів п’ять, корм кішці забували вчасно купувати й доводилося вигадувати, що покласти в миску.

Лотки міняти було просто ніколи: діти – погодки займали весь час: то ходили на головах, то влаштовували істерики, то хворіли, то звикали до садка. Завжди було щось, що вибивало Віку з колії.

– Маріє, може забереш Кента? – Запитала Віка приблизно через рік, – зовсім немає на нього часу.

– Хтось нещодавно казав, що собачка в сім’ї – велика радість, – усміхнулася Марія, – особливо для дітей.

– Так і є, – Віка вдала, що не зрозуміла натяку, – просто ми поспішили. Ось і все.

– А тепер ти хочеш свого пса зіпхнути на мене? А як же дітки? Вони ж страждатимуть без свого вихованця!

– Що ти розумієш? – Образилася Віка, – поговоримо, коли ти пізнаєш радість материнства.

– Значить, не скоро, – озвалася вона, – я заміж поки не збираюся, тим більше – за першого зустрічного.

– Не зарікайся, – посміхнулася Віка, – от закохаєшся, все на світі забудеш. І погляди у тебе зміняться.

– Це навряд, – знизала плечима Марія, – я, знаєш, свободу свою ціную. І якщо вже вирішу сім’ю створювати, то попередньо сто разів подумаю.

Через якийсь час Віка прийшла до Марії вся у сльозах.

– Він мене не чує, не розуміє, ми зовсім різні люди, – розповідала вона, – поводиться так, ніби діти – тільки мої. Ні поговорить з ними, ні пограє. Все сама. Я так втомилася!

– Бабусь із дідусями залучали, – порадила Марія, – вони, наскільки я пам’ятаю, погрожували допомагати з онуками.

– Смішна ти, Машко, кому хочеться сидіти з неслухняними дітьми? Були б спокійними, може, бабусі й погодились б. Мої ж – вирви око, а не діти, щойно по стелі не гасають. А ще псина ця … Всі меблі погриз, черевики не встигаю купувати.

– Черевики тут до чого?

– Так у Кента гра така: залишив черевики на очах – знайдеш лахміття. Сто разів просила, щоб на місце ставили! Не чують! Ось і доводиться купувати.

– Весело живете.

– Як усі…

– А ти мене заміж умовляєш вийти! – Марія розсміялася, – хочеш, щоб і мені таке щастя привалило?

– Ой, Машко, нічого ти не розумієш. Це ж я так, для форми скаржусь. Насправді я дуже щаслива, що в мене є чоловік, діти…

– І купа “нерозв’язних” проблем, – закінчила Марія фразу подруги.

– Це не проблеми, Машо, це життя! Воно не буває іншим.

– Чому ж? Я живу зовсім інакше.

– Ну, це поки ти одна. Ось вийдеш заміж, житимеш за іншими правилами.

– Наприклад?

– Ну, не знаю. Наприклад: у мене немає водійського посвідчення, а чоловік хоче купити машину. Що робити?

– Обговорити, домовитись, врахувати всі нюанси. Машина – це зручно, але вона спричиняє багато витрат. Якщо є гроші, можна купити. Якщо ні – відмовитись від цієї витівки. Почекати, – швидко, не замислюючись, промовила Марія.

– Все правильно! – Зітхнула Віка, – от і я своєму все це говорила. А він уперся: хочу машину, і все тут. Довелося купувати.

– Ви взяли машину? – Вигукнула Марія, – за які мані?

– У кредит взяли. Інакше – ніяк. Мій на сьомому небі від щастя, а я мізкую, як далі жити? І так ледве зводили кінці з кінцями. А тут кредит! Ще й валютний!

– То навіщо ти погодилася?

– А що мені лишалося робити? З ним неможливо домовитися! Він сам собі друг, товариш та брат.

– Придумай щось.

– Що?

– Наприклад віддай усі фінанси йому в руки й скажи, що не уявляєш, як на такі гроші можна прожити. Нехай приклад покаже…

– Так ми ж голодні сидітимемо…

– Не лише ви. Він – теж.

– Ні, Маріє, це не вихід. Та й що тепер махати кулаками? Машина – он вона, у дворі стоїть. Якось і з нею уживатимуся.

– Пристосуєшся, – ти хотіла сказати, – усміхнулася подруга, – ось у цьому ти вся: догодити, ужитися, пристосуватися.

– Це лише так здається!

– Та нічого мені не здається. Машину вони купили! Чого ж ти мовчала, не кричала, що проти цього? Можливо, він би тебе послухався.

– Мій чоловік – справжній мужик, порад не потребує. Зрештою він має право витрачати свої гроші куди захоче. Він же їх не прогуляв! Він машину купив! Для всіх нас!

– Вітаю, – у голосі Марії пролунали металеві нотки, – скоро побачимо наслідки.

– Які наслідки? І чого ти весь час каркаєш? Заздри мовчки!

Після тієї розмови подруги стали рідше зустрічатися. Ні, вони не сварилися, не з’ясовували стосунків. Просто спілкування поступово звелося до чергових дзвінків, есемесок, поздоровлень зі святами.

І раптом Віка заявилася в гості без попередження. Марія привітно її прийняла, стіл накрила і почала чекати: недарма подруга з’явилася – явно щось потрібно.

Коли подруга попросила у борг, Марія їй категорично відмовила. Віка, зрозуміло, образилася.

На що Маша сказала:

– Даремно ображаєшся. Ви самі створили собі всі ці проблеми. Ось самі й розбирайтеся! А то скоро ви вирішите поміняти квартиру, а мені доведеться вам без кінця гроші позичати, не сподіваючись отримати назад.

– Ми справді збираємося розширюватися. Але повір: обійдемося без тебе та твоєї допомоги. Кого ти з себе, Маріє, корчиш? Стривай, вийдеш заміж, дізнаєшся, скільки фунт лиха коштує.

– І давно ти, Вікторіє, прислів’ями заговорила? – усміхнулася Марія, – більше сказати нічого? Ти за мене не хвилюйся, я і заміжня не зраджу собі самій. Раціональніше треба бути, розумієш?

– Раціональна знайшлася, – Віка надула губи.

– А що – ні? Ось у тебе, дивлюся, новенький айфон. Теж у кредит?

– Ти хоч уявляєш, скільки він коштує?! Звісно, ​​в кредит!

– Ось саме. У мене, подруго, інший принцип: краще старий телефон, ніж новий кредит. Відчуваєш різницю?

– Я сама собі проблем не створюю, а в тебе це улюблене заняття. Ось тільки я у твої ігри не гратиму. І грошей не дам! Є на телефон, знайдеться і на кредит!

Віка пішла, не прощаючись.Третій місяць не дзвонить. Ну й прапор їй в руки! За коштами треба жити, а не шикувати…

А ви що скажете з цього приводу? Слушно міркує Марія? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!