Галя пішла в магазин по хліб і почула голос чоловіка на сіннику у сусідки Зіни

Галя вийшла з дому з сумкою. Ранок був уже не ранній – сонце перевалило через дах кузні й тепер світило просто в обличчя, змушуючи мружитися.

Вона звично оглянула двір: кури куйовдилися біля ґанку, кіт Васька дрімав на старій кофті, хвіртка рипіла, як завжди, на одній і тій самій ноті. Звичайний ранок звичайного квітня у селі Підгірки.

Хліб скінчився ще вчора ввечері, а сьогодні Петька зранку пішов «на ферму» – так він сказав, цілуючи її у скроню.

– На обід повернуся, Галю, не томи з борщем.

Вона кивнула, звикла до цих його «на обід». Вже третій рік до обіду він повертався рідше, а запах парфумів «Шахерезада» на комірі з’являвся все частіше.

Магазин знаходився через три вулиці, але Галя пішла короткою дорогою – повз будинок Зіни, через витоптаний город, потім уздовж річки й далі через місток. Так швидше. І тихіше.

Вона вже майже пройшла повз високий тин, яким Зіна відгородилася від усього світу, коли почула голос.

Спочатку просто звук – низький, знайомий до тремтіння в колінах. Потім слова.

– …ну ти чого, Зіно, не бійся, ніхто не побачить…

Галя завмерла. Сумка мало не випала з пальців.

Голос був Петрів. Той самий, з легкою хрипотою, з цією його манерою розтягувати «а» наприкінці фрази, коли він намагається когось вмовити. Тільки зараз він умовляв не її.

Вона поволі повернула голову. Плетінь був високий, але в одному місці, де жердини прогнили, залишилася щілина завширшки дві долоні.

Галя зробила крок ближче, майже торкаючись носом сухих лозин. Серце калатало так, що здавалося – зараз почують навіть кури на тому кінці вулиці.

Сінник Зіни стояв майже впритул до тину. Двері були прочинені, і звідти, з теплої напівтемряви, долинали голоси.

Галя відчула, як усередині щось обвалилося – не боляче, а саме впало, як суха земля з укосу.

– А як побачать, як ти сюди заходив?

– Ніхто не побачить. Я через задній провулок, повз стару лазню. Там навіть собаки не гавкають.

Галя стояла та слухала. Їй раптом стало дуже холодно, хоч сонце вже гріло щоки. Вона дивилася в щілину і бачила тільки шматочок сіна, освітлений косим променем, і чиюсь руку – Петра, з відбитим нігтем на великому пальці. Рука лежала на чомусь темно-червоному. На кофті Зінаїди, мабуть.

Вона могла б зараз закричати. Могла б рвонути хвіртку, вбігти у двір, увірватися в сінник і влаштувати сцену, про яку потім говоритимуть аж до зими. Але вона стояла. Просто стояла і дихала через рот, бо носом дихати чомусь не виходило.

– Ти ж обіцяв, – тихо сказала Зіна. – Після Нового року.

– Обіцяв, – Петро зітхнув. – Ну то й що? Ти ж знаєш, як воно буває. Галя… вона гарна. Працьовита. Будинок тримає. Куди я її діну?

– А мене?

Мовчання. Довге.

– Зін… ти ж розумієш.

– Я розумію, – голос Зіни став зовсім іншим. Без оксамиту. Просто стомлений. – Розумію, що я для тебе – сінник вранці. А вона – будинок.

Галя заплющила очі. Їй раптом згадалося, як три роки тому, у березні, вони з Петром вперше поїхали до району за шпалерами.

Як він усю дорогу жартував, що купить їй найдорожчі, з трояндами, а потім купив найдешевші, у дрібний горошок, бо «троянди дорого».

Як вона тоді сміялася? Як потім клеїли ці шпалери вдвох, і він мазав клей їй на ніс, а вона лаялася вдавано.

А тепер ця ж людина лежить на сіні й каже іншій жінці, що вона – «сінник вранці».

Галя розплющила очі. Сумка висіла на зап’ясті. Вона розвернулася і пішла – повз річку, повз город тітки Даші.

В магазин вона таки зайшла. Купила хліб – одну хлібину житню та один батон, хоча Петька батон не їсть. Поклала в сумку, розплатилася, вийшла. Продавчиня Ніна запитала:

– Галю, ти чого така бліда? Занедужала?

– Та ні, – Галя посміхнулася одними губами. – Просто сонце сліпить.

Назад вона йшла повільно. Дуже повільно. Наче кожна нога важила по два пуди.

Коли вона увійшла у двір, Петра ще не було. Звичайно, не було – він же “до обіду”. Галя поставила сумку на лавку в сінях, зняла хустку, поправила волосся.

Потім пішла у світлицю, відчинила буфет, дістала стару фотографію – ту, весільну, де вони з Петькою стоять біля ґанку сільради, обидва молоді, обидва сміються. Вона довго дивилася на неї, потім поклала назад і зачинила дверцята.

Потім пішла на кухню, дістала чавунок, налила води, поставила на плиту. Борщ варити ще зарано, але нехай. Нехай буде видимість життя.

Годинник на стіні показував сорок хвилин на одинадцяту. О пів на першу хвіртка рипнула. Петро увійшов у двір – тілогрійка розстебнута, на щоках рум’янець, очі блищать. Звичайний вид людини, яка весь день “махала вилами на фермі”.

– Галь, я вдома! – гукнув він із порога. – Борщ готовий?

Галя стояла біля плити спиною до нього. Повільно обернулася.

– Готовий, – сказала вона спокійно. – Сідай, зараз насиплю.

Петро сів за стіл, потягнувся, “крякнув”.

– Втомився, як пес. Весь ранок сіно повертали. Ледве ноги приволік.

Галя поставила перед ним тарілку. Борщ був гарячим, червоним, пахнув часником та кропом. Вона сіла навпроти, але їсти не стала. Просто дивилася.

– Чого не їси? – Запитав Петро, вже відправляючи першу ложку в рот.

– Не хочу, – відповіла Галя. – Не голодна.

Він знизав плечима, продовжуючи їсти. Потім раптом підвів очі.

– Ти чого така тиха?

Галя помовчала. Потім сказала дуже рівно:

– Я сьогодні чула тебе.

Петька завмер із ложкою біля рота. Потім повільно опустив її.

– Де чула?

– У Зіни. На сіннику.

Тиша стала такою густою, що здавалося – її можна різати ножем. Петро поклав ложку на стіл. Витер рот задньою стороною долоні. Подивився убік.

– І що тепер? – спитав він нарешті.

– Не знаю, – відповіла чесно Галя. – Я ще не вирішила.

Він кивнув, ніби це була звичайнісінька відповідь.

– Лупцюватимеш?

– Ні.

– Кричатимеш?

– Ні.

– Тоді що?

Галя довго мовчала. Потім підвелася, підійшла до вікна, подивилася на подвір’я. Кіт Васька сидів на ґанку і вмивався.

– Я тобі скажу один раз, Петро. Один. Слухай уважно.

Він підвів голову.

– Якщо ти ще хоч раз туди підеш, я піду. Не сьогодні, не завтра, але піду. Куди – не твоя справа. Але піду так, що ти мене ніколи більше не побачиш.

– Ні на вулиці, ні в магазині, ні біля криниці. Я просто зникну. І ніхто не скаже, де я. Навіть, якщо знатимуть.

Петро дивився на неї довго. Потім опустив погляд у тарілку.

– А як не піду?

– Тоді житимемо, – сказала Галя. – Як жили. Тільки ти знатимеш, що я знаю. І я знатиму, що ти знаєш, що я знаю. І так щодня.

Він мовчав.

– Вибирай, – тихо додала вона.

Петро довго дивився в остиглий борщ. Потім підвівся. Підійшов до неї ззаду, але не обійняв – просто став поруч.

– Я не думав, що ти почуєш.

– А я не думала, що почую, – відповіла Галя.

Він зітхнув.

– Вибач.

– Пробач – це слово, – сказала вона. – А мені не слова потрібні.

Петро кивнув головою. Потім обернувся, взяв шапку, вийшов надвір. Галя чула, як він пішов до сараю – мабуть, вдавати, що зайнятий справою.

Вона стояла біля вікна ще десять хвилин. Потім повернулася до столу, прибрала його тарілку, свою незайману.

Винесла помиї курям. Повернулась, сіла на табурет і заплакала – вперше за день. Тихо, без схлипів просто текли сльози та капали на клейонку.

Надвечір Петро повернувся до хати. Мовчки поїв холодний борщ. Мовчки ліг спати. Галя лягла з краю, відвернувшись до стіни.

Вночі вона прокинулася від того, що він не спав. Лежав на спині та дивився в стелю.

– Галь, – пошепки сказав він.

– Що?

– Я завтра не піду.

Вона не відповіла.

– І післязавтра не піду.

Вона все ще мовчала.

– Я… я не хочу тебе втрачати.

Галя обернулася. В темряві його обличчя майже не видно.

– Тоді не втрачай, – сказала вона.

Вранці він підвівся раніше за неї. Розтопив піч. Поставив чайник. Коли Галя вийшла з кімнати, на столі вже стояв кухоль з чаєм і два шматки хліба з маслом.

Він не дивився їй у вічі. Просто сказав:

– Я на ферму. До обіду повернусь.

Галя кивнула.

Він вийшов. Хвіртка рипнула. За хвилину повернулася тиша.

Галя підійшла до вікна. Подивилась услід. Петро йшов вулицею, не озираючись. Але йшов він не в бік будинку Зіни. Він йшов до правління.

Вона стояла так довго, поки його постать не зникла за поворотом. Потім повернулася до столу, сіла, взяла хліб. Відкусила. Прожувала повільно.

Смак був звичайний. Хліб, як хліб. Але чомусь сьогодні він здавався їй солонішим, ніж завжди.

Отак буває іноді, дружина застукає чоловіка за зрадою і прощає. Чоловіків на селі зовсім мало, а в будинку одному без нього ніяк. От і доводиться терпіти, як кажуть, – і сам не гам, і другому не дам…

А як би ви вчинили на місті Галі? Поділіться своїми думками в коментарях! Якщо сподобалося, – залишайте вподобайки!