– Галино Тимофіївно, – покликала Аня, повернувшись у двір. – А хто у нас у будинку живе? – Живе хто треба, – відрізала свекруха і розпрямилася, уперши кулаки в боки

Електричку Аня чекати не стала – поїхала своєю машиною. До дев’ятої ранку вже повертала з траси на розбиту дачну дорогу під Черкасами. На задньому сидінні підстрибували два ящики розсади, вкриті газетою, і великий термос із кавою для Павла.

Чоловік поїхав сюди ще в четвер – сказав, що дах над верандою потік і треба встигнути залатати до дощів.

Домовлялися, що Аня підтягнеться до вечора суботи, але вона скучила і вирішила приїхати раніше. Застати його за роботою і напоїти гарячою кавою, як у перші роки, коли вони удвох перекладали тут підлогу і фарбували лиштву.

Тітка Віра, сусідка, помахала Ані рукою і крикнула слідом:

– Варення у вас нині для гостей варять?

Аня їй кивнула і поїхала далі.

***

Хвіртка була відчинена. У дворі на плитці примостився таз із полуницею – у мідному тазі булькало варення. Галина Тимофіївна, свекруха, у фартуху та косинці, знімала пінку та розкладала її по блюдцях.

Побачивши невістку, повела бровою.

– А ти чого так рано? – Невдоволено буркнула вона. – Павла немає, у справах поїхав.

– У яких справах? – Аня опустила ящики з розсадою на лаву. – Він же дах лагодити приїхав.

– Чи мало в чоловіка справ, – свекруха знову сунула ложку в таз. – Чоловікові простір потрібен, розумієш ти це, чи ні? Природа чоловіча така. А твоя справа яка? Сиди, посміхайся і мовчи.

Аня хотіла відповісти, але промовчала.

За двадцять років вона чула це «а твоя яка справа» мільйон, напевно, раз. Свекруха вимовляла цю фразу завжди однаковим тоном. Аня пройшла до будинку, щоб поставити розсаду на підвіконнях й зупинилася на порозі кімнати.

Меблі стояли не там. Її ліжко, ще батьківське, було застелено чужою білизною.

На тумбочці лежала незнайома косметичка та яскрава шпилька. У шафі, де Аня тримала літні речі, тіснилися сукні. Чужі. Речі не були схожі на привезені на один день, хтось обживав цей будинок ґрунтовно.

– Галино Тимофіївно, – покликала Аня, повернувшись у двір. – А хто у нас у будинку живе?

– Живе хто треба, – відрізала свекруха і розпрямилася, уперши кулаки в боки. – Слухай сюди, люба. Ти, я дивлюся, забуваєш, де перебуваєш. Це наш будинок. Сімейне гніздо Войтюків. Поки жива, порядок у домі встановлюю я. Зрозуміло?

Аня слухала та дивувалася.

– Красиво розповідаєте, – сказала Ганна тихо. – Тільки землю у вісімдесят четвертому дали моєму батькові, Сергію Іллічу. І хату ставив він. У мене є фотографії, де я тут у пісочниці під старою яблунею.

– А ваш Григорій Степанович, царство небесне, приїжджав до нас на шашлики у гості, і ви разом із ним. Три роки тому, коли мати пішла, я оформила спадщину.

– Витяг з реєстру на мене, на Ганну Сергіївну. Ні Павло, ні тим більше ви, до цієї ділянки жодного стосунку не маєте!

На секунду свекруха розгубилася. Про те, що ділянку записано на невістку, Галина Тимофіївна знала не гірше за саму Ганну.

Звісно, ​​до суду вона йти не збиралася. Розрахунок у неї був куди простіше: допікати і тиснути, доки Аня не здасться і сама не з’їде. Ну, або поки не відпише дачу їй, свекрусі.

Збентежити Галину Тимофіївну було практично неможливо – вона швидко знайшлася.

– Папірці, – махнула вона рукою. – Ними, хіба що, підтертись тільки можна. Будинок на мужику тримається, люба.

– Без Павла ти тут за один сезон все запустиш, бур’яни до пояса вимахають. Поживеш сама, помикаєшся, та й прибіжиш до нас. Ще сама проситимеш, щоб ми халупку цю забрали!

– Подивимося, – сказала Аня.

Свекруха тим часом виходила за хвіртку з телефоном і задравши руку до неба, ловила зв’язок.

Поверталася щоразу похмуріше хмари. Аня згадала, як у травні вони з Павлом садили тут смородину і збиралися відновити паркан від дороги. Тоді у них все було спільне.

А тепер ніби виходило, що вони порізно.

Вона повернулася в будинок, сіла на край ліжка і висунула ящик тумбочки, де з квітня лежав конверт із грошима на нову помпу. Конверт був порожній. Аня відклала його вбік і спробувала додзвонитися до чоловіка, але гудки обривалися.

Порожній конверт із тумбочки та слова тітки Віри про варення складалися в дуже погану картину.

***

Ближче до полудня за парканом зашурхотіли шини. Аня вийшла на ґанок.

У двір, об’їжджаючи калюжу, вкотився їхній сірий універсал. З-за керма вибрався чоловік. А з пасажирського боку випурхнула жінка років тридцяти п’яти у короткому сарафані. В одній руці вона тримала пляшку червоного, в другій – пакет із магазину.

Жінка оглянула двір господарським поглядом і крикнула у бік будинку.

– Галино Тимофіївно, ми приїхали! Шашлик смажити будемо?

Павло підвів очі на ґанок і побачив дружину. Здувся він миттєво.

– Ань? Ти ж надвечір збиралася…

– Збиралася, – сказала вона. – Каву тобі привезла. А ти дах, значить, лагодиш…

Жінка переводила погляд із Ані на Павла і, здається, починала щось розуміти. Галина Тимофіївна вискочила з-за будинку і стала між сином і невісткою, загороджуючи його собою.

– Так, спокійно всі, – верескнула свекруха. – Інночко, ти йди поки в будинок, чайник постав. Пашо, а ти помовч. Аня, а ти не влаштовуй виставу, пристойні люди відпочити приїхали!

– Інночка, значить, – Аня дивилася прямо на чоловіка. – Вона на моєму ліжку спить. Її сукні в моїй шафі. Ти сюди, Пашо, коханок водиш, значить?

Павло мовчав, дивлячись під ноги. Інна поставила пляшку на капот і позадкувала до машини.

– Галино Тимофіївно, – сказала вона скривджено. – Ви ж мені казали, що у нього з дружиною давно все скінчено. Що приймете мене, як рідну. Паша і дачу обіцяв на мене переписати, казав, скоро тут господинею буду…

– Помовч! – гаркнула на неї Галина Тимофіївна, але було пізно.

– Господинею, значить, – повторила Ганна повільно і глянула на Інну. – Він тобі набрехав, люба. Дача не його і ніколи його не була, переписати він її не може при всьому своєму бажанні. Це моя дача! Це поперше.

Потім вона обернулася до свекрухи.

– А ви, Галино Тимофіївно, все це чудово знали. Не тільки про пригоди синочка, а й про те, що дача моя. Ви її сюди самі возили та стелили їй на моєму ліжку? А полуницю мою куди поділи? На варення новій невістці пустили?

– Полуниця спільна, – буркнула свекруха, але вже тихіше.

– А двадцять тисяч із тумбочки? Я їх на помпу відклала ще у квітні. Їх там нема.

Галина Тимофіївна відвела погляд у бік огорожі.

– На господарство пішли, – процідила свекруха. – На стіл, на прийом.

– На прийом коханки мого чоловіка? За мої гроші її частували? – закінчила Ганна.

Павло раптом підняв голову.

– Мамо, – вимовив він глухо. – Ти ж сама… Ти мені всі вуха продзижчала. Дружина, мовляв, постаріла, свіжіше треба! Я тебе слухав, недолугий.

– Я тебе, між іншим, народ.ила та виростила! – злетіла Галина Тимофіївна. – Я тобі тільки добра бажаю!

– Гарне добро, – Павло махнув рукою. – Я тебе все життя слухав. Куди йти працювати, з ким одружуватися. От і дослухався.

Інна біля машини хмикнула і дістала телефон, усім виглядом показуючи, що чужі сімейні справи її не торкаються.

Галина Тимофіївна заметушилась.

– То ось ви як обидва, – вона насунулася на Аню, тицяючи пальцем у повітря. – Ну і живи зі своїми папірцями. Я цю дачу двадцять років обробляла, тут кожен кущ моєю рукою политий.

– Я тебе звідси виживу, чуєш? Сусідам розповім, яка ти дружина, що мужика втримати не зуміла. Ноги моєї тут більше не буде, та й тобі спокійного життя не дам!

– Ключ, – сказала Аня і простягла долоню.

– Що?

– Ключ від будинку! Той, що вам Павло зробив.

Свекруха притиснула кулак із ключем до грудей.

– І не подумаю! Це мій будинок!

– Це будинок моїх батьків, а тепер мій! У вас у руках чужий ключ. Або ви віддаєте його зараз, або я дзвоню дільничному, і ви пояснюєте йому, звідки ключ і де поділися мої двадцять тисяч. Вибирайте!

Галина Тимофіївна стояла, важко дихаючи. Потім шпурнула ключ на землю.

– Подавись!

Аня нахилилася та підійняла ключ.

– А тепер збирайте речі, усі троє! Інно, ваші сукні я винесу в пакеті на ґанок, заберете. Павло, ти теж їдь. Подзвоню потім, обговоримо спокійно наше розлучення.

– Ань, давай я залишусь? Поговоримо, – заметушився Павло.

– Не треба. Сьогодні я буду одна. Якщо чесно, то я тебе бачити не хочу!

Аня винесла пакет із чужими сукнями та косметичкою і поставила його на ґанок. Потім встала біля хвіртки і дивилася, як вони вантажаться. Інна, проходячи повз, мовчки підхопила пакет і сіла вперед, ображено підібгавши губи.

Галина Тимофіївна, що розгубила весь командирський запал, тупцювала біля машини. Довелося лізти назад.

Універсал здав назад, виїхав за хвіртку і зник за поворотом. Аня постояла ще трохи, потім зачинила хвіртку на клямку.

Надвечір вона покликала сусіда. Семен Петрович прийшов із ящиком інструментів, покректав над дверима, змінив стару личинку на нову. Заодно і на хвіртку повісив міцний замок. Два блискучі ключі він віддав господині.

– Колишні можна викинути, – сказав він із явним задоволенням. – Ніхто сюди, крім вас, не ввійде. На совість зробив, як собі!

На подяку Аня запропонувала сусідові чаю, але той відмовився. Грошей із неї теж не взяв. Навіть замки Ані дісталися безплатно – Семен Петрович свої приніс.

Попрощавшись, чоловік пішов.

Залишившись сама, Аня взяла в руки термос, який вранці везла чоловікові, і пальці раптом здригнулися. Вона налила собі кави і вийшла на ґанок. Сонце сідало за яблуні, варення в кинутому тазі охололо і посмикнулося пінкою.

Вона сиділа на ґанку батьківського будинку, свого будинку, і вперше за довгі роки насолоджувалася тишею. Телефон у кишені мовчав. Завтра з міста вона сама набере Павла, і розмова вийде короткою. Завтра вона поставить крапку.

Аня раптом упіймала себе на думці, що на розлучницю вона зовсім не ображається – їй її шкода.

Підібрали, привезли сюди, як непотрібну річ, ще й наобіцяли з три короби. Сказали, що вона все отримає разом: і чоловіка чужого, і будинок. А вийшло он як…

За що боролися, недолугі…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!