— Галю, до чого тут… — До того, що мені шістдесят сім років, а я живу в постійному страху набрати номер власних дітей. Розумієш? У страху. Боюся, що їм незручно, що я відволікаю, що я набридла. — Галю, ти перебільшуєш. Це якісь твої фантазії. — Ні. Це не фантазії. Це реальність

Телефон лежав на столі вже двадцять хвилин. Галина Іванівна дивилася на нього, як на гранату з висмикнутою чекою.

Набрати номер Світлани. Усього сім цифр, які вона пам’ятала напам’ять. Почути голос доньки.

Але що, якщо в цьому голосі знову прозвучить те саме — «Мам, я на роботі»?

Не слова навіть, а інтонація. Та ледь вловима напруженість, коли людина докладає зусиль, щоб не показати роздратування.

Галина Іванівна знала цю інтонацію добре. Занадто добре. Вона чула її останні кілька місяців усе частіше, і щоразу це було як дрібна скалка під шкірою.

Вона встала, пройшлася по кухні. За вікном уже темніло, хоча було лише п’ять вечора. Листопад. Найбільш тужлива пора року, коли день скорочується так стрімко, що не встигаєш озирнутися — і вже ніч.

Галина Іванівна налила собі води з фільтра, випила повільно, маленькими ковтками. Ставила склянку назад так тихо, ніби боялася когось розбудити. У квартирі нікого не було. Не було вже два роки, відтоді як Денис, молодший, з’їхав до своєї дівчини Олени.

«Мам, ну я дорослий чоловік, мені тридцять один», — сказав він тоді, дивлячись кудись убік, тільки не на неї. Вона кивнула, посміхнулася, зобразила розуміння. «Звісно, синку. Я рада за тебе.»

А потім три дні не могла заснути в цій новій, оглушливій порожнечі. У домі, який раніше був повний звуків — чиїхось кроків, музики з кімнати Дениса, дзвінків у двері, сміху. Тепер там був тільки гул холодильника та скрип паркету під її власними ногами.

Галина Іванівна знову подивилася на телефон. Може, написати? У месенджер якийсь? Ні, це ще гірше. Повідомлення можна проігнорувати, прочитати й забути відповісти. А потім вибачитися: «Ой, мам, я відволіклася, вибач». Дзвінок хоча б вимагає негайної реакції. Або відхилення. Що ще страшніше.

Вона взяла телефон, розблокувала екран. Фотографія на заставці — усі разом, на дачі у Віктора Сергійовича, років п’ять тому.

Світлана з чоловіком Олегом і маленьким тоді Михайлом, якому було всього чотири роки. Денис ще не зустрів Олену, стояв поруч із батьком, засмаглий, щасливий. Сам Віктор Сергійович усміхався широко, обійнявши її за плечі.

Тоді ще здавалося, що так буде завжди. Що діти приїжджатимуть щовихідних на цю дачу, що онук Михайлик проситиме її фірмові пельмені з бульйоном, що Віктор Сергійович не проводитиме всі вечори за комп’ютером у своєму кабінеті, відгородившись від неї невидимою стіною мовчання.

Галина Іванівна зітхнула й поклала телефон назад на стіл. Навіщо телефонувати? Світлана зайнята. У неї робота в банку, відповідальна посада, дитина дев’яти років, чоловік. Своє окреме, повноцінне життя. Денис захищає дисертацію, викладає в університеті, будує майбутнє з Оленою. Їм не до дзвінків матері, якій просто нудно й самотньо.

А Віктор Сергійович… Він учора прийшов о десятій вечора, мовчки повечеряв тим, що вона залишила на плиті під кришкою, і пішов до себе в кабінет. «Як справи?» — запитала вона, стоячи у дверях кухні. «Нормально», — відповів він, не підіймаючи голови від тарілки з гречкою. Усе. Більше слів не було.

Раніше вони розмовляли. Годинами, про що завгодно — про його роботу інженером, про її роботу бухгалтеркою, про дітей, про плани на відпустку, про дурниці. Тепер він приходив додому як у готель. Поїсти, поспати, піти на роботу.

Галина Іванівна зрозуміла: вона боїться телефонувати чоловікові так само, як дітям. Боїться почути в його голосі цю ж втому від неї. Це терпіння, з яким розмовляють із настирливою, недоречною людиною, яка не розуміє натяків.

Вона встала до вікна, притулилася лобом до холодного скла. Внизу, у дворі, горіли ліхтарі. Люди йшли з роботи, поспішали додому, до когось, до чогось важливого. А вона залишилася тут, у цій трикімнатній квартирі на п’ятому поверсі, де луна її власних кроків стала єдиним постійним звуком.

«Може, це я сама винна?» — подумала вона, дивлячись на своє відображення в темному склі. Жінка шістдесяти семи років, ще не стара, але вже не молода. Сиве волосся, зібране в акуратний пучок. Зморшки біля очей. Втомлені плечі.

Може, вона занадто багато хотіла від них? Занадто часто телефонувала раніше, коли вони були зайняті? Занадто наполегливо запрошувала в гості, коли їм було незручно? Може, вона сама відштовхнула їх своєю нав’язливістю, і тепер вони просто втомилися?

Галина Іванівна згадала останній раз, коли Світлана приїжджала. Це було місяць тому, у неділю. Усього на дві години. Михайлик вередував, хотів додому до свого комп’ютера, до друзів онлайн. Світлана нервувала, дивилася на годинник кожні п’ятнадцять хвилин.

«Мам, нам справді час. Ще затори будуть на проспекті Перемоги.»

«Звісно, донечко. Я розумію.»

І вона розуміла. Дійсно розуміла. Але чомусь після їхнього від’їзду вона сіла на кухні й просиділа там до самого вечора, дивлячись у вікно. У горлі стояв важкий клубок, який не проходив. Вона не плакала. Просто сиділа і відчувала, як щось усередині повільно затягується вузлом.

Телефон завібрував на столі. Галина Іванівна здригнулася, схопила його квапливо. Повідомлення від подруги Тамари: «Галю, завтра в кіно не підеш? Новий фільм вийшов. Кажуть, гарний.»

Вона почала набирати відповідь, потім стерла. Написала знову: «Томо, дякую, але я якось не в настрої. Може, іншим разом?» Відправила. І одразу ж пошкодувала. Чому вона відмовилася? Тамара — хороша подруга, єдина, з ким вона ще іноді бачиться.

Тому що боялася, що й Тамара почує в її голосі це жалюгідне прохання про увагу. Це відчай самотньої жінки, яка чіпляється за будь-яку можливість поговорити з кимось, щоб не залишатися наодинці з порожньою квартирою та власними думками.

Галина Іванівна опустилася на стілець. Сіла рівно, випрямивши спину, склала руки на колінах. Так, як вчила її мати багато років тому. «Не розпускайся, Галочко. Тримай спину прямо. Тримайся.» Вона завжди трималася. Усе життя трималася.

Тримала сім’ю, коли було важко з грошима. Тримала роботу, навіть коли хотілося все кинути. Тримала дім, дітей, чоловіка. А тепер сиділа в цьому домі сама й боялася зайвий раз нагадати про своє існування тим людям, заради яких усе це тримала.

О сьомій вечора прийшов Віктор Сергійович. Вона почула, як відчинилися вхідні двері, як він стягнув черевики в передпокої, кинув їх біля порога. «Добрий вечір», — сказала вона, виходячи назустріч. «Привіт», — він пройшов повз, навіть не глянувши на неї, попрямував одразу до свого кабінету.

Галина Іванівна постояла в коридорі кілька секунд. Потім повернулася на кухню й почала розігрівати вечерю. Гречка з котлетами. Його улюблене. Вона готувала цю страву сорок років їхнього шлюбу, знала напам’ять, скільки солі, як довго тушкувати.

Поставила тарілку на тацю, налила чай у його кружку — ту саму, синю, з відколотою ручкою, яку він привіз ще з відрядження до Києва. Віднесла до його кабінету, постукала тихенько у двері.

«Так», — донеслося з-за дверей. Вона зайшла. Він сидів за комп’ютером, уткнувшись в екран, де миготіли якісь креслення.

«Вітя, я принесла повечеряти.»

«Дякую. Постав на стіл.»

Вона поставила тацю на край столу, звільнивши місце серед паперів. Стояла, чекала. Може, він скаже щось іще. Запитає, як у неї минув день. Що вона робила. Що відчуває.

Але він мовчав, дивлячись у монітор. Його пальці рухалися по клавіатурі, очі зосереджено стежили за якимись лініями на екрані.

Галина Іванівна зрозуміла: вона заважає. Просто стоячи тут, вона відволікає його, заважає працювати. Вона зайва в цьому кабінеті, у цьому домі, у його житті.

«Вітя…» — почала вона тихо.

«Галю, я справді зайнятий. Звіт «горить», завтра здавати.» Голос не грубий, але твердий. Закриває тему.

«Розумію. Вибач.»

Вона вийшла, тихо причинивши за собою двері. Повернулася на кухню й сіла на те ж місце біля вікна. Телефон усе так само лежав на столі. І вона все так само не наважувалася набрати номер доньки чи сина.

Минув тиждень. Один із тих тижнів, які зливаються в безформну масу однакових днів. Галина Іванівна прокидалася о сьомій ранку, робила зарядку — ті ж вправи, що робила останні тридцять років. Готувала сніданок: вівсянку для себе, яєчню для чоловіка.

Віктор Сергійович ішов о восьмій, не попрощавшись, просто крикнувши з передпокою: «Бувай». Повертався о дев’ятій вечора, іноді пізніше.

Між цими годинами вона залишалася наодинці з квартирою, телефоном і власними думками, які крутилися по колу, як муха в окропі. Вона намагалася зайняти себе — прибирала, хоча в домі й так було чисто. Готувала їжу на тиждень наперед, розставляла контейнери в холодильнику. Дивилася серіали, які не запам’ятовувалися.

Кожен день вона брала телефон у руки. Відкривала чат зі Світланою, читала останні повідомлення двотижневої давнини.

«Мам, у нас усе добре. Михайло хворів на застуду, але вже краще. Температура спала.»

Вона тоді одразу написала: «Може, приїдете? Я курячий бульйон зварю, як ти любиш. З домашньою локшиною.»

Світлана відповіла лише через чотири години, коли Галина Іванівна вже накрутила себе, уявляючи найгірше: «Дякую, мам. Ми впоралися. Не хочу тебе заражати. Сама знаєш, у твоєму віці це небезпечно.»

Дбає про неї. Чи просто ввічливо відмовляє? Галина Іванівна не знала. І це незнання роз’їдало її зсередини, як кислота.

У четвер увечері, коли Віктор Сергійович вкотре зачинився в кабінеті, вона зважилася. Набрала номер Дениса. Молодший завжди був простіший, відкритіший, більш емоційний. З ним можна було говорити.

Гудки. Один. Два. Три. Вона вже хотіла скинути виклик, вирішивши, що це була погана ідея, але він узяв слухавку.

— Ма, привіт. — Голос квапливий, неуважний, наче він робить щось іще одночасно з розмовою. — Щось сталося?

«Щось сталося.» Саме ці слова. Значить, без вагомої причини вона телефонувати не повинна. Без приводу, без надзвичайної ситуації.

— Ні, синку. Просто хотіла дізнатися, як у вас справи. Як дисертація? Як Олена?

— Усе нормально. Дисертація рухається, Олена на роботі затримується. Ми зараз взагалі на квест-румі, я потім передзвоню, добре?

— Звісно, звісно. Вибач, що завадила. Розважайтеся.

— Та ти не заважаєш, просто незручно зараз, ми команду підводимо. Цілую, мам.

Короткі гудки. Байдужі. Остаточні.

Галина Іванівна поклала телефон на стіл і сіла, втупившись у стіну навпроти. На стіні висіла стара фотографія — їхня з Віктором Сергійовичем, ще молодих, на тлі моря.

Море, медовий місяць, тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік. Вони були молоді. Вони дивилися одне на одного так, ніби у світі нікого більше не існувало.

«Я потім передзвоню.» Денис не передзвонив. Не того вечора. Не наступного дня. Не через два дні.

Вона чекала три дні, щоразу підскакуючи, коли телефон вібрував. Але це були тільки рекламні повідомлення від банків, нагадування з поліклініки про плановий огляд, повідомлення про знижки в аптеці.

У суботу вранці Віктор Сергійович оголосив за сніданком, що їде на риболовлю з колегами. — До вечора повернуся — сказав він, не дивлячись на неї, намазуючи масло на хліб. — Сергій Іванович машину дає.

— Вітю, може, я з тобою поїду? — вирвалося в неї перш, ніж вона встигла зупинитися, подумати, як це прозвучить.

Він завмер із ножем у руці, обернувся. Подивився на неї так, ніби вона запропонувала щось абсолютно абсурдне, безглузде.

— Галю, там же холодно. Листопад на вулиці. Ти ж риболовлю не любиш ніколи.

— Я просто… посиджу поруч, у машині. Почитаю книжку, подихаю повітрям.

— Навіщо тобі сидіти на холоді в машині? — він нахмурився, наче намагаючись зрозуміти логіку. — Залишайся вдома, відпочинь. Подивися телевізор.

«Залишайся вдома.» Саме так він це сказав. Не «мені б хотілося побути з друзями». Не «іншим разом поїдемо разом кудись». А «залишайся вдома» — як наказ дитині, яка не розуміє, що заважає під ногами дорослим.

— Добре, — сказала вона зовсім тихо, опустивши очі у свою тарілку з охололою вівсянкою. — Гарного дня тоді.

— Угу. — Він доїв свій бутерброд, встав, пішов одягатися.

Двері зачинилися за ним із глухим клацанням. Галина Іванівна залишилася сидіти за столом. Потім повільно встала, прибрала посуд, вимила тарілки, витерла їх насухо. Сіла. Встала знову. Підійшла до вікна.

За вікном була субота. Сім’ї гуляли з дітьми у дворі. Молода пара йшла попід руку, сміялася про щось. Старий вигулював собаку. Життя текло своїм звичаєм, повне сенсу та руху. А вона стояла за склом і дивилася на це життя, як на кіно, до якого не мала стосунку.

І всередині щось почало стискатися. Не різко, не боляче. Просто повільно, невідворотно стискатися, як зашморг навколо горла, який затягують міліметр за міліметром.

У понеділок вона зустріла Тамару в продуктовому магазині біля дому. Стояла в черзі на касу з пакетом молока та батоном хліба, коли почула знайомий голос: — Галю, це ти?

Обернулася. Тамара стояла з повним візком, усміхалася широко, але коли придивилася, усмішка стала стурбованою.

— Галю, ти як? Щось худа зовсім стала. І бліда.

— Нормально все, Томочко. Просто трохи втомилася останнім часом.

— Втомилася? Від чого? — Тамара підсунулася ближче, понизила голос. — Ти ж на пенсії. Що там втомлюватися?

Галина Іванівна хотіла відповісти щось легке, віджартуватися, але слова застрягли в горлі. Що вона скаже? Що втомилася від самотності? Від тиші в домі? Від страху зателефонувати власним дітям?

— Може, разом пообідаємо? — запропонувала Тамара, дивлячись на неї уважно. — Тут недалеко кафе гарне відкрилося. Млинці смачні роблять.

Галина Іванівна відкрила рот, щоб відмовитися за звичкою. Щоб сказати, що їй потрібно додому, що в неї справи. Але які справи? Порожня квартира? Немита підлога, яку вона вимила вчора?

— Давай — несподівано для себе погодилася вона.

Вони сиділи в невеликому кафе біля вікна, за столиком із червоною картатою скатертиною. Тамара замовила собі млинці з сиром, Галині — чай із лимоном і сирники. Розповідала про свою доньку Марію, про онуків-двійнят, про ремонт на дачі, який ніяк не закінчиться.

Галина Іванівна слухала й раптом зрозуміла: вона заздрить. Не злісно, не гірко, не з ненавистю. Просто тихо, безнадійно заздрить тому, як легко й природно Тамара говорить про своїх дітей. Без страху в голосі. Без цієї постійної напруги — чи не надто я нав’язлива, чи не набридла я їм.

— А в тебе як діти? — запитала Тамара, відпиваючи чай. — Світлана як? Михайло підріс, мабуть?

— Добре. Усе добре. Зайняті дуже.

— Приїжджають хоч?

— Рідко. У них своє життя, розумієш. Робота, справи.

Тамара кивнула, але в її очах майнуло те саме розуміння. Те, якого Галина Іванівна боялася найбільше. Жалість. Співчуття. Розуміння того, що з нею щось не так, щось пішло не так у її житті.

— Галю, ти їм телефонуєш хоч іноді?

— Іноді телефоную. Але не хочу заважати їм, відволікати.

— Заважати? — Тамара нахмурилася, відставила чашку. — Ти їхня мати. Яке там заважати? Це твої діти.

— Томо, ти не розумієш. У них життя насичене — робота, сім’ї, проблеми свої. Їм не потрібні мої дзвінки щодня, мої розпитування.

— А ти питала, потрібні чи ні? — Тамара нахилилася ближче, дивлячись прямо в очі. — Ти хоч раз запитала їх напряму?

Галина Іванівна промовчала. Тому що ні, не питала. Вона просто вирішила за них. Вирішила, що вона — тягар, що її любов — це нав’язливість, що її бажання почути рідні голоси — це егоїзм і слабкість.

— Знаєш, що я тобі скажу — Тамара взяла її за руку поверх столу. — Ти сама себе загнала в кут. Боїшся подзвонити — не дзвониш. Боїшся нав’язатися — не приїжджаєш до них. А потім сидиш і страждаєш, що тебе забули, що тобі не дзвонять. Але вони ж звідки знають, що ти чекаєш? Може, вони думають, що тобі так комфортніше, що ти не хочеш їх бачити?

— Як вони можуть так думати?

— А як ти думаєш, що вони думають? Галю, ти з ними розмовляла про це? Чесно, відкрито?

Галина Іванівна відвела погляд у вікно. За склом ішов дрібний дощ, люди поспішали під парасольками. Вона відчувала, як усередині підіймається щось гаряче, незручне, що вона старанно ховала всі ці місяці.

— Може, їм і справді краще без мене? Може, я просто стара надокучлива жінка, яка не розуміє, що її час минув?

— Господи, Галю. Досить. — Тамара стиснула її руку міцніше. — Ти знаєш, що це неправда. Але поки ти не заговориш із ними чесно, нічого не зміниться. Ти будеш далі сидіти вдома й накручувати себе, а вони будуть думати, що в тебе все добре.

Слова Тамари засіли в голові скалкою, яку неможливо витягнути. Весь день, що залишився, Галина Іванівна думала про них.

Увечері, коли Віктор Сергійович знову прийшов пізно й мовчки пішов у кабінет, вона стояла на кухні й подумки програвала розмову з дітьми. Що вона скаже? Як почне? «Світлано, мені погано, мені самотньо»? Це звучало як докір, як звинувачення.

У середу ввечері сталося те, що переламало все, що було накопичено за ці тижні мовчання. Галина Іванівна готувала вечерю — тушкувала капусту з м’ясом, одну з улюблених страв Віктора Сергійовича. Різала помідори для салату, методично, зосереджено, коли задзвонив його телефон.

Він забув його на кухонному столі. Вона глянула на екран машинально. «Світлана». Донька дзвонила батькові. Не їй. Батькові.

Галина Іванівна стояла й дивилася, як ім’я доньки світиться на екрані. Один гудок. Другий. Третій. Телефон замовк, згас.

Через хвилину надійшло повідомлення. Вона побачила його мимоволі, екран все ще горів: «Тат, передзвони, коли звільнишся. Хочу порадитися щодо одного питання.»

Галина Іванівна поклала телефон назад на стіл. Повернулася до дошки для нарізання, взяла ніж. Але рука тремтіла так сильно, що вона не могла продовжувати різати. Ніж вислизнув із пальців, брязнув об стільницю.

Донька дзвонила батькові. Хотіла порадитися. З батьком. Не з нею, не з матір’ю, яка народила її, ростила, не спала ночами, коли Світлана хворіла. З батьком, який завжди був зайнятий роботою, який рідко бував удома, коли діти були маленькими.

Коли це сталося? Коли вона перестала бути тією людиною, до якої діти йдуть за порадою, за підтримкою? Чи вона ніколи нею не була? Може, вона завжди була просто фоном їхнього життя — людиною, яка готує, прибирає, пере, прасує. Зручною. Непомітною. Необов’язковою.

Галина Іванівна опустила ніж у раковину. Сіла прямо на підлогу, притулилася спиною до холодильника. І тут її накрило. Не сльози, не істерика, не крик. Просто важка, гнітюча хвиля усвідомлення, яка прокотилася тілом, забрала все повітря з легень.

Вона провела все життя, намагаючись нікому не заважати. Не заважати чоловікові будувати кар’єру — тому сиділа вдома з дітьми, хоча мріяла про університет, про продовження освіти. Не заважати дітям жити своїм життям — тому мовчала, коли хотіла попросити їх приїхати. Не заважати подругам своїми проблемами — тому завжди відповідала «все добре», навіть коли було погано.

Вона була зручною. Тихою. Непомітною. І стала невидимою. Стала людиною, про яку згадують лише коли щось потрібно, коли є конкретна причина зателефонувати.

О дев’ятій вечора прийшов Віктор Сергійович. — Галю, ти де? — крикнув він із передпокою, як завжди.

Вона все ще сиділа на підлозі. Встала повільно, обтрусила спідницю, провела рукою по обличчю. Подивилася на себе у відображення мікрохвильової печі — бліде обличчя, червоні очі, розпатлане волосся.

— Я тут. Вечеря на плиті.

Він зайшов на кухню, звично взяв свій телефон зі столу, глянув на екран. — А, Світлана дзвонила. Треба буде передзвонити. — Він набрав номер одразу ж, притулившись до одвірка, навіть не знявши піджак.

— Світланко, привіт, доню. Що сталося?

Галина Іванівна стояла за два метри від нього, помішувала капусту в каструлі й слухала. Слухала, як він розмовляє з їхньою донькою тим теплим, живим голосом, яким із нею не розмовляв уже рік, а може, й більше.

— Ага. Ну це ти правильно вирішила. Ні, я думаю, варто спробувати. Звісно, доню. Давай завтра зідзвонимося детальніше, обговоримо. Я зараз тільки з роботи, втомився. Люблю тебе. Цілую. Бувай.

Він поклав слухавку, повернувся до Галини Іванівни. — Світлана машину хоче поміняти. Просить поради, яку краще взяти. У них з Олегом стара вже, ремонт дорогий.

— Зрозуміло, — сказала вона рівним голосом, продовжуючи помішувати капусту, не дивлячись на нього.

Він нахмурився, придивився до неї уважніше. — Галю, що з тобою? Обличчя якесь дивне.

— Нічого.

— Та ні ж, я ж бачу, що щось не так. Ти плакала?

І ось тоді щось зламалося. Не з тріском, не з болем. Просто тихо, остаточно, як перегоріла нитка.

— Вітя, а мені вона чому не дзвонить? — Вона відклала ложку, обернулася до нього.

Він розгубився, не зрозумів запитання. — Що?

— Світлана. Денис. Вони тобі дзвонять. З тобою радяться. Тобі розповідають про свої плани. А я… я боюся їм зателефонувати, щоб не почути роздратування в голосі.

Він кліпнув очима кілька разів, наче намагаючись перетравити почуте. — Галю, до чого тут…

— До того, що мені шістдесят сім років, а я живу в постійному страху набрати номер власних дітей. Розумієш? У страху. Боюся, що їм незручно, що я відволікаю, що я набридла.

— Галю, ти перебільшуєш. Це якісь твої фантазії.

— Ні. Це не фантазії. Це реальність. Я боюся, що я їм заважаю, що я — тягар. Що моя любов — це нав’язливість.

Віктор Сергійович зітхнув важко, провів рукою по обличчю. — Галино, у них життя своє. Робота. Діти…

— А в мене що? — вона зробила крок до нього, і в її голосі вперше за довгі місяці з’явилося щось гостре, ріжуче. — У мене що, Вітю? Порожня квартира? Телефон, на який ніхто не дзвонить? Чоловік, який приходить додому як у готель — переночувати, поїсти й піти?

Він відсахнувся, наче вона його вдарила. Обличчя стало розгубленим, майже зляканим. — Ти про що взагалі зараз?

— Про те, що я втомилася бути зручною. — Слова вилітали самі, наче збиралися місяцями й тепер прорвало греблю. — Втомилася мовчати. Втомилася боятися попросити про увагу, тому що раптом я комусь заваджу своїми проханнями. Втомилася прикидатися, що мені все одно, що ти тижнями не розмовляєш зі мною нормально.

— Галино, заспокойся… — Він спробував наблизитися, але вона відступила.

— Ні. Я не буду заспокоюватися. Не зараз. Я хочу, щоб ти мене почув нарешті. Я — твоя дружина. Не квартирантка. Не економка, яка готує і прибирає. Дружина. І мені потрібно, щоб ти хоча б іноді розмовляв зі мною. По-справжньому розмовляв, а не просто відповідав «нормально» і «добре».

Він стояв мовчки, опустивши очі в підлогу. Потім тихо, майже винувато промовив: — Я не знав, що тобі так погано. Я справді не помічав.

— Тому що ти не питав. Коли ти востаннє запитав, як у мене справи? Не формально, не «як справи?» на ходу, а справді запитав і вислухав відповідь?

Повисла пауза. Важка, ніякова, повна невисловленого за роки. Віктор Сергійович повільно опустився на стілець, поклав руки на стіл. Виглядав він старим раптом, втомленим, розгубленим.

— Господи, Галю. Пробач. Я справді… не помічав, що все так серйозно. Я думав, тобі добре. Ти ж ніколи не скаржилася.

— А ти ніколи не питав, чи добре мені насправді. — Вона сіла навпроти нього, склала руки на столі. — Коли ти востаннє цікавився, чого я хочу? Що мене хвилює? Я для тебе стала частиною інтер’єру, Вітю. Як цей стіл чи холодильник. Є — і добре, не помічаєш.

Він підняв на неї очі. У них було щось схоже на сором, на запізніле розуміння. — Що… що мені тепер робити?

— Почати мене бачити. Чути. Просто бути поруч, а не просто жити в одній квартирі. Розмовляти зі мною, питати, як минув мій день. Цікавитися. Помічати мене.

Він кивнув повільно, приречено. — Добре. Я постараюся. Чесно постараюся.

— Я теж постараюся. Не мовчати більше. Говорити, коли мені погано. Не ховати все в собі.

Вони сиділи в тиші кілька хвилин. За вікном шуміли машини, десь згори грала музика. Звичайне вечірнє життя великого міста. А тут, на цій кухні, відбувалося щось важливе, переломне — перша чесна розмова за довгий час.

Наступного дня Галина Іванівна прокинулася рано, як завжди. Сіла на ліжку, подивилася на годинник — сьома ранку. Віктор Сергійович ще спав у сусідній кімнаті, вона чула його тихе сопіння.

Вона взяла телефон із тумбочки, відкрила контакт Світлани. Пальці все ще тремтіли злегка, але вона змусила себе натиснути кнопку виклику, не даючи собі часу передумати.

Гудки. Один. Два.

— Мамо? — здивований, сонний голос доньки. — Щось сталося? Ти так рано дзвониш.

І ось воно знову. «Щось сталося.» Це автоматичне запитання, яке означало: ти дзвониш лише якщо біда.

— Ні, Світланочко. Нічого не сталося. Просто хотіла почути твій голос.

Пауза. Довга, напружена.

— Мам, у мене нарада за пів години, але я можу поговорити кілька хвилин. Що ти хотіла?

— Світлано, скажи мені чесно. Я тобі заважаю, коли дзвоню? Правду скажи, будь ласка. Мені важливо знати.

Ще одна пауза, ще довша. Галина Іванівна чула, як донька дихає на тому кінці лінії, як шарудить ковдра — напевно, сіла в ліжку.

— Що? Мам, до чого тут…

— Відповідай, будь ласка. Просто так чи ні.

Донька зітхнула, і в цьому зітханні було стільки всього — втома, розгубленість, щось іще. — Ні, мам. Ти не заважаєш. Але просто… Господи, як це пояснити. Ти так рідко дзвониш, що я вже звикла, що ти не дзвониш. Розумієш? Я думала, тобі так зручніше. Що ти не хочеш нас відволікати, що тобі потрібен особистий простір.

Галина Іванівна заплющила очі, відчуваючи, як щось стискається в грудях. — Мені зручніше? Світлано, я щодня беру телефон у руки й боюся набрати твій номер. Боюся, що ти зайнята, що я відволікаю. Що ти дратуєшся, коли я дзвоню.

— Господи, мамо. Чому ти так вирішила? — У голосі Світлани з’явилася тривога, якийсь біль. — Звідки ти це взяла?

— Тому що ти завжди поспішаєш, коли я дзвоню. Тому що приїжджаєш на дві години й дивишся на годинник кожні п’ятнадцять хвилин. Тому що… тому що я відчуваю, що я вам більше не потрібна. Що мій час минув, і тепер я просто… зайва.

— Мам, стоп. Зупинися. — Голос Світлани став м’якшим, майже благальним. — Я не дивлюся на годинник, тому що ти дратуєш. Боже, ніколи такого не було.

Я дивлюся на годинник, тому що Михайло втомлюється, йому потрібен режим, його треба вчасно вкласти спати. А поспішати я перестану, якщо ти частіше запрошуватимеш нас. Ми просто звикли приїжджати рідко, тому що ти ніколи не просиш, мам. Ти ніколи не говориш, що тобі нас не вистачає.

— Не хотіла нав’язуватися. Боялася бути тягарем.

— Мамо, ти не можеш нав’язатися. Ти — моя мати. Ти виростила мене, ти завжди була поруч, коли мені було погано. Як ти можеш думати, що ти мені не потрібна?

Ці слова впали як каміння у воду. Прості, ясні, руйнуючі всю конструкцію страхів, яку Галина Іванівна вибудовувала останніми роками, цеглинка за цеглинкою.

— Світлано, пробач мені. Я справді думала… я вирішила за вас, що вам краще без моїх дзвінків.

— Мам, годі. Давай домовимося так: ти телефонуєш мені, коли хочеш. У будь-який час. Якщо я не зможу говорити, я чесно скажу: «Мам, передзвоню через годину», і я обов’язково передзвоню. Обіцяю. Але не мовчи більше, будь ласка. Мені страшно думати, що ти сиділа вдома й боялася мені подзвонити.

— Добре, доню. Добре.

— І приїжджай до нас частіше. Михайло тебе постійно питає. Учора знову про твої млинці згадував, просив, щоб бабуся приїхала й навчила його пекти.

— Справді питає? — Галина Іванівна усміхнулася крізь сльози, що навернулися.

— Звісно. Він тебе любить. Ми всі тебе любимо. Просто ми теж дурні, не здогадалися, що тобі погано. Думали, якщо не дзвониш, значить зайнята, значить усе добре.

— Я приїду. Цими вихідними можу?

— Звісно! Приїжджай у суботу, вранці. Залишишся на весь день. Олег буде радий, він теж за тобою сумує. І Дениса з Оленою покличемо, давно всією сім’єю не збиралися.

— Я буду. Обов’язково буду.

— Люблю тебе, мам. Мені справді вже бігти треба, але ввечері я сама подзвоню. Домовилися?

— Домовилися, сонечко. Іди.

Вона поклала слухавку й кілька секунд просто сиділа, дивлячись у стіну. Потім набрала номер Дениса, не даючи собі часу на сумніви. Він узяв на третьому гудку.

— Ма, привіт! — Голос бадьорий, здивований. — Ти так рано. Усе нормально?

— Усе добре, синку. Пробач, що рано. Ти не зайнятий? Можу передзвонити пізніше.

— Та ні, я вже встав, збираюся на роботу. Що сталося?

— Нічого не сталося. Просто хотіла запитати, як ти. Як дисертація просувається? Як Олена?

Вона почула, як він посміхнувся з іншого кінця лінії. — Мам, ти чого? Ти ж зазвичай тільки на свята дзвониш або коли щось серйозне.

— Я вирішила, що буду телефонувати частіше. Якщо ти не проти, звісно.

— Проти? Ма, я тільки за. Мені взагалі приємно, чесно. Я навіть думав іноді, що ти на мене ображена, що я рідко приїжджаю, рідко дзвоню сам.

— Ні, синку. Не ображалася. Просто сама була… дурепою. Боялася вам заважати, набридати своїми дзвінками.

— Мам, яке там заважати. Дзвони, коли хочеш. Завжди радий почути. Серйозно кажу.

Вони розмовляли ще хвилин п’ятнадцять. Про його роботу в університеті, про дисертацію з фізики, яку він ніяк не може закінчити. Про Олену, яка отримала підвищення на роботі. Про те, що вони збираються переїжджати в нову квартиру.

І коли Галина Іванівна поклала слухавку, вона зрозуміла: їй легко. Просто фізично легко, ніби з плечей зняли невидимий тягар у сорок кілограмів, який вона тягала місяцями, навіть не усвідомлюючи.

Увечері Віктор Сергійович повернувся о сьомій годині. Раніше, ніж зазвичай. — Галю, я вдома — крикнув він із передпокою.

Вона вийшла з кухні, витираючи руки об рушник. Він стояв і тримав у руках букет жовтих хризантем, трохи пом’ятих, мабуть, куплених у найближчому кіоску.

— Це… ну. Тобі. — Він простягнув квіти незграбно, як хлопчисько на першому побаченні. — Пробач, що так пізно схаменувся. Сорок років разом, а я забув, як квіти дарувати.

Галина Іванівна взяла букет, притиснула до грудей, відчула їхній легкий терпкий запах. — Дякую, Вітю. Вони гарні.

— І ще я звільнився завтра ввечері. Може, в кіно сходимо? Чи в той ресторан, де ми раніше любили бувати? Пам’ятаєш, на Хрещатику? Просто посидимо, поговоримо.

— Поговоримо? Про що? — Вона дивилася на нього уважно.

— Ну… про все. Про нас. Про життя. Як раніше робили. Я хочу зрозуміти, що відбувається з тобою. Що ти відчуваєш. Я так довго не питав, а треба було.

— Давай сходимо. — Вона кивнула, і вперше за довгий час посміхнулася йому справжньою посмішкою.

Він полегшено видихнув, розслабив плечі. — Я справді постараюся. Бути кращим чоловіком. Уважнішим до тебе. Не зачинятися в кабінеті.

— А я постараюся не мовчати, коли мені погано. Говорити тобі правду, а не ховати все в собі.

Вони стояли в передпокої, дивилися одне на одного. Дві людини, які прожили разом сорок років і мало не втратили одне одного в цій повсякденній рутині, у мовчанні, у страху бути незручними.

А правда була проста: їм обом не вистачало уваги, близькості. І обидва боялися попросити про це, думаючи, що будуть тягарем.

У суботу Галина Іванівна поїхала до Світлани. Одяглася гарно, навіть нафарбувалася злегка, чого не робила вже місяці. Віктор Сергійович довіз її машиною, сказав, що ввечері забере.

Денис приїхав теж, з Оленою. Світлана накрила великий стіл на кухні. Михайло, уже дев’ятирічний хлопчик із серйозними очима батька, сидів поруч із бабусею й щось захоплено розповідав про свою школу, про нову комп’ютерну гру, про друзів.

Світлана метушилася біля плити. Денис допомагав накривати на стіл. Олена, тиха, мила дівчина з довгим темним волоссям, різала салат. Олег, зять, відкривав пляшку вина.

Звичайний сімейний вечір. Нічого особливого, нічого видатного. Але для Галини Іванівни це було все. Тому що вона більше не боялася. Не боялася подзвонити, приїхати, сказати: «Мені вас не вистачає.»

Вона просто сказала — і вони відповіли. Виявилося, їм теж не вистачало її. Вони просто думали, що їй так зручніше, що вона хоче спокою й тиші в старості.

А вона хотіла зовсім іншого. Вона хотіла бути потрібною. Не фоном, не зручним доповненням до їхнього життя. Потрібною. Важливою. Любимою.

І коли вона нарешті попросила про це вголос, чесно й прямо — виявилося, що її завжди любили. Просто не знали, як показати. Не знали, що потрібно говорити про це, питати.

Після вечері, коли всі розійшлися у вітальню, Галина Іванівна залишилася на кухні Світлани помити посуд. Стояла біля раковини, мила тарілки теплою водою, дивилася у вікно на вечірнє місто.

За вікном горіли вогні багатоповерхівок. Десь там, у цих квартирах, інші жінки сиділи на самоті й боялися подзвонити своїм дітям. Боялися попросити уваги в чоловіків. Боялися зізнатися, що їм самотньо, що їм страшно, що вони потребують любові.

Їй хотілося крикнути їм усім: «Скажіть. Просто скажіть правду. Не бійтеся бути незручними. Не бійтеся попросити про те, що вам потрібно.»

Але вона знала: кожен має пройти свій шлях. Свій страх, свій біль, свою трансформацію. А вона пройшла свій. І тепер знала головне: життя триває. І в ньому завжди є місце для радості, для любові, для близькості. Навіть у шістдесят сім років.

Світлана зайшла на кухню, несучи ще стос тарілок. — Мам, залиш. Я потім домию. Іди до нас, Михайло хоче показати тобі свої малюнки.

— Іду, донечко. — Галина Іванівна витерла руки, обернулася.

Світлана раптом обійняла її міцно, несподівано, притулилася. — Пробач мені, мам. Що я була такою сліпою. Що не бачила, як тобі погано.

— Тобі нема за що вибачатися. Це я повинна була говорити раніше.

— Давай просто не будемо більше мовчати. Ні ти, ні я. Домовилися?

— Домовилися.

Вони стояли, обійнявшись, на маленькій тісній кухні. Мати й донька. Дві жінки, які мало не втратили одне одну в мовчанні, у страху, у хибному уявленні про те, що означає любити.

Потім пішли у вітальню, де Михайло вже розклав на підлозі свої альбоми. Денис розповідав Олені якусь смішну історію з роботи. Олег наливав чай. Віктор Сергійович приїхав завчасно й сидів у кріслі, слухаючи онука.

Звичайна сім’я. Звичайний вечір. Але для Галини Іванівни він був особливим. Тому що вона була тут не з ввічливості, не тому що «так треба». А тому що її хотіли тут бачити. Тому що їй тут були раді. Тому що вона була потрібна.

І цього було достатньо.

У шістдесят сім років вона зрозуміла найважливіше: страшно не самотність сама по собі. Страшно мовчати про неї. Будувати стіни з гордості та страху здатися слабкою. Переконувати себе, що нікому ти не потрібна, замість того щоб просто запитати.

Але варто було сказати правду — і стіни впали.

Виявилося, що любов була завжди. Просто чекала, коли її покличуть на ім’я.

І Галина Іванівна покликала.