– Ганнусю, я вже все вирішила! Новий рік зустрінемо вдома. Запросила Тамару, Світлану, сестру з чоловіком та ще чотирьох. Усього вісім гостей. Ти ж накриєш стіл? Ти все одно вдома сидиш! – Видала свекруха

Ганна гойдала Мишка на руках і слухала свекруху. Людмила стояла на порозі дитячої та говорила радісним голосом.

– Ганнусю, я вже все вирішила! Новий рік зустрінемо вдома. Запросила Тамару, Світлану, сестру з чоловіком та ще чотирьох. Усього вісім гостей. Ти ж накриєш стіл? Ти все одно вдома сидиш.

Жінка завмерла з дитиною на руках. Вісім людей. Готувати на десять із врахуванням їхньої родини. З однорічним малюком.

– Людмило Іванівно, чому ви навіть не порадилися зі мною?

Свекруха махнула рукою.

– Що тут радитись! Свято ж. Треба людей покликати.

– Але готувати доведеться мені! А в мене Мишко!

Людмила примружилася.

– Ну то й що? Ми всі так ростили дітей. Нічого страшного! Посадиш у манеж і готуй спокійно!

Ганна хотіла заперечити, але свекруха вже пішла в іншу кімнату. Жінка сіла на ліжко і подивилася на сина. Мишко засинав. Як вона із ним готуватиме на десять осіб?

Увечері прийшов Максим. Ганна зустріла його на кухні.

– Твоя мама запросила вісім гостей до нас на Новий рік! Навіть не спитавши дозволу!

Чоловік зняв куртку.

– Вісім? Багато.

– І готувати повинна я!

Максим насупився.

– Чому ти?

– Бо я в декреті! Значить, вільна.

Чоловік пройшов до матері. Людмила сиділа у вітальні перед телевізором.

– Мамо, Аня каже, ти запросила гостей.

Свекруха кивнула.

– Так. Давно з ними не бачились.

– А хто готуватиме?

Жінка здивувалася.

– Ганна, звісно! Вона ж вдома. Мені ніколи, я працюю!

Син сів поруч.

– Мамо, в Ані маленька дитина на руках. Їй важко готувати одній.

Людмила обернулася до нього.

– Максиме, я ж вас прихистила! Ви тут мешкаєте безплатно. Невже в такій дрібниці відмовите?

Чоловік замовк. Аргумент був сильний. Вони справді жили у матері. Після того як Максима звільнили, грошей не було. Орендоване житло не могли найняти.

– Не дрібниця це, мамо! Вісім гостей.

Жінка підвелася.

– Досить скиглити! Аня впорається, – молода, здорова. Я у її роки трьох дітей підіймала, і на роботі орала.

Вона вийшла із кімнати. Максим повернувся до дружини.

– Вибач. Вона не слухає.

Ганна витирала посуд.

– Що тепер робити?

Чоловік обійняв її.

– Давай якось впораємося. Разом.

Жінка відсторонилася.

– Разом? Тебе ж вдома немає цілими днями! А я одна з Мишком.

За два тижні до свята Ганна розпочала планувати меню. Салати, гаряче, закуски, десерт. Список зростав, як снігова куля. Вона розуміла, що сама не потягне.

Людмила заходила на кухню перевіряти.

– Аню, не забудь олів’є. І оселедець під шубою. Тамара дуже любить. І гаряче м’ясне. І рибне теж. Світлана рибу обожнює.

Жінка записувала. Список ставав все довшим.

– Людмило Іванівно, може, простіше меню? Салати, та одне гаряче?

Свекруха спохмурніла.

– Що означає простіше? Це ж свято! Гості прийдуть. Не можна вдарити в багнюку обличчям!

Ганна промовчала.

За тиждень до свята вона розпочала закупівлю. Свекруха виділила гроші на продукти. Ганна ходила по крамницях з Мишком у візку. Хлопчик вередував, хотів на руки. Жінка тягала пакети та хитала одночасно візок.

Вдома розкладала покупки та розуміла. Холодильник забитий повністю. Готувати доведеться два дні поспіль.

Тридцятого грудня вона стала о шостій ранку. Мишко спав. Потрібно було встигнути зробити хоч щось до його пробудження. Жінка варила овочі для салатів, розморожувала м’ясо, чистила рибу.

О восьмій прокинувся син. Заплакав, вимагав їжу. Ганна залишила кухню, пішла годувати. Погодувала, переодягла, пограла. Знову поклала спати. Повернулась на кухню.

Людмила вийшла у халаті.

– Ну як, багато зробила?

Ганна показала на каструлі.

– Овочі зварила. М’ясо нарізала.

Свекруха зазирнула у холодильник.

– Це все? Аню, гості завтра! Потрібно швидше!

– Швидше не виходить. Мишко потребує уваги.

Людмила знизала плечима.

– Ну посади його в манеж. Хай сам грає.

– Він там плаче. Не хоче один.

Свекруха засміялася.

– Поплаче та перестане! Я Максима так ростила. Нічого – виріс!

Вона пішла збиратись на роботу. Ганна залишилася на кухні з горою продуктів та втомою.

Максим прийшов додому лише ввечері. Дружина стояла біля плити бліда, з темними колами під очима. Мишко висів у неї на руках і скиглив.

– Ань, ти як?

Жінка не обернулася.

– Ніяк! Роблю салати. Мишко не злазить з рук.

Чоловік узяв сина.

– Давай я його візьму. Ти готуй.

Хлопчик голосно заплакав.

– Ма-ма-ма…, – плакав син.

Максим хитав його, але малюк тягся до Ганни. Довелося взяти. Жінка готувала із сином на одній руці, розмішуючи салат іншою.

До півночі половина страв була готова. Ганна лягла спати без сил. Вранці треба було зробити все інше.

Тридцять першого грудня вона встала о п’ятій. Мишко ще спав. Жінка доробляла гаряче, пекла десерт, робила закуски. Руки тремтіли від втоми.

О восьмій прокинувся син. Заплакав. Ганна побігла до нього. Погодувала, переодягла, спробувала вкласти знову, – не вийшло. Мишко був збуджений, відчував напругу.

Людмила вийшла на кухню ошатна.

– Ой, як смачно пахне. Молодець, Ганнусю. Гості прийдуть о дев’ятій. Встигнеш накрити?

Ганна хитала сина.

– Намагатимуся.

Надвечір стіл був накритий. Салати, закуски, гаряче, десерт. Все, як замовляла свекруха. Ганна стояла біля плити в запраному халаті. Мишко плакав у дитячій.

О дев’ятій почали приходити гості. Тамара, Світлана, сестра Людмили з чоловіком, ще четверо знайомих. Усі ошатні, веселі, з подарунками.

– Людочко, який стіл. Ти так постаралася.

Свекруха посміхалася.

– Ну, що ви. Ганнуся готувала. Вона у нас господиня.

Гості глянули на Ганну. Жінка стояла з дитиною на руках, бліда, в плямах від їжі.

– Молодець, дитинко. Стільки всього приготувала.

Ганна кивнула мовчки. Мишко плакав, тягнув її за волосся. Гості сіли за стіл. Людмила розливала напої, вимовляла тости.

Ганна металася між кухнею та дитячою. Син вередував від шуму, не засинав. Жінка хитала його в спальні, слухаючи сміх гостей.

– Людочко, а де твоя невістка? Нехай до нас приєднається.

Свекруха відмахнулася.

– Та вона з дитиною там. Знаєте, як воно у декреті. Діти вимагають.

Гості засміялися з розумінням.

Ганна, нарешті, поклала Мишка об одинадцятій вечора. Вийшла на кухню. Стіл був у хаосі. Брудні тарілки, залишки їжі, пролиті напої. Гості веселилися у вітальні.

Жінка почала прибирати. Мила посуд, витирала стіл, складала рештки. Руки боліли, спина нила.

Людмила зазирнула на кухню.

– Аню, ти чого тут? Іди до нас, посидь.

Жінка показала на гору посуд.

– Треба прибрати.

Свекруха знизала плечима.

– Ну завтра прибереш. Відпочинь.

Вона повернулася до гостей. Ганна продовжувала мити посуд.

О другій годині ночі гості почали розходитися. Прощалися, дякували, обіймали Людмилу.

– Дякую за свято. Було чудово.

Свекруха сяяла.

– Приходьте ще. Ми завжди раді.

Двері зачинилися за останнім гостем. Людмила позіхнула.

– Ох, втомилася. Піду спати.

Вона пішла до своєї кімнати. Максим допомагав Ганні доробляти прибирання.

– Ти тримаєшся?

Жінка не відповіла. Просто мила останню тарілку.

Зранку першого січня Ганна зібрала речі. Свої та Мишка. Максим прокинувся і побачив сумку.

– Ти куди?

Дружина застебнула блискавку.

– До мами поїду.

Чоловік зблід.

– Як до мами? Зовсім?

Ганна подивилася на нього.

– Не знаю. Може, зовсім. Я більше не можу так жити!

– Аня, почекай. Давай обговоримо.

Жінка підійняла сумку.

– Обговорювати нема чого! Твоя мати запросила гостей! Я готувала два дні! З дитиною на руках! Гості їли, веселилися, поїхали. Ніхто навіть «дякую» не сказав! Твоя мати отримала подяку, а я посуд мила до третьої ночі! Досить!

Максим спробував зупинити її.

– Я поговорю з мамою. Вона зрозуміє.

Ганна злісно засміялася.

– Знаєш, як кажуть, – дорога ложка до обіду! Та вона й не зрозуміє. Для неї я безплатна прислуга. Живу в неї, значить, повинна! Готувати, прибирати, терпіти. Але я не повинна. Я твоя дружина, а не служниця твоєї матері!

Вона вийшла із кімнати. Взяла Мишка, одяглася, викликала таксі. Максим стояв у передпокої розгублений.

– Аня, не йди. Будь ласка!

Жінка відчинила двері.

– Я йду. Якщо хочеш мати сім’ю, знайди постійну роботу та житло. Якщо хочеш жити із мамою, – залишайся.

Таксі поїхало на вокзал. Максим лишився сам. Вийшла Людмила у халаті.

– Що трапилося? Куди Аня?

Син глянув на матір.

– До своєї мами поїхала. Втомилася.

Свекруха скривилася.

– Втомилася? Від чого? Стіл накрила та втомилася? Розпещена!

Максим обернувся до неї.

– Мамо, вона два дні готувала! З однорічною дитиною! Гостей твоїх обслуговувала. Посуд до ночі мила. А ти навіть «дякую» не сказала!

Людмила сіла на диван.

– Я їй дала притулок! Дала дах! Вона повинна допомагати!

Син похитав головою.

– Вона не повинна. Вона моя дружина.

Він пішов у кімнату, дістав телефон. Почав шукати роботу, переглядати оголошення про оренду житла.

Життя у материнському будинку закінчилося. Зручність виявилася пасткою, а гостинність свекрухи перетворилася на інструмент контролю.

Ганна сиділа в потяг з Мишком на руках. Син спав. Жінка дивилася у вікно і відчувала полегшення. Попереду була невідомість, але вона обрала себе. Свою гідність.

Максим зрозумів головне, – мати не зміниться. Вона завжди вважатиме, що вони повинні! За їжу, за дах над головою. Але сім’я будується не на боргах!

А на коханні, повазі, підтримці. І якщо доведеться вибирати між комфортом та дружиною, він вибере дружину. Одне його бентежило, – чи не пізно він це усвідомив? Кажуть же, що краще пізно, аніж ніколи! Час покаже…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!