— Гаразд, хлопці, рибалка зачекає, — вирішив Віктор і схопив рибальський підсак. — Треба рятувати бідолаху

Віктор керував катером по спокійній гладі Київського моря, а його пасажири — туристи з Києва — захоплено закидали вудки. День видався чудовий: світило ясне сонце, лагідно дув бриз, і риба клювала охоче.

— Вікторе Семеновичу, а он там щось пливе? — раптом вигукнув один із відпочивальників, вказуючи вдалину.

Капітан примружився, вдивляючись у водну далечінь:

— Наче птах… Хоча ні, щось дивне.

Коли катер наблизився, всі здивовано переглянулися. У воді, ледве тримаючись на поверхні, відчайдушно борсався кіт. Рудий, мокрий, зовсім виснажений.

— Ну і ну! — похитав головою Віктор. — Як він тут опинився? До берега ж півтора кілометра!

— Може, випав з човна? — припустив один турист.

— Або течія віднесла, — додав інший.

Кіт жалібно нявкнув і спробував плисти до катера, але сил у нього залишалось усе менше.

— Гаразд, хлопці, рибалка зачекає, — вирішив Віктор і схопив рибальський підсак. — Треба рятувати бідолаху.

Витягти кота виявилось непросто — він злякався, дряпався, кидався з боку в бік. Але зрештою його підсунули до сачка, і тваринку вдалося обережно підняти на борт.

— Бідолаха зовсім знесилений, — зітхнув Віктор, загортаючи тремтячого кота в стару куртку. — Скільки ж він протримався у воді?

Кіт притиснувся в куточку палуби й дивився на людей обережними, наляканими очима. Мокра шерсть стирчала в різні боки, вуса сіпались.

— Який красень, — розчулилась дружина одного з туристів. — І зовсім молодий.

— Треба показати його ветеринару, — занепокоївся Віктор. — Хтозна, скільки він нахлебтався води.

Ветеринар оглянув кота і заспокоїв усіх:

— Здоровий, хоч і виснажений. Зневоднений, наляканий — але живучий. Відпочине десять днів — і буде як новий.

— А може, господарів пошукати? — запитав Віктор.

— Можна оголошення дати. Але, схоже, він бездомний. На вигляд — вуличний.

Віктор забрав кота додому. Його дружина Галина тепло зустріла нового «гостя»:

— Ой, який худючий! Зараз ми тебе відгодуємо!

Перші кілька днів кіт тулився під диваном, вилазив тільки поїсти. Потроху почав досліджувати нове житло. А ще за тиждень вже муркотів, коли Галина лагідно гладила його по спинці.

— Знаєш, — промовив Віктор до дружини, — може, залишимо його у нас? Навряд чи господарі знайдуться.

— Я не проти, — усміхнулась Галина. — Давно мріяла про кошеня. А як ми його назвемо?

— Щасливчик, — одразу відповів Віктор. — Не кожному вдається врятуватись у відкритому морі.

Кіт, почувши нове ім’я, підняв голову і голосно нявкнув — наче схвалюючи вибір.

Минув місяць, і Щасливчик повністю став частиною родини. Він зустрічав Віктора біля порогу, грівся на колінах у Галини, вправно випрошував рибку на кухні. Тільки от воду досі уникав — навіть до своєї миски підходив обережно.

— У нього, мабуть, психологічна травма, — говорила Галина сусідкам. — Після такого не дивно.

— А може, це доля так розпорядилась? — міркувала сусідка Тетяна Миколаївна. — Сам прямісінько до вас приплив.

Віктор лагідно почухав кота за вушком:

— Може, й справді доля. Добре, що того дня ми вирішили піти на рибалку. А то б…

Рудий потерся об його руку й задоволено замуркотів, ніби казав: «Все буде добре. Я тепер з вами. Назавжди.»

І Віктор з Галиною з цим мовчки погоджувалися.

Іноді допомога, надана в потрібний момент, обертається найнесподіванішим щастям. Іноді порятунок приходить не там, де ти його шукаєш, а справжня удача сама пливе тобі назустріч. Головне — не проґавити той момент, коли хтось потребує тебе.

Бо саме в такі хвилини в життя входить нове, несподіване кохання. І хай початок був тривожним — найміцніші зв’язки часто народжуються саме в складні часи.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.