– Господи, що з тебе полізло… Ми тебе так не виховували! Яка ти… невдячна! Черства! До речі, інші діти батькам машини купують! – Саме так і виховували, – Оксана відступила до дверей. – Щоб я виконувала все, що ви скажете. Щоб не сперечалася, не суперечила. Щоб кивала та платила!

– Оксано, мені цього місяця потрібно на п’ять тисяч більше, – мати стояла в передпокої, навіть не роззувшись. – Лікар нові вітаміни призначив. Імпортні. Тих десяти, що ти зазвичай переказуєш, не вистачить.

Оксана кивнула головою. Мовчки дістала гаманець, відрахувала п’ять папірців по тисячі. Пальці злегка забарилися на останньому – у гаманці залишалося рівно стільки ж. П’ятнадцять тисяч. А ще комуналка, а ще… Вона відігнала цю думку, як настирливу муху.

– Ось, мамо.

Гроші перекочували в материнські руки з якоюсь повсякденною легкістю. Наче так і має бути. Наче це не половина Оксаниної зарплати, а дріб’язок на проїзд.

– Розумниця моя, – мати акуратно склала купюри та прибрала в бокову кишеню сумки. – Ми з батьком тебе правильно виховали. Не дарма старалися, не дарма.

Оксана зобразила посмішку. Губи розтяглися, але десь усередині все залишилося нерухомим, закляклим.

– Ось інші діти – батьків кидають, носа не кажуть. А ти не така! Ти розумієш, що ми для тебе все робили.

– Звісно, ​​мамо.

– У скрутну хвилину не відвертаєшся. Це дорогого варте, Оксано.

Мати нарешті застебнула сумку, поправила шарф. У дзеркалі передпокою відобразилися дві жінки – одна задоволена, зібрана, вже думками десь в аптеці чи на ринку; друга – з натягнутою маскою на обличчі та майже порожнім гаманцем у руках.

– Гаразд, я піду. Ти дзвони, заходь частіше. Ми з батьком сумуємо. Він учора лише питав – коли Оксана прийде?

– Зайду на тижні, – Оксана відчинила двері, притримала їх, поки мати виходила на сходовий майданчик.

– Ось і домовились. І не забудь – тату треба тиск міряти, я тобі потім напишу, який тонометр краще. Може, замовиш через інтернет, у тебе це швидше виходить.

Оксана кивнула головою. Ще раз. Скільки вона сьогодні вже кивнула – десять, двадцять разів?

Двері зачинилися з тихим клацанням. Посмішка сповзла з обличчя Оксани так, ніби хтось стер малюнок мокрою ганчіркою.

П’ятнадцять тисяч. Оплата за житло – дванадцять. Залишиться… Оксана прикрила очі, намагаючись порахувати в голові. На їжу. На два тижні. Гаразд, можна купити гречку, макарони, яйця. Вона впорається.

Оксана пройшла на кухню, опустилася на табурет. За вікном сіріло небо, звичайне, нічим не примітне. Оксана тупо дивилася на гаманець, що так і залишився в руках.

З самого дитинства вона це чула. “Ми в тебе вкладаємо, щоб потім ти нам допомагала”. “Виростеш – повернеш”. «Ми для тебе намагаємося, а ти для нас постараєшся, коли ми постаріємо».

І Оксана вірила. Вважала, що так і треба. Що це нормально – така угода між батьками та дітьми. Вони тобі щасливе дитинство, ти їм – старість. Чесний обмін.

Тільки тепер, коли настав час платити за рахунками, Оксана все частіше ловила себе на одній і тій же думці.

Вона не тягне!

Просто фізично не тягне. Бракує грошей, не вистачає сил, бракує чогось ще – чогось, чому вона не могла підібрати назву. Може, повітря. Може, простору. Може, права просто сказати «ні».

Але «ні» застрягло десь на півдорозі й жодного разу так і не пролунало.

Два роки. Лише два роки минуло з тієї розмови на кухні у батьків, коли батько відсунув кухоль з чаєм і сказав буденно:

– Ми на пенсію виходимо, Оксано. Ти ж розумієш, що нам тепер допомога потрібна.

Оксана тоді кивнула. Звісно, ​​розуміла. Все життя її до цього готували.

Пенсія в них виходила близько двадцяти п’яти тисяч на двох. Не шикарно, але й не злидні. Сама Оксана зарплату мала тридцять – бухгалтер у невеликій фірмі, нічого видатного.

І коли мати озвучила цифру – десять тисяч щомісяця – Оксана не сперечалася. Так треба. Так правильно. Так її виховали.

Тільки ось жити на двадцять тисяч в орендованій однокімнатній квартирі виявилося зовсім не простим. Дванадцять за оренду, комуналку, проїзд, їжу…

Оксана намагалася вести табличку витрат, викреслювала зайве, заощаджувала на обідах, тягала на роботу контейнери з гречкою. Хотіла відкладати – хоч би по п’ять тисяч на місяць, хоч би на чорний день. Не виходило!

Батькам постійно потрібно щось понад. То п’ять тисяч на ліки, то сім на ремонт крана, то новий телевізор – старий, чи бачите, очі псує. І Оксана віддавала. Щоразу віддавала, залазячи в ту саму заначку, яка так і не встигала накопичитися.

…За два тижні Оксана вирішила заїхати до батьків. Без дзвінка, без попередження – просто повз них проходила, купила їм продуктів. Великий пакет: сир, кефір, яблука, курка – все, що зазвичай брала їм.

Двері відчинив батько, буркнув щось вітальне й одразу пішов до телевізора. Мати поралася на кухні.

Оксана поставила пакет на тумбочку у коридорі й тут її погляд зачепився за щось на комоді. Серед звичного мотлоху – ключів, квитанцій, старих окулярів – лежав браслет. Широкий, із плетеним візерунком, явно новий. І явно не біжутерія.

Оксана взяла його в руки. Метал приємно холодив пальці, важкий, ґрунтовний.

– Поклади! – Мати вискочила з кухні. – Це так, біжутерія.

Але Оксана вже перевернула браслет. З внутрішнього боку, там, де застібка, чітко виднілося тавро. Проба. П’ятсот вісімдесят п’ята.

Золото!

Оксана підвела очі на матір. Та стояла у дверях, і в її погляді майнуло щось дивне. Не сором – скоріше досада. Прикро, що вона попалася.

– Так, це я собі купила, – мати підійняла підборіддя. – І що тут такого?

Браслет досі лежав на долоні. Важкий. Золотий. Справжній.

Оксана повільно поклала його на комод. Щось усередині неї, якась туго натягнута струна, яка трималася всі ці роки, раптом луснула. Тихо, майже беззвучно.

– Нічого, мамо. Купуй, що хочеш.

Мати розслабилася, навіть усміхнулася краєм губ.

– Але навіщо ти в мене гроші береш? – Оксана говорила спокійно. – Якщо можеш собі золото дозволити?

Посмішка зникла миттєво. Мати підібгалася, ніздрі затремтіли.

– Це що за тон?

З кімнати визирнув батько.

– Оксано, ти чого на матір підвищуєш голос?

– Я не підвищую. Я просто питаю.

– А нічого питати! – Мати склала руки на грудях. – Я маю повне право брати в тебе гроші. Це не милостиня, це плата!

– За те, що ми тебе виростили, вивчили, поставили на ноги. Думаєш, це було безплатно? Інші діти теж так роблять.

Оксана дивилася на батьків. На батька у розтягнутій домашній футболці, на матір із її стиснутими губами. І раптом зрозуміла, що більше не хоче кивати.

– Тобто я вам винна? За те, що ви народили мене?

– А як же! – Батько хмикнув. – Годували, одягали, в інститут відправили…

– Я вас просила про це?

Тиша.

– Я просила, щоб мене народ жували? Витрачали на мене час та сили? – Оксана сама дивувалася, як легко виходять ці слова. Слова, які вона давила у собі роками.

– Це було ваше рішення! Ваше бажання завести дитину! І виховання – це не кредит, який я маю погашати до кінця життя!

Мати схопилася за груди. Гарно так, картинно, як у поганому серіалі.

– Господи, що з тебе полізло… Ми тебе так не виховували! Яка ти… невдячна! Черства! До речі, інші діти батькам машини купують!

– Саме так і виховували, – Оксана відступила до дверей. – Щоб я виконувала все, що ви скажете. Щоб не сперечалася, не суперечила. Щоб кивала та платила!

– Оксано! – гаркнув батько.

– З мене вистачить! Більше грошей не буде!

Мати схлипнула, заголосила щось про невдячних дітей, про серце, про те, як вони намагалися. Батько почервонів, відкривав рота, але Оксана вже не слухала.

Вона вийшла. Зачинила за собою двері та спустилася сходами на ватяних ногах.

За тиждень вона знайшла іншу квартиру. Далі від центру, натомість дешевше. Перевезла речі, не попередивши нікого. Нової адреси батькам не сказала.

Вони дзвонили. Щодня, по кілька разів. Оксана скидала, потім почала просто вимикати звук. Писала коротко: “Все нормально. Жива. Поки що не готова спілкуватися”.

Мати надсилала голосові на п’ятнадцять хвилин – про хворе серце, про батьківський тиск, про те, яка Оксана жорстока. Оксана видаляла не дослухуючи.

Вечорами вона сиділа на новій кухні та намагалася зрозуміти, що відчуває. Провину? Так, небагато. Полегшення? Так, і це також.

Дивну, незвичну легкість – начебто зняли рюкзак, який вона тягла так довго, що забула про його існування.

Її використали. Багато років. Подавали все під соусом любові та турботи, під гарними словами про сім’ю та обов’язок.

Але вона змогла вирватися! Лише дві думки її бентежило, – невже вона така недолуга? І, як могли рідні батьки так її “запрограмувати”, щоб вона сплачувала їхні забаганки? Театр абсурду якийсь…

А ви що скажете з цього приводу? Як вам вчинок батьків? Пишіть свої думки коментарях, підтримайте автора вподобайками!