– Господиня називається! Вітю, ти бачиш? – Мамо, годі, – буркнув Віктор, але якось мляво, без ентузіазму. – Ні, не годі! – розійшлася Валентина Іванівна. – Значить, мій син працює з ранку до ночі, а ти навіть на стіл нічого не можеш зібрати?! – Репетувала свекруха

– Когось поховали? – стривожено спитала свекруха. – Що за обличчя у вас такі жалобні? Га?

Марина мовчки пішла на кухню та поставила чайник.

– Марино! – крикнула свекруха їй услід. – Салатик який-небудь зроби, добре? І гаряченьке щось стелепай! А то якось не по-людськи, річниця, а стіл порожній!

Марина повернулася до кімнати.

– Валентино Іванівно, у мене нічого немає для салату, – спокійно сказала вона, – і гаряче теж нема з чого готувати, холодильник порожній.

– Як це немає?! – обурилася свекруха. – Як це нема з чого? У будинку нічого немає? Ну ти даєш…
Вона похитала головою.

– Господиня називається! Вітю, ти бачиш?

– Мамо, годі, – буркнув Віктор, але якось мляво, без ентузіазму.

– Ні, не годі! – розійшлася Валентина Іванівна. – Значить, мій син працює з ранку до ночі, а ти навіть на стіл нічого не можеш зібрати?! Я у твої роки й працювала, і готувала, і за чоловіком доглядала!

– Я теж ніби-то працюю, – тихо сказала Марина.

– Працюєш! – хмикнула свекруха. – У банку своєму сидиш, папірці перекладаєш… Це не робота!

– А що, на вашу думку, робота? – різко запитала Марина. – На будівництві працювати? Біля верстата стояти?

– Не кричи на маму! – насупився Віктор.

Після цих слів у Марини щось клацнуло і така агресивність накотила…

– А ти мовчав би! -Несподівано для себе самої вигукнула Марина. – Приносиш копійки, зробити щось по дому тобі подвиг, та ще й до Сергія суботами нагодився їздити.

– І робота у тебе така собі, раз на пару тижнів “шабашка” на будівництві, та й то, якщо покличуть. А живемо ми на мою зарплату, між іншим!

– Ми там лазню доробляємо! – заволав Віктор. – І не безплатно я там горбачусь! У сто п’ятдесят восьмий раз повторюю!

– Третій місяць? І де ж тоді гроші?

– Замовкни! – гаркнув Віктор. – Дістала ти мене! Вічно чимось незадоволена! Вічно пиляєш і пиляєш … Пиляєш і пиляєш! Інші дружини чоловіків цінують! А ти тільки ниєш та істериш!

Звичайно, нічим добрим це не закінчилося. Вони продовжували кричати один на одного і при свекрусі, і коли та втекла. А трохи згодом Марина сказала:

– Все, Вітю. Я більше так не можу. Все, годі. Баста!

Вона пройшла до спальні й почала збирати свої речі.

– І куди ти зібралася? – поцікавився Віктор. – Знову до матусі побіжиш скаржитися?

Марина не відповіла, продовжуючи збирати одяг.

– Я з тобою розмовляю! – підвищив він голос. – Вічно ти до матусі бігаєш! Сорок років, а досі мамина дочка!

– Хто б казав, – огризнулася жінка. – Ти у свої сорок з гаком, матінці в рот заглядаєш. Ну-ну, заглядай далі.

Поки Віктор думав, що тут можна відповісти, повернулася дочка. Зазирнувши до спальні, Катя побачила сумку в руках матері.

– Мамо, ти куди? – здивовано спитала вона.

Марина подивилася на дочку, і її серце стислося. Ну, як їй пояснити? Як сказати, що більше немає сил терпіти?

– До бабусі, доню. Поживу в неї небагато.

– А… – вигляд у дочки був спантеличений.

Судячи з її обличчя, вона хотіла щось сказати чи запитати, та не стала. Марина підняла сумку. Вона виявилася раптово важкою, хоч і трохи речей там було.

– Так, ну все, – сухо сказала вона. – Я пішла.

Віктор щось пробубнив їй услід.

– Мамо, ти хоч повідомляй про себе іноді? – Сказала Катя. – Я ж переживаю…

Обличчя у дочки справді було дуже стривожене. Тепло попрощавшись із нею, Марина вийшла на сходовий майданчик. Сусіди відразу висовували носи зі своїх квартир.

– Усі чули, – подумала Марина, – весь наш скандал.

Вона привіталася із сусідами й стала спускатися.

– А може, не треба? – наздогнав її голос тітки Клавдії з квартири навпроти. – Не треба йти, Марино? Га? Краще помиріться… Всі сім’ї сваряться.

– Ні, треба, тітко Клаво, – втомлено сказала Марина. – Все, годі. П’ятнадцять років терпіла. Все!
Жінка вийшла надвір і вдихнула свіже квітневе повітря.

Тепло, бузок цвіте… Запах такий густий, що аж голова паморочиться. Люди гуляють парами, діти грають на майданчику.

На лавці бабусі сидять, насіння лузають, пліткують про щось. Нормальне повсякденне життя. А в неї що? Сорок років, невдалий шлюб та сумка в руках! І більше нічого!

До мами треба було їхати годину на метро з пересадкою. Марина спустилася у підземку, сіла у вагон. Народу в метро цього суботнього вечора було багато. Навпроти молода пара цілується без сорому. Років по двадцять їм, мабуть. Щасливі такі… Марина одвернулась.

Мама відчинила двері відразу.

– Маринко! – засяяла вона. – Молодець, що приїхала. Розповідай, давай.

Ну, Марина й розповіла. Про забуту річницю, про свекруху з її вічними претензіями… Мама похитала головою, а потім раптом сказала:

– Так, неприємно … Але, знаєш, це не кінець світу. Ти молода ще зовсім, може, й заміж вдруге вийдеш.

– Ой, мамо, та яке заміж? – Марина навіть засміялася. – Я з цим шлюбом ще не знаю, що робити. Я просто хочу відпочити. Подумати про своє життя-буття. Тиші хочу…

Тиждень Марина жила у матері. Віктор дзвонив їй щодня. Спочатку він репетував у слухавку і вимагав повернутися, потім тон його став помітно м’якшим.

– Слухай, ну ти чого там зависла, га? – обурювався він.

– А ти не здогадуєшся, так?

– Ну гаразд, гаразд… – бурчав чоловік. – Ну винен я, гаразд. Але й ти, знаєш, утнула. Через дурниці якісь, чоловіка кинула!

– Це не дурниці, Вітю, – сумно сказала Марина, – і дуже шкода, що ти так це й не зрозумів.

– Ну гаразд, гаразд, не дурниця. Повертайся, га?

– Мені треба ще подумати.

Насправді Марина вже все вирішила, повертатися до чоловіка вона не буде. Але й жити з мамою у її віці, як кажуть, «ну таке».

– Так, але розлучення… – думала жінка. – Розділ майна, пошук нового житла, переїзд … Як же не хочеться!

Час минав, і потихеньку Марина дозріла. Вона зібралася з духом і подала на розлучення, а потім повідомила про це чоловіка.

– Щооо? – загудів у слухавку Віктор. – Яке ще розлучення?

– Дуже просто.

– А можна дізнатися, чому ти зібралася зі мною розлучатися? – поцікавився Віктор. – Через ті роковини нещасні? Через лазню Сергія, так? Через мамині слова?

– Вітю, Вітю… – зітхнула Марина. – Якщо ти тоді не зрозумів, то зараз тим більше не зрозумієш.

– Е, постривай! Ну ти поясни нормально, що не так? – схаменувся Віктор. – Я тобі що, зрадив? Я тебе обдурив? Ні! Я просто…

– Ти просто ні в що мене не ставиш, – сказала Марина, – і якщо для тебе це норма…

– Усі так живуть! – огризнувся Віктор. – Одній тобі щось не так…

– Так, Вітю, мені не так. Усього хорошого, побачимось у суді.

Віктор розлучення саботував. Тож розвели їх заочно. А за кілька днів до Марини приїхала дочка.

– Тато вже котрий день не в собі, – скаржилася вона, – і я, чесно кажучи, теж.

Після розлучення Марина подала на поділ майна. Віктор знову вперся.

– Я з цієї квартири нікуди не поїду, – заявив він. – Ти вирішила зі мною розлучатися, ти й виїжджай куди хочеш. А до мене не лізь!

Але виїжджати йому довелося, лаючись і проклинаючи, Віктор переїхав до матері. Марина довго нічого про нього не чула. Вона незабаром придбала собі іншу квартиру і безнапасно в’їхала туди.

З цього часу минуло трохи більше як місяць. Якось Марині зателефонувала мати.

– Марино, слухай, тут це… – почала вона. – Твій колишній з’явився.

– Віктор?!

– Ну. Повертаюся сьогодні з крамниці, – охоче почала розповідати мати, – а він на лавці сидить. Хапає мене за руку, де Марина? Я йому твою адресу не дала, звичайно… Але ти будь обережна, гаразд?

– Добре, мамо. І ти бережи себе.

Наступного тижня Марина вирішила відвідати матір. І треба було ж такому трапитися, зустріла біля її будинку Віктора. Колишній чоловік похмуро сидів на лавці й, зважаючи на все, був не зовсім тверезий.

Побачивши Марину, він посміхнувся і підвівся зі свого місця.

– Мари-и-но… – простяг він. – А це я… ось… На ось… тобі…

І він простяг їй букет диких ромашок, які, напевно, нарвав дорогою.

– Чого тобі, Вітю? – сухо спитала вона.

– Та так… Побачити захотілося.

– Ну ось, ти мене побачив, – сказала Марина і пішла до під’їзду, – всього гарного, Вітю.

Віктор рвонувся за нею.

– Стривай! Марино!

– Ну, чого тобі? – стомлено спитала вона.

– Повернися… – тихо попросив він. – Я без тебе пропадаю. Бенкетувати ось почав … Ти хочеш, щоб я зовсім деградував?

На мить серце Марини стислося. П’ятнадцять років разом прожили. Проте вона твердо сказала:

– Іди додому, Вітю. Звернися до лікаря. І знай те, що сталося, не кінець світу. Якщо мені вдалося розпочати нове життя, вийде і в тебе.

Віктор ще не скоро залишив її у спокої. І тільки, коли Марина погрозила йому поліцією, він відстав. Хотілося б думати, що назавжди. Всі вони герої на словах, а як до діла, – пшик на паличці…

А ви що скажете з цього приводжу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.