– Гості так нахабно не поводяться, – голосно почала Валентина. – Я вам не служниця, а господиня! Вас сюди не кликали, а тому й робити тут нема чого! Забирай свій пакет та знайди інше місце для свого свята!

– Валюшка, ми ж тепер заживемо! Ми ж тепер багатії. Квартира є, машина є, а тепер ще й дача.

Василь радів, як дитина улюбленій цукерці, яку отримував лише у свята. Він отримав у спадок будинок на два поверхи. Чому дядько залишив спадок саме йому?

Дітей у дядька не було, лише численні племінники, діти рідних сестер та двоюрідних. Колись давно дядько позичив велику суму у його батьків, віддати не зміг, але домовився, що будинок після його смер ті буде Василеві.

Одразу і заповіт написав. Це набагато більше боргу, але ж борг треба віддавати, бо з собою ж не візьмеш. А чому б не розділити решту?

Так дядько вирішив, що ніхто тоді з грошима не допоміг крім батьків Васі, а можливості були. Та й Василь часто дядька відвідував, можна сказати, що той пішов із життя на його руках.

Ото й отримав Василь будинок за доброту батьків. Свою заслугу він не рахував. Батьків уже немає, дядька не стало, а будинок стоїть. Його будинок.

Разом зі спадщиною Василь отримав і заздрість родичів.

– Несправедливо! Майже одразу квартиру від батьків та будинок від дядька! Не жирно? До того ж у вас з дружиною й своя квартира є!

…Все почалося навесні. Вирішили Василь із Валентиною свої володіння оглянути, поїхали на травневі свята. Прибрати все, речі дядька розібрати, у саду порядок навести.

Яблуні дядько в розпліднику брав, та й решту також. Найкращі сорти підбирав, читав, радився, щоб не просто дерево росло, а хороший урожай давало.

– Добре, як! Прямо краса.

– Так, Васю, добре, тихо. Діти зможуть відпочивати, онуки. Я б тут і залишилася, набридло місто.

– Ти мої думки читаєш, але ми ще не пенсіонери. Хоча… Дядько тут цілий рік жив, це не дача, а хата. Час покаже. Можливо й переїдемо. Як ти на це дивишся?

– Відпустку я тут провела б.

Їхню розмову перервав шум у дворі. Вони ще в будинок не встигли зайти, а вже гості завітали. Троюрідний брат Павло з усією своєю родиною.

– Васько, а я тобі дзвонив, але ти в не зоні. Ось вирішили самі приїхати, свята, відпочити треба, а дачі ні в кого немає.

– Дядько один на всіх був. Зараз ще Мишко зі своїми приїде. А може всіх покличемо? Вітьку, Толяна. Усі будуть раді.

– Ми не розраховували на це… ми приїхали навести порядок.

– Відчиняй будинок. І взагалі, треба якось із ключами питання вирішити, щоб ми змогли у будь-який час відпочивати.

– Ключів не буде, – голосно сказала Валентина.

– Валюхо! Ти до цього не маєш жодного відношення, це будинок нашого родича, а ти лише дружина Васьки. Ти мовчки все роби й не переч нам!

– Спальні місця приготуй, пил протріть. Вась, тримай пінне, мангал треба знайти, бо в нас м’ясо прокисне в маринаді. Ворушись. Свято починається. Валюха, ось тобі пакет з овочами, наріж все красиво, святково. А ти Васька напої вивантажуй.

Павло віддавав вказівки, але ніхто не поспішав їх виконувати, особливо Валентина. Василь розгубився, він був готовий уже погодитися з братом, але згадав, що дядько їх не шанував.

З такими родичами треба їхньою мовою розмовляти, інакше вони не розуміють. Василь підбирав слова, щоб вигнати непроханих гостей, та його просто не чули.

– Ви мене чули? Мангал де? Овочі різати треба! Діти голодні, і ми зранку не їли, – голосно говорив Павло.

– Я ж забув про лазню! Чому у вас скрізь ще замки? Час її топити. Займися вже лазнею. Спершу мангал знайди.

– А влітку до лазні великий басейн постав, діти плескатимуться, і ми після пари. Ха-ха. Класно буде, молодець дядька.

– Васю, ти довго ще стоятимеш? – Запитала Валентина. – Залишаєшся з ними, чи їдеш додому зі мною?

– Залишаюся тут із тобою. Будинок не відчиняй, поки вони не поїдуть.

– Ви що там шепочетесь? Гостей приймати треба, а вони стоять!

– Гості так нахабно не поводяться, – голосно почала Валентина. – Я вам не служниця, а господиня! Вас сюди не кликали, а тому й робити тут нема чого. Забирай свій пакет та знайди інше місце для свого свята!

– Що ти таке кажеш, жінко! Твоє місце на кухні!

– Ти це говори своїй дружині, їй команди віддаватимеш, а тут ти ніхто! Речі завантажив і на вихід!

– Василю! Ти чуєш, що твоя дружина мені каже? І чого ти мовчиш?

– Правильно вона каже. Вам час в інше місце, поки м’ясо не прокисло!

– Що? Про це рідня дізнається, будеш вигнанцем, як колишній господар.

– А не був він вигнанцем. Гарною людиною був, правильною. Борги віддавав, а ось ти мені винен. Коли повернеш борг?

– Борг? Ти й так багато отримав, мої двадцять тисяч крапля у морі. Забудь!

– Забув. І ти забудь сюди дорогу!

Павло поїхав. Новини по рідні розлетілися швидко.

Валентина та Василь кожні вихідні та відпустку проводять на дачі. Приїжджають діти, онуки, а більше нікого. Шашлики, лазня і навіть басейн, але тільки для своїх, не нахабних. Вони мріють на пенсії жити в будинку цілий рік.

Посварилися з усіма? Ні! Бо вони ніколи й не жили дружно. Василь був звичайною спокійною людиною, навіть дуже м’якою, а вся його рідня – нахабна і заздрісна.

Нічого не змінилося, – значить і конфлікту не було. Всі спроби рідні залізти на шию не мали успіху. Тільки вони ніяк цього не зрозуміють, недолугі, і намагаються робити нові спроби, – марно, не на тих натрапили…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!