– Готуйся до розлучення, доню…

Наталя прийшла додому раніше, ніж зазвичай і, знімаючи пальто в передпокої, почула, як на кухні Кирило розмовляє з кимось телефоном. Голос його звучав м’яко і тихо, і Наталка мимоволі зупинилася, прислухаючись.

– Так, зрозумів тебе, завтра уточню, – спокійно казав чоловік. – Ага, я теж радий. До зустрічі.

Кирило вийшов з кухні з телефоном у руках і, трохи здивовано, глянув на дружину.

– Ти чого так рано?

– Останнього пацієнта скасували, – знизала плечима Наташа, намагаючись усміхнутися, як завжди. – А ти давно прийшов?

– Та щойно, сьогодні клієнтів небагато було. Голодна? – спитав Кирило, цілуючи її в щоку і проходячи до кімнати.

– Не дуже. Пізніше щось приготую.

Поки Кирило перевдягався у спальні, Наташа зайшла на кухню налити собі води. Телефон чоловіка лежав на столі. Екран раптом ожив, висвічуючи коротке повідомлення:

«Дякую за сьогодні, Кирюшо. Вже сумую!»

Серце Наташі несподівано закалатало. Вона завмерла, дивлячись на яскраве “Марина” над текстом. Вона ніколи не чула про таку знайому у чоловіка.

Наталка різко відвела погляд і зробила крок назад, ніби боялася, що Кирило застане її за чимось непристойним.

– Наташ! – гукнув чоловік із кімнати. – Я замовлю піцу. Ти з шинкою будеш?

Вона проковтнула і відповіла максимально нейтрально:

– Так, давай із шинкою.

Наталя взяла свій телефон і, не довго думаючи, набрала маму. Світлана Павлівна відповіла майже одразу.

– Доню, що сталося? Ти зазвичай не дзвониш у цей час.

– Мамо, привіт. Нічого такого, просто… хотіла твій голос почути.

Мама помовчала секунду, наче відчувши тривогу в голосі дочки.

– Ну, доню, кажи, що сталося?

Наташа зітхнула і тихо промовила:

– Та навіть не знаю. Просто повідомлення якесь дивне побачила у Кирила. Від жінки. Сумує вона за ним.

Світлана Павлівна витримала коротку паузу, потім обережно запитала:

– А Кирило що каже?

– Він не знає, що я бачила, мамо. Я ще не казала йому. Може, це нічого й не означає…

– Значить, не означає, – перервала її мати трохи різкіше, ніж зазвичай. – Ти поки не поспішай. Поспостерігай, придивись… Але знаєш, доню, найчастіше такі речі нічого доброго не віщують.

– Мамо, припини, – Наталя відчула роздратування та тривогу одночасно. – Я тобі зателефонувала не для того, щоб ти мене ще більше налякала.

– Я не лякаю. Просто будь уважнішою, Наталю. Сама знаєш, я поганого не пораджу.

– Добре, мамо. Потім зателефоную.

Наталка скинула дзвінок і повернулася до кімнати. Кирило сидів на дивані, гортаючи стрічку новин. Він посміхнувся їй тепло і спокійно, як завжди.

– Довго піцу везуть, – сказав він. – Може, кіно подивимося поки що?

Наталка кивнула і сіла поряд, відчуваючи, як усередині все стислося в тугий вузол. Кирило обійняв її, і Наталя відчула, як на язиці крутиться питання, яке вона не наважувалася йому поставити.

«Все нормально», – твердо сказала вона собі, хоча слова матері продовжували пульсувати в голові: «Будь уважнішою, доню»…

Повідомлення від незнайомої Марини, наче маленька скалка, постійно нагадувало про себе.

Щовечора Наталя намагалася бути безтурботною, привітно посміхалася Кирилу, розпитувала про роботу, а сама ловила кожне слово, погляд, інтонацію.

Кирило ніби нічого не помічав. Він поводився, як завжди, але додому часто повертався пізніше, ніж зазвичай.

Дрібниці, які раніше він помічав одразу, тепер ніби проходили повз нього. Наталка вже двічі нагадувала йому про візит до лікаря, але Кирило безнапасно про це забував.

Нарешті терпіння Наташі скінчилося, і вона зателефонувала Каті, своїй найкращій подрузі.

– Катюш, мені здається, я божеволію, – видихнула вона, ледь подруга відповіла на дзвінок.

– Що трапилося? – спокійно спитала Катя.

– Я не знаю. Кирило дивний. Пізно приходить, став розсіяний якийсь, забуває про все. І це повідомлення…

– Наташ, може, ти даремно себе накручуєш? Повідомлення ж може нічого не означати.

– Може, – погодилася Наталка, нервово поправляючи волосся. – Але ж я відчуваю, що щось не таке.

– То спитай його прямо. Але спокійно, без скандалів. Якщо звинувачуватимеш одразу, нічого хорошого не вийде.

Увечері Наталя вирішила наслідувати пораду подруги. Вона дочекалася Кирила, приготувала вечерю і, зібравши волю в кулак, тихо спитала:

– Кирило, а хто така Марина?

Кирило, відрізавши шматок котлети, різко зупинився і здивовано глянув на неї.

– Яка ще Марина?

– Я побачила її повідомлення на твоєму телефоні минулого тижня. Не хотіла одразу питати, але…

– Ти порпалася в моєму телефоні? – його голос миттєво похолов, а очі звузилися.

– Ні, я не порпалася. Він лежав на столі, а повідомлення висвітлилося. – Наташа відчула, що щоки починають горіти.

– І ти одразу вирішила влаштувати допит? – різко гаркнув Кирило, відклавши виделку. – Це просто колега. Нічого особливого у її повідомленні не було. І взагалі, Наташа, тобі треба менше фантазувати.

– Я не фантазую, – тихо відповіла Наталка, намагаючись не нервувати. – Але ти змінився, почав затримуватись, увесь час якийсь розсіяний. Що відбувається?

Кирило підвівся, відсунувши стілець так різко, що Наташа здригнулася:

– У мене просто завал на роботі, а я приходжу додому і замість відпочинку отримую це! Дякую велике!

– Кирило, не уникай розмови! Я відчуваю, що щось не так!

– Та нічого не відбувається! – роздратовано кинув він, одягаючи куртку. – Все у нас нормально. Це ти постійно шукаєш проблеми. Втомився я від цього, чесно кажучи.

Він швидко взувся і, не дивлячись на Наташу, вийшов із квартири. Наташа завмерла на кухні, відчуваючи, як неприємний холод стискає груди.

Вона набрала мамин номер і, почувши рідний голос, не змогла стриматися.

– Мамо, здається, ти мала рацію.

Світлана Павлівна зітхнула у слухавку і м’яко промовила:

– Я ж тобі казала, доню. Материнське серце не обдуриш. Ти тільки не поспішай. Дай собі час подумати.

– Я боюся зруйнувати сім’ю, мамо, – прошепотіла Наталка, відчуваючи, як сльози починають щипати очі.

– Гірше жити в обмані, – спокійно відповіла мати. – Але ж вирішувати тобі.

Наталка мовчки дивилася у вікно, не знаючи, який вибір зробити.

Наступні кілька днів Наташа та Кирило майже не розмовляли один з одним. Вечорами він мовчки вечеряв, потім сідав перед телевізором.

Уткнувшись поглядом в екран, він намагався не помічати дружину. Наталка трималася підкреслено спокійно, але відчувала, як кожна хвилина збільшує прірву між ними.

Якось після роботи Наташа зустрілася з Катею у кав’ярні біля торгового центру. Вона нервово розмішувала цукор у філіжанці, поглядаючи на годинник:

– Катюш, я вже не можу так. Хочу розібратися, розумієш?

Катя кивнула, відпиваючи лате:

– Правильно. Скільки можна мучитися здогадками?

– Що мені робити? Як дізнатися правду? Сам Кирило мені нічого не скаже.

Катя задумливо дивилася у вікно, потім раптом пожвавішала:

– Послухай, а в Кирила твій старий ноутбук, пам’ятаєш?

Наташа напружилася:

– Ну?

– Так там твій пароль, мабуть, так і лишився. Якщо зайдеш, можна подивитися, з ким він переписується у соцмережах.

Наташа завагалася лише на мить, потім рішуче кивнула:

– Гаразд, спробую.

Вдома, доки Кирило затримувався на роботі, Наталка відкрила ноутбук. Зайшовши до соціальної мережі, вона стиснула кулаки від хвилювання.

Листування з Мариною було в самому верху списку: воно почалося місяць тому і ставало з кожним днем ​​все більш особистим і ніжним. Наташу ніби обпалило від кожного слова, відправленого Кирилом іншій жінці.

Коли Кирило повернувся додому, Наташа чекала на нього у вітальні.

– Привіт, – наполохано сказав він. – Що трапилося?

– Я все знаю, Кириле, – сказала вона тихо, але чітко. – Про Марину, про те, що ти брешеш мені вже цілий місяць. І не намагайся знову звинуватити мене в параної.

Кирило повільно сів на диван, потираючи обличчя долонями. Погляд його потемнів, він зрозумів, що виправдовуватися не готувався.

– Ти стежила за мною?

– Не перекладай тему. У тебе роман із нею, і я хочу знати, чому ти так вчинив зі мною.

Він мовчав, уникаючи її погляду, потім з тяжким зітханням визнав:

– Я сам не розумію, Наталко. Все якось саме сталося. Я заплутався.

– Заплутався? – Наталка відчула, як гнів витісняє страх. – Заплутався – це виправдання для підлітка, а не для дорослого чоловіка! Я тобі дружина, розумієш? Я думала, що у нас сім’я!

– Наташ, пробач, будь ласка… Я не хотів завдати тобі болю…

– Але ти завдав, Кириле, – різко перервала вона, намагаючись зберегти гідність. – Ти вже його завдав.

Кирило підняв на неї очі, сповнені розгубленості:

– Я не знаю, як тепер все виправити.

– Ніяк, – Наталка підвелася і подивилася на нього з незвичною для себе твердістю. – Я не маю наміру прощати зраду. Навіть, якщо тебе люблю.

Він спробував щось сказати, але Наталя лише похитала головою, перериваючи його жестом:

– Тепер уже надто пізно, Кириле.

Вона відвернулась і пішла до спальні, залишивши його одного у вітальні, приголомшеного та втраченого.

Вперше за довгий час Наташа відчула, що вчинила правильно, навіть попри біль, що розривав її зсередини.

Вранці Наташа сіла в автобус до Львова. За вікном миготіли поля, переліски та маленькі селища, які заспокоювали її своєю простотою та розміреністю.

Вона дивилася у вікно і намагалася не думати, що залишила позаду. Відчуття свободи й водночас гіркоти, дивно змішалися всередині, і Наташа ледь стримувала сльози.

Мама зустріла її на автовокзалі й одразу міцно обійняла.

– Ну, привіт, доню. Ходімо швидше додому, пообідаєш, відпочинеш.

– Мамо, я не дуже хочу їсти.

– Все одно ходімо. Там вирішимо, що тобі хочеться.

В будинку матері завжди пахло свіжою випічкою. У дитинстві Наталка часто сиділа на цій кухні й дивилася, як мати місить тісто, або ріже яблука. Сьогодні вона знову відчула це тепло та затишок, якого їй так не вистачало останнім часом.

– Ти не думай зараз багато, – м’яко сказала мама, розливаючи суп по тарілках. – Відпочинь кілька днів. Все налагодиться.

– Налагодиться, мамо? – Наталка сумно усміхнулася. – Мені здається, життя скінчилося.

– Не кажи дурниці. У тебе ще все життя попереду.

Перші дні Наталя багато спала, намагалася менше думати про Кирила. Мати була поруч, але не чіплялася з розпитуваннями.

Іноді вони гуляли парком, обговорюючи щось нейтральне – книги, фільми, плани на літо. Наталці ставало легше.

Одного вечора, коли вони сиділи удвох на кухні, Наташа не витримала і тихо запитала:

– Мамо, а ти як гадаєш, я правильно вчинила?

Світлана Павлівна подивилася на неї спокійно, та задумливо відповіла:

– Я думаю, що правильно, доню. Я сама колись так само уникала твого батька.

Наташа здивовано підвела очі:

– Ти? Ніколи не казала…

– Не хотіла тебе засмучувати, все думала, що ти ще маленька. Але тепер ти доросла і все розумієш. Батько твій був гарною людиною, але любив погуляти.

– Я довго терпіла, думала, вгамується. Але згодом зрозуміла, що не можу так більше. І жодного разу не пошкодувала, що пішла.

– Я навіть не підозрювала…

– Ніхто не знав, – посміхнулася мама сумно та тепло одночасно. – Але іноді краще розлучитися, ніж мучитися разом.

Наташа подивилася на маму, відчуваючи подяку за розуміння та підтримку:

– Дякую, мамо.

Повернувшись за тиждень в Івано-Франківськ, Наталя знала, що мусить зробити. Розмова з Кирилом відбулася у невеликому кафе неподалік їхнього будинку. Він був спокійним, але розгубленим:

– Наталко, я розумію, що вже нічого не повернути…

– Так, Кирило. Я вже не переймаюся. Але хочу бути вільною від брехні та сумнівів. Так буде найкраще для нас обох.

– Я не хотів, щоб усе так закінчилося, – тихо сказав він, дивлячись у стіл.

– Я теж, – щиро відповіла Наталка. – Але тепер я хоч знаю, що буде далі.

Коли вони попрощалися, Наташа відчула полегшення, на яке не чекала. Їй все ще було боляче, але вперше за довгий час вона ясно побачила майбутнє, сповнене невідомості та нових можливостей.

Зробивши глибокий вдих, вона пішла вулицею, посміхнувшись до самої себе, і подумала, що її життя тільки починається. Нові відносини вона поки що не планувала, а там, як Бог дасть…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.