– Готувати будеш ти, а за стіл сядуть гості, – вирішив чоловік. Я теж прийшла, як гостя

– Готуватимеш ти, а за стіл сядуть гості! – Оголосив Толя.

Лариса притулилася до одвірка. Настінний годинник у передпокої показував о пів на дев’яту. Чоловік діловито поправляв манжети нової кремової сорочки.

– Це що за новина?

– Це виважене рішення глави сім’ї, – вагомо видав Толя.

– Завтра о другій годині приїжджає мама. Надя з нею за компанію. Привід солідний. Мене затвердили начальником дільниці механізації на автобазі. Потрібен стіл, гідний мого статусу.

– А я до цього столу яким боком?

– Найпрямішим! Запечеш м’ясо з чорносливом, наріжеш закуски, подаси гаряче. Порожні тарілки вчасно прибереш, – роботи всього на кілька годин.

Він провів долонею по стрижених скронях. На тумбі лежав блокнот у тисненій обкладинці. Подарунок колег до призначення.

– Сама розсуди тверезо, – понизив він голос. – Після цілого дня біля плити вигляд у тебе не святковий. З мамою ти розмовляти без шпильок не вмієш. Сядеш із кислою міною, людям настрій зіб’єш.

Лариса розглядала його сите обличчя. Двадцять два роки шлюбу. Двадцять два роки вона вела сімейний бюджет, закривала кошториси в бюро і тримала будинок.

А варто було чоловікові отримати надбавку, як вона перестала годитися для парадної вітрини!

– Зрозуміло, – сказала Лариса. – Виходить, безплатна куховарка на вечір.

– Не вигадуй нісенітниці! – насупився Толя.

– Я ж для нас намагаюся. Мати має побачити, що в будинку порядок. А ти на кухні спокійно перекусиш. Без зайвої метушні. Питання закрито!

Він пройшов у вітальню, задоволений собою. Лариса стояла не рухаючись. Образа кольнула під ребрами, але відразу поступилася місцем холодній ясності.

Суботній ранок почався рано. До одинадцятої години на столі красувалися страви з м’ясною нарізкою та листковий пиріг. У духовці нудилася печеня в глиняних горщиках.

Толя ходив по квартирі господарем. Він щохвилини звірявся зі своїм блокнотом.

– Молодець, хвалю! – кинув він, зазирнувши на кухню.

– О дванадцятій духовку зменшити?

– Там таймер стоїть, – озвалася Лариса.

– Сам клацне.

– От і добре. Порядок має бути у всьому.

Толя пішов поправляти скатертину.

О пів на дванадцяту Лариса накинула бежевий кардиган, взяла клатч і вийшла на сходовий майданчик. Чоловік навіть не обернувся. Подумав, що побігла за свіжою зеленню на обід.

Замість зелені Лариса сіла в автобус до центру.

Спочатку перукарня біля скверу. Майстер оновив стрижку, уклав пасма і торкнув вилиці пудрою. Потім Лариса зайшла до галантереї.

Вибрала сувору бордову краватку в щільній коробці. У театральній касі на розі викупила квиток на вечірню виставу. Поспішати було нікуди.

Без п’ятнадцяти два у дворі пригальмувало таксі. Омелянівна ступала повільно, притримуючи поли вовняного жакета з бурштиновою брошкою. Слідом бігла Надя, з цікавістю оглядаючи вікна.

Толя відчинив двері з парадною посмішкою.

– Проходьте, мамо! Надю, роззувайся!

– Здрастуйте, начальнику, – промовила Омелянівна, оглядаючи передпокій чіпким поглядом колишнього касира.

– А де Лариса? Чоловіка підвищили, гості на порозі, а господині не видно.

Шия Толі пішла червоними плямами.

– Вона… вийшла ненадовго. У терміновій справі. Зараз повернеться. Ви проходьте в кімнату, сідайте.

Надя вже заглядала у вітальню, оцінюючи накритий стіл.

– Ого, скільки делікатесів! Балик, сервелат, оливки великі. Очевидно, оклад тобі поклали міністерський!

– Для рідних не шкода, – видавив Толя, зиркаючи на вхідні двері.

Рівно о другій годині брязнув дзвінок.

Толя перевів подух. Вирішив, що дружина схаменулась, прибігла і зараз стане до обробної дошки.

Він відчинив двері.

– Ти де пропадала, мати вже… – почав він пошепки і заціпенів.

На порозі стояла Лариса. На ній був пісочний брючний костюм та кремовий топ. Волосся лежало акуратною хвилею. На зап’ясті блищав золотий годинник. Ні сліду кухонної метушні.

У руках вона тримала довгасту коробку, перев’язану стрічкою.

– Доброго дня, Анатолію! – дзвінко промовила Лариса і зробила крок усередину.

– Приймай гостей!

Толя втратив дар мови. Нижня щелепа в нього смикнулася.

– Ти… як? – прохрипів він, задкуючи по килимку.

– Що за фокуси?

– Як і годиться, прийшла на торжество, – привітно озвалася Лариса. – Не з порожніми ж руками на таке свято з’являтися. Вітаю із підвищенням!

Вона вручила йому коробку. Чоловік розгублено стиснув подарунок пальцями. З кімнати визирнула Омелянівна.

– Матір Божа! – простягла свекруха. – Ларисо! А Толік сказав, що ти у справах бігаєш. Дивись, вирядилася, ніби на прийом до директора.

– Здрастуйте, Омелянівно! – ласкаво сказала Лариса, змінивши туфлі на чепурні човники.

– Вибачте за затримку. Транспорт підвів.

Вона неквапливо пройшла до вітальні. Вибрала м’яке крісло на чолі столу та постелила на коліна серветку.

Надя від подиву навіть рота роззявила.

– Нічого собі костюмчик! Новий, мабуть? У копієчку влетів?

– Толя розщедрився, – пояснила Лариса, дивлячись чоловікові просто в обличчя.

– Сказав, на такому банкеті дружина начальника має виглядати солідно. Правда ж, любий?

Толя завмер у дверях, притискаючи до грудей краватку.

– Правда, – видавив він хрипко.

– Дуже… личить.

– Ну, коли всі зібралися, давайте до столу, – скомандувала Омелянівна.

– Толіку, налий соку. Дорога не близька, у горлі сухо.

Толя метнувся до серванта. Графин брязнув об склянки.

– А коли закуски розноситимеш? – Вставила Надя.

– Нарізку ближче посунь.

– Так господар зараз все організує! – бадьоро підтримала Лариса.

– Толя у нас сьогодні головний розпорядник. Сам усе спланував за хвилини. Справжній керівник.

Омелянівна схвально кивнула.

– Оце справа! Чоловік повинен порядок тримати. Толю, подай мені оселедця. І хліб наріж тонше, а то цей великими  скибками.

Толя метнув на дружину злий погляд. Лариса не моргнувши оком відправила в рот шматочок сиру.

– Чудовий сир, – зауважила вона. – Толю, у тебе рідкісний смак.

Наступні пів години стали для новоспеченого начальника чистим покаранням. Він не сів ні на мить.

– Толю, лопатку для пирога дай! – Вимагала сестра.

– Толіку, серветки підклади, чого дві штуки кинув? – повчала мати.

– Толю, любий, – покликала Лариса, глянувши на циферблат. –  Заглянь у свій блокнот на тумбі. Там записано: за сорок хвилин після приходу гостей подається гаряче. Настав час виймати горщики з духовки.

Толя кинув рушник на край буфета і пішов на кухню. За хвилину звідти долинув дзвін посуду і тиха лайка.Омелянівна повела бровою.

– Що він там гримить? Піду гляну, як би не впустив.

– Не варто, мамо, – лагідно зупинила її Лариса. –  Чоловік на кухні має тримати марку сам. Не можна підривати його авторитет.

Свекруха погодилася.

– І то правда. Нехай звикає відповідати за процес.

Нарешті Толя ввалився в кімнату з важкою металевою тацею. Комір його сорочки розстебнувся, на манжеті темніла жирна пляма.

– Обережно кипить, – буркнув він, опускаючи тацю на підставку.

– А зеленню посипати забув? – Причепилася Надя. – Гаряче без кропу на стіл не ставлять. І часнику треба.

– Зараз принесу, – промимрив Толя, обтираючи чоло тильною стороною долоні.

– Толіку, любий, і десертні тарілки захопи, – з усмішкою додала Лариса.

– Ми скоро перейдемо до солодкого.

Толя стиснув зуби так, що заходили жовна.

– Ларисо, вийди на секунду, – процідив він.

– Банку з соліннями туго закручено. Допоможи відчинити.

– Чому ж не допомогти втомленому господареві? – Легко погодилася вона.

– Перепрошую, я на одну хвилинку.

Вона підвелася з крісла і пішла за чоловіком.

Щойно вони переступили поріг кухні, Толя причинив двері і навис над дружиною. Дихання у нього збилося.

– Ти що влаштувала? – зашипів він у обличчя Ларисі. – Яка ти гостя? Зганьбити мене вирішила перед матір’ю?!

– Аж ніяк, – Лариса склала пальці в замок і подивилася йому в очі.

– Я суворо виконала твою вказівку. Слово в слово.

– Яку ще вказівку?

– Твою! Вчорашню. «Готувати будеш ти, а за стіл сядуть гості». Забув уже?

– Я мав на увазі інше!

– Я чудово зрозуміла, що ти мав на увазі, – обірвала вона без крику, але так твердо, що чоловік затнувся.

– Ти хотів посадити рідню, хвалитися окладом, а мене зачинити біля раковини! Щоб я підносила тарілки і не муляла вам очі втомленим обличчям!

– Я хотів солідності! – Спробував виправдатися чоловік.

– От і насолоджуйся. Все виглядає солідно. Я сиджу на чолі столу в ошатному костюмі. Мати хвалить тебе. Сестра заздрить достатку. Чим ти незадоволений?

– У мене спина заклякла! – верескнув Толя напівпошепки. – Я пальці об деко обпік! Мати командує, Надька чіпляється! Ти повинна стати до столу і допомогти!

– Нікому я нічого не винна, – рівно відповіла Лариса. –  Я в цій трикімнатній квартирі законна господиня, а не прислуга, що приходить!

Вона вийняла з клатчу театральний квиток.

– Ось, помилуйся. Вистава починається о шостій вечора. Рівно о пів на п’яту я викликаю таксі і їду.

До цього моменту ми повертаємось в кімнату. Ти наливаєш мені сік, сідаєш поруч і поводишся, як пристойний чоловік.

Толя дивився на квиток, переводячи подих.

– А тарілки? А гості?

– Посуд перемиєш сам, як рідні підуть, – відрізала Лариса.

– А якщо надумаєш зірватися на крик – я просто зараз повернуся до вітальні і перекажу Омелянівні твою вчорашню промову. Цілком. З подробицями про кислу міну та несвятковий вигляд.

Чоловік завмер із відкритим ротом. Обличчя його посіріло. Він чудово пам’ятав круту вдачу матері. Омелянівна тридцять років тримала в кулаку весь колектив магазину і терпіти не могла чоловічої пихи.

Дізнайся вона, що син принизив дружину заради дешевого вихваляння перед сестрою, прочухана було б не уникнути.

– Ти збожеволіла, – видавив Толя.

– Я дотримуюсь пристойності, – нагадала Лариса.

– Наріж кріп, Анатолію. Надя чекає печеню.

Вона обернулася і повернулася до гостей.

За дві хвилини у кімнаті з’явився чоловік. З блюдечком дрібно рубаної зелені, притихший, з опущеними плечима.

Він опустився на вільний табурет біля дружини. Взяв графин і долив сік до країв. Рухи його стали повільними та покірними.

– Пригощайся, Ларисо, – промимрив він під ніс, – бо охолоне.

– Дякую, любий, – лагідно посміхнулася вона свекрусі. – Подивіться, Омелянівно, яка турбота. Золотий у вас син.

Омелянівна пильно подивилася спочатку на сина, потім на невістку. Поправила бурштинову брошку.

– Дбайливий, – сказала стара. – Тільки змилений надто, наче вагон щебеню розвантажив. Нічого, корисно покрутитись. А то зовсім на керівній посаді закостенієш.

Надя лише хмикнула в тарілку, з апетитом уплітаючи тушковане м’ясо.

О пів на п’яту Лариса накинула кардиган, попрощалася з гостями і викликала такся. Толя проводжав її поглядом, в якому змішалися безсила досада і вимушена смиренність. Попереду на нього чекали проводи матері та гора жирних горщиків біля раковини.

Минуло два тижні.

Нова посада Толі увійшла до звичайної колії. Домашніх бенкетів у квартирі більше не влаштовували. Коли Надя подзвонила в суботу і натякнула, що її тридцятидев’ятиріччя непогано б відзначити у брата – мовляв, і житлоплоща просторіша, і стіл накривати зручніше, – Толя вперше в житті відрізав у слухавку:

– У кафе підемо! Кожен платить по рахунку сам! Нічого людей у ​​вихідні смикати!

Лариса, почувши цю розмову, стримано посміхнулася до себе.

Характер у чоловіка, природно, анітрохи не змінився. Він, як і раніше, бурчав зранку, сперечався з диктором у телевізорі і кидав куртку на спинку крісла.

Але варто було на обрії замаячити візиту родичів, він насамперед підходив до дружини та обережно уточнював:

– Ларисо, ти як налаштована? Встигаєш приготувати, чи доставку оформимо?

І Лариса щоразу відповідала без поспіху:

– Оформи доставку, Толю. А я поки що виберу, в чому вийти до столу…

Як вам такий експеремент дружини? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!