-Гультяй! І навіщо я тільки заміж за тебе вийшла?! – почулося через хвилину з його квартири. Голос його дружини Оксани розносилися по всьому двору. Старенькі на лавці сумно зітхали: -Ех, а який хлопець був…

Василь поволі, не поспішаючи зайшов у свій підʼїзд. Бабусі, які сиділи на лавці, глянули на нього і тільки сумно зітхнули.

-Гультяй! І навіщо я тільки заміж за тебе вийшла?! – почулося через хвилину з його квартири.

Голос його дружини Оксани розносилися по всьому двору. Старенькі на лавці сумно зітхали:

-Ех, а який хлопець був…

-З такою жінкою ще спробуй пожити. Це ж вона йому з першого дня і виказує, – відповіла друга старенька.

-Дитину б їм народити, а там дивись, усе б і налагодилось…

-Так Оксана всім оголосила, що діти їй не потрібні. Від них одні витрати.

-А сьогодні чого сваряться?

-Так Василя знову звільнили. Гульбанив…

-Ох і справи…

Через хвилину з під’їзду вискочив Василь, і трохи погойдуючись попрямував до виходу з двору. Бабусі проводили його поглядами, зітхнули, і взялися до обговорення новин.

Василь з Оксаною одружилися десять років тому. Василь був красень, спортсмен, мрія будь-якої дівчини.

Попереду у Василя було багато планів на життя і таке інше, але тут він раптом закохався в Оксану. Знайомі вони були давно.

Оксана навчалася в тій же школі, що й Василь, правда була на два роки молодша.

Дівчина, як і всі інші в їхній школі, завжди була закохана у Василя, тільки от і подумати не могла, що він виявиться таким непутящим.

Квартира була Василева, а повертатися додому, до матері, доглядати слабого батька, перспектива була така собі.

От і сиділа Оксана, сумувала від життя такого. Хоча Василь останнім часом і намагався не бувати вдома, коли там дружина була. Тож дуже він їй і не заважав, своїми гулянками.

А ось те, що грошей не приносив, якщо щось і заробляв, те й прогулював, це Оксану злило не на жарт.

Василь прийшов додому вже пізно ввечері. Ну як пізно, у дворі вже нікого не було, на вулиці сутінки, але в квартирах світло було скрізь.

Він глянув на вікна своєї квартири і сів на лавку в альтанці. Іти додому не хотілося. Не хотілося бачити Оксану.

-І взагалі, права вона, – подумав Василь. – Я невдаха, і моя доля вирішена – сидіти отак десь по лавках…

-Доброго дня, – раптом почув Василь.

Він і не помітив, що в альтанці ще хтось є. А там сиділа дівчина. У самому куточку. Він бачив її кілька разів. Жила у сусідньому під’їзді зовсім недавно. Така сіренька якась, непримітна. Переїхала звідкись, ніби як з іншого міста.

-Привіт, ти чого тут сидиш у темряві? – запитав Василь.

-Люблю, коли вже нікого немає, а навколо стільки вікон, які світяться, – сказала дівчина. – Ти ніби оточений людьми, ти не один, але ніхто тобі не заважає і не дошкуляє…

-Ти чому так говориш? – запитав Василь. – Молода ж іще, все життя попереду.

-Але ж у вас теж щось не так? Інакше чому ви… – вона замовкла.

-Чому я гульбаню? Та й сам не знаю. Не цікавить мені ніщо. Ось і дім є, і дружина, а йти нікуди. Не хочеться мені туди, розумієш? Краще вже тут, в альтанці жити.

-Але ж ви все можете поміняти.

-А навіщо? Щоб почати все спочатку, зайти на друге коло і знову прийти до того, що зараз маю? Знаєш, я, коли школу закінчив, мріяв, що працюватиму обов’язково на найвищому крані. Це ж так здорово, з висоти на все місто дивитись!

-А чому не стали працювати?

-Ну от якось не довелося. Я ж навіть вивчився, але моя дружина вирішила, що професія ця не престижна, сказала мені йти менеджером. А я не люблю, не моє це…

-Але хто заважає зараз вам усе змінити? – щиро здивувалася дівчина.

Василь зітхнув.

-Кому я потрібний тепер? Я невдаха…

Дівчина аж підскочила з лавки.

-Так не можна казати! Тільки ви можете змінити щось у своєму житті! Розумієте, і ніхто інший!

-Як хоч звуть тебе, справедлива ти дівчино? – запитав Василь.

-Я Оля, – відповіла вона і зніяковіла.

-А я… – почав Василь.

-Я знаю, ви Василь! Я приїжджала раніше до бабусі сюди, я пам’ятаю вас, – зупинила його дівчина і зніяковіла ще більше.

Звісно, ​​вона пам’ятає Василя. Їй було тринадцять, коли він закінчував школу. Ось тоді вона в нього й закохалася.

І зараз, переїхавши в бабусину квартиру, після того як її не стало, вона з сумом спостерігала за тим, що відбувається з тим чоловіком, якого вона досі любила.

І найгірше, що допомогти вона йому нічим не могла. Навіть просто підійти було ніяково…

Оля завжди була такою скромною. У школі її не помічали, а якщо й помічали, то лише для того, щоб пожартувати.

Сіреньке волосся, сіренькі очі. Вона й одягалася у все сіре і непомітне. Та ще це ластовиння.

Звичайно, яскравий макіяж міг би допомогти, тільки Оля вже звикла, що вона така. Ніколи не рвалася в лідери і завжди у всіх була на побігеньках.

Тільки на роботі Оля ставала людиною. Вона була вихователькою. Діти й батьки її просто обожнювали.

В Олі завжди все виходило, для неї не було складних дітей, чи складних випадків. Вона щиро вважала, що головне правильно підібрати підхід до дитини.

-Так, дивно, а я тебе не пам’ятаю, – сказав Василь.

Василь дивився на цю молоду жінку і думав, скільки їй може бути років? Явно вже не двадцять, але й тридцять теж не може бути.

А ще він розумів, що йому не хочеться, щоб вона йшла. Хотілося сидіти так і говорити з нею…

А через тиждень весь будинок гомонів про те, що Василь подав на розлучення! Такого ніхто не очікував!

Ну, хай би Оксана, а то Василь!

Сварки почастішали. Оксана голосила так, що чути було на пів вулиці. Але якщо раніше Василь відповідав, то зараз просто мовчки йшов. А найдивнішим було те, що він більше не гульбанив…

Старенькі шепотілися, ніхто нічого не розумів. Одна з бабусь висловила припущення:

-Тут жінка замішана, точно вам кажу!

А потім Василь поїхав. Продав квартиру і зник. А разом з ним зникла й Оля, яку добре знали старенькі, за її доброту і чуйність.

Ніколи Оля нікому не відмовляла. І в магазин збігати, і в аптеку, і з онуком посидіти, поки бабусі якійсь в лікарню треба.

Ось її стареньким не вистачало. Але звʼязку між її від’їздом і від’їздом Василя ніхто навіть і не думав помічати.
Минуло два роки. Все той же двір, ті ж старенькі. Трохи більше матусь із дітьми, трохи більше зморшок на обличчях бабусь.

До під’їзду підʼїхала гарна дорога машина.

-Ой, дивись Петрівно, гості до когось приїхали, – сказала одна з бабусь.

-Ну чого одразу гості? Може просто хтось у справі…

-Дивіться, та це ж наш Василь!

Бабусі раптом замовкли. Не може бути! Але з машини і справді вийшов Василь. Він усміхнувся стареньким:

-Доброго дня! Все пліткуєте?

-Ой, Василю, звідки ти?

-Закордоном був. От і повернулися, дружині народжувати скоро, вирішили на батьківщині осісти.

Старенькі застигли. То він ще й одружений?

А Василь тим часом допомагав вийти з машини дружині. Красива жінка з золотистим волоссям. Очі так і світяться щастям.

-Та це ж Оля!

Жінка посміхнулася.

-Здрастуйте, бабусі! Як же я за вами всіма скучила! – привіталась Оля.

Вона була гарна. Вагітність дуже личила їй, але в ній змінилося головне – вона була впевнена в собі, впевнена в тому, що поруч із нею сильний чоловік, на якого вона може покластися.

Рішення виїхати вони прийняли разом. Зараз Василь був майстром своєї справи. І вже знав, куди піде працювати у рідному місті.

Оля своєю підтримкою і вірою в нього, змусила його повірити в те, що він все зможе!

А вже потім він вирішив для себе, що все життя намагатиметься робити Олю найщасливішою на світі!

Вони обоє просто почали все спочатку…