– Хочеш шмарклі чужим дітям витирати? Життя своє на блюдечку з облямівкою вдівцю подарувати? – Хіба для цього мужика з двома дітьми я тебе виховувала?

Пральна машина забурчала, потім загула і раптом припинила крутити. Це була не та машинка-автомат, без якої не можливо уявити сучасну господиню.

Це була кругла пралка з ручним віджимом, коли треба було зусилля крутити ручки, щоб білизна пройшла між двома тугими валиками. У радянські часи такими прали більшість.

– От же зараза, – вилаялася Тамара, витерши піт з чола, – зламалася.

Машинка прослужила багато років і вперше підвела господиню.

– Ось, дивися, Ніно, як мати мучиться, – Тамара сіла на лаву, втомлено опустивши руки, – вас двоє і я одна, а мужика наче й не було, тільки й залишив мені вас, а більше ніякого добра.

– А що з нього візьмеш: приймав на груди, та гуляв. Дивись, дочко, і вчись жити по-іншому, а не, як мати, – Тамара стягнула з голови ситцеву хустку, витерла нею обличчя та очі, в яких з’явилися сльози.

Ніна взялася допомагати й почала витягувати білизну з машинки.

– Доведеться Петровичу пляшку дати, щоб налагодив, – вирішила Тамара.

– Ну чого через машинку засмучуватися, – заспокоювала кароока Ніна з темною косою, що спадала майже до самого попереку.

Дівчина була така молода і свіжа, що неможливо не поглянути на чорноброву красуню. Родичі пророкували їй нареченого до пари, – такого ж молодого, красивого та багатого.

У родині Ніни багатства не було, Тамара з сил вибивалася, сама заробляла гроші та тримала невелике господарство.

Старша дочка Ніна допомагала у всьому. Але Тамара, ледь помітивши, як розквітла донька, почала оберігати її від фізичної праці.

– Досить, що я все життя, як кінь ломовий, – вчила вона дочку, – ти собі нареченого не бідного придивляйся, хочу, щоб краще за мене жила.

Ніна спочатку бентежилася, червоніла, а згодом усе більше прислухалася. Усі місцеві заглядалися на дівчину, відзначаючи її фігуру та красу.

– За начальника вийдеш, красуне, – говорила тітка.

І в селі багато хто так і звав Ніну – красуня. Але Ніна здивувала всіх своїм вибором.

Овдовівши у тридцять років, Анатолій виховував двох дочок. Ніну він бачив щоранку, коли вона їхала автобусом в район на роботу.

Зупинка була саме навпроти його будинку. – Треба ж, яка вона мила і гарна, – думав він, боячись мріяти, щоб така дівчина жила в його будинку.

Найперша розмова між ними зайшла, коли він підвозив її мотоциклом у район, – автобус того дня зламався. Потім потай чекав на річці, щоб сховатися від цікавих очей.

Він сумнівався у кожному своєму слові, навіть боявся заїкнутися про одруження. Куди їй, молодій дівчині на двох дітей?!

Фізично сильний, симпатичний тридцятирічний чоловік губився перед двадцятирічною дівчиною, побоюючись обтяжити її своїми дівчатками – улюбленими доньками.

І ті слова, на які чекає дівчина від чоловіка, сказав не Анатолій, а Ніна.

– Я знаю, що ти хочеш мені сказати, ти думаєш, як покликати мене заміж. Вгадала? – Запитала вона.

І він, як хлопчик, розгубився, потім, зібравшись із духом, зробив пропозицію.

Анатолій хотів зробити все, як годиться: посвататися, весілля зіграти, тому й пішов зі сватами до Тамари.

– Ні за що! – кричала Тома. – Що надумав?! Вона в мене красуня молоденька, а тобі дорослу бабу треба на твоїх дітей!

Потім, коли він пішов, Тамара плакала, кричала на дочку:

– Хочеш шмарклі чужим дітям витирати? Життя своє на блюдечку з облямівкою вдівцю подарувати? Краще мені допоможи, у мене он Вітька ще неповнолітній, його треба вчити.

– Хіба для цього мужика-вдівця я тебе виховувала? Та всі довкола кажуть, що рівню тобі треба!

Ніна, уткнувшись у рушник, мовчала, спершись ліктем на металеве бильце ліжка. Жодних виправдань від неї Тамара не почула.

А на другий день вона не прийшла з роботи додому, як була з однією сумочкою, так і попрямувала до будинку Анатолія.

Приходила Тамара, лаялася, умовляла, благала, плакала – так і пішла ні з чим. Усі родичі співчували Тамарі, донька така красуня, заміжня не була і на дітей пішла…

Могла б знайти рівню, без дітей, а тут такий тягар. Коли тітка випадково зустріла племінницю біля крамниці, почала соромити на всю вулицю:

– Як же ти могла? Чи не соромно було самій до чоловіка напрошуватися? Тепер на чужих дітей працюватимеш!

І тут Ніна, ця гарна дівчина, на яку заглядалися майже всі неодружені хлопці в селі, так вдумливо відповіла родичці, що та замовкла і не знайшлася, що сказати.

– А що ж ви, тітко Валю, думаєте, тільки чоловіки на дітей повинні йти, а дівчина, значить, не має своє життя пов’язувати з чоловіком – батьком двох доньок?

– А коли ви залишилися з Петькою на руках, а дядько Коля з армії прийшов, хіба не мріяли ви за неодруженого хлопця вийти заміж? А якби дядько Коля не захотів тоді чужу дитину ростити, що б ви відчували?

Валентина здивувалася від таких слів і замислилась. Адже Ніна має рацію, була справа, узяв Микола свого часу її з дитиною і виховав Петьку, як рідного.

У селі гомоніли про заміжжя Ніни кілька тижнів, співчували Тамарі. Але добра половина села була на боці Анатолія, знаючи його, як порядну людину, хорошого батька та господаря.

А коли пересуд розсіявся, як ранковий туман, не могла заспокоїтися тільки Тамара, переживаючи за дочку та за себе.

Як їй хотілося зовсім іншої долі для доньки. А тепер кожну копійку рахуватимуть, а якщо свої діти підуть, то й зовсім зануриться в господарстві її красуня.

Але Анатолія, який добре знається на техніці, призначили незабаром завідувачем гаража, а потім вони всією родиною переїхали в район.

Ніна стала мамою сина, доньки допомагали няньчитися. Анатолію дали талон на машину – у сім’ї з’явилися новенькі Жигулі.

На ті часи сім’я була цілком забезпеченою. Селяни, дивлячись на відповідального, працьовитого Анатолія, говорили тепер уже інше:

– Пощастило красуні. В пляшку не заглядає, руки не простягає, шкідливих звичок не має, все в будинок несе і по дому допомагає, Ніну на руках носить.

Першою наважилася приїхати Ніна, щоб пом’якшити стосунки з матір’ю, Тамара продовжувала ображатись і в гості не ходила.

Був суботній день. Ніна та Анатолій застали господиню на городі. Анатолій накинув робочий одяг, увійшов у город і взяв із рук тещі лопату:

– Відпочиньте, Тамаро Михайлівно, це чоловіча робота.

Тамара відійшла до тину, де з сином на руках стояла Ніна. Вона взяла онука, покриваючи його обличчя поцілунками:

– А що ж дівчат не взяли із собою? – спитала Тамара, ніби ніколи й не казала, що донька пішла на чужих дітей.

– Я млинців напекла, все думала, куди нам з Вітькою стільки … а тут ви, от і пригощу. І дівчаткам передам. Як вони? Як ви там усі?

– Та добре ми, дівчата допомагають, братика люблять. Навчаються добре, а ми з уроками їм допомагаємо. Толя і мені вдома все робить. Він узагалі все вміє, навіть готує смачно.

– Коли ж він встигає? Адже працює.

– А він мені так каже: “Для своїх я завжди час знайду і допоможу. А ви мої … найрідніші”. – Тож не хвилюйся, мамо, все в нас добре…

Тож, не важливо, свої діти, чи чужі, – якщо є кохання, довіра, та взаємодопомога – в сімї мир і злагода. А як немає цього, – то й свої не потрібні! Я слушно міркую?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.