Хороми не вберегли її від розбитого корита

Олена Петрівна із заздрістю дивилася на свою сусідку по палаті. За своєю натурою вона не була заздрісною жінкою, але зараз їй дуже хотілося опинитися на її місці.

Олені Петрівні нещодавно виповнилося 67 років. Для свого віку вона була енергійною жінкою. Єдиною її болячкою, як вона вважала, були коліна, а в іншому вона була здорова.

Того ранку вона прокинулася в гарному настрої та потяглася за своїм улюбленим халатом, але взяти його не вдалося. Пальці правої руки її не слухалися.

“Може, я вночі відлежала собі руку” – подумала вона і почала її розминати.

Олена Петрівна абияк натягла халат і пішла ставити чайник. У неї всередині почало закипати роздратування, адже вона не звикла робити щось лівою рукою. Вона знову намагалася змусити працювати свої пальці, але все було марно. Зрештою, вона здалася і викликала швидку допомогу.

– У вас підозра на інсульт. Ви поїдете з нами до лікарні, — сказала лікарка швидкої допомоги.

Олену Петрівну видерли на ноші та понесли в машину. Серце її шалено билося: “Інсульт?”
Ну чому, адже я чудово почувалася і вчора, і сьогодні. Може, лікар помилилася і в мене просто м’язи атрофувалися, намагалася заспокоїти себе вона.

Її поклали у неврологію, у двомісну палату. Там вже лежала жінка, на років десять старша за неї.

– Мене звуть Катерина, — представилася вона Олені Петрівні. Треба ж, у такому віці й просто Катерина, подумала Олена Петрівна.

– А скільки вам років? — спитала вона. У цей момент двері в палату відчинилися, і вже за секунду приміщення наповнилося людьми.

– Бабуся, привіт, дорогенька. Як ти почуваєшся? Ти нас так налякала.‌ Що лікар каже? Може, тобі ліки, які треба купити? — торохтіла дівчина 19 років.

Її маленьке миловидне личко виражало сильне занепокоєння. Позаду неї стояв, як зрозуміла Олена Петрівна, її брат із великою сумкою.

‌- Ми тобі тут різних смаколиків привезли, куди можна сумку поставити? — спитав він, посміхаючись Катерині.

Трохи далі стояла ще одна дівчина — це була наречена онука, і чоловік похилого віку — чоловік Катерини. Вони всі навперебій говорили, крім нареченої онука — вона скромно стояла за іншими.

‌- Коли тебе випишуть? Мені без тебе одному дуже погано. Ти можеш зараз поїхати з нами, — з благанням і надією просив її чоловік.

‌- Ти що, діду, раптом знову напад буде. Треба обов’язково долікуватися, — заперечила онука.

‌Олена Петрівна дивилася на всю цю метушню в палаті та з сумом розуміла, що до неї ніхто не прийде і не потурбується про її здоров’я. Вона вперше задумалася, як так вийшло, що на старості років вона залишилася зовсім одна. Адже колись у неї теж була сім’я: чоловік, син, онука, подруги зрештою.

У палаті раптом стало зовсім тихо. Відвідувачі Катерини пішли. Олена Петрівна заплющила очі та подумала, що зараз саме час провести роботу над помилками своїх минулих років.

“Чому я раніше не думала про своє життя? Якби я це зробила хоча б 15 років тому, то, напевно, зараз не заздрила б Катерині та не почувалася так самотньо…

Натомість я всіх звинувачувала і злилася на свою важку долю. Спочатку я проклинала чоловіка, який пішов до свахи. Вже минуло понад 25 років, а вона досі зі здриганням згадує, як застала їх разом у ліжку. Це був для неї найсильніший шок.

Вона розлучилася з ним і подала на розподіл майна. Судилися вони дуже довго, але зрештою вона здобула перемогу у цій сутичці за нажите у шлюбі добро.

Потім її єдиний син Ілля розлучився з дружиною, і та вирішила відхопити пів квартири, що належить її синові. Олена Петрівна знову розпочала судовий позов, щоб повернути все Іллі, і — диво — у неї знову все вийшло.

Правда, всі два роки вона майже не бачила сина, поки тривав цей процес, але нічого, проте тепер Іллюша може розслабитися. Він залишився з машиною та квартирою.

Тільки Олена Петрівна зраділа, що все позаду і вони із сином заживуть спокійно, як Ілля розбився на тій злощасній машині, яку вона відсудила у невістки.”

– Мені б тоді, дурепі, зупинитися і задуматися, а ні. Я ж стала ще більше ненавидіти невістку. Але ще тоді моє життя могло текти зовсім по іншому, адже в мене залишалися онука, яку я дуже любила.

Я возила її відпочивати на море майже щороку, звичайно, поки кошти дозволяли. Може, я недостатньо сильно її любила, якщо після втрати сина засумнівалася, що вона була дочкою Іллі – подумала Олена Петрівна.

‌Вона раптом дуже виразно згадала, як вимагала у невістки зробити тест ДНК онуки.

‌ Її онука була прямою спадкоємицею її сина, якого не стало.
– Все, що колись вона відвоювала в суді, знову повернеться в цю мерзенну сім’ю,- думала вона тоді.

‌І знову почалися судові позови, які тривають досі.

– Виходить, я половину свого життя судилася: із чоловіком, потім із невісткою, а тепер і з онукою. Невже я любила найбільше своє майно або так сильно ненавиділа сім’ю свого сина? Тепер я зовсім одна, смішно сказати – я навіть написала заповіт, де свою квартиру залишила своїй подрузі адвокату.

‌Всі суди ми з нею пройшли разом.

‌Та пропади воно все: квартира, дача, машина. Як же я зуміла так занапастити своє життя?

Може, зараз вона сиділа б поруч і турбувалася про моє здоров’я. Адже якщо навіть у моєї онуки в жилах тече не моя кров, це не означає, що вона мене не любить.

А тепер, якщо дізнається, напевно, тільки зрадіє такому повороту подій. Ні, їй я точно не подзвоню. Може, подрузі зателефонувати, адже я їй все відписала – роздумувала Олена Петрівна.

‌Вона абияк дісталася свого телефону і набрала номер подруги Світлани.

‌Світлана приїхала наступного дня. Її обличчя не виражало занепокоєння чи переживань за Олену Петрівну, воно було холодним та зосередженим, як у залі суду.

– Ну, привіт, подруга. Розповідай, що з тобою трапилося?

‌- У мене інсульт, рука зовсім не хоче мене слухатися, — сказала Олена Петрівна і вказала на свою нерухомо лежачу руку.

‌В очах подруги вона не побачила жалю чи співчуття, все той же холодний погляд.

– Ну і що мені накажеш робити з тобою?

‌Обличчя подруги було серйозним, і Олена Петрівна не змогла зрозуміти, чи жартує її подруга, чи ні.

“Ось це поворот, хороша подруга в будинок для літніх людей вирішила мене відправити” – з гіркотою подумала вона і відчула ком в горлі. Вона не хотіла, щоб хтось бачив її сльози.

– Гаразд, я пожартувала, і, до речі, мені вже пора. – швидко кинула Світлана і побігла.

– Яка неприємна жінка. Вона тобі ким доводиться? – спитала Катерина, коли та пішла.
– Ніким. Раніше була подругою, а тепер навіть не знаю, хто вона мені, — гірко сказала Олена Петрівна.