Хотіла провчити чоловіка, щоб він включився у домашні турботи, але добилася лише того, що він пішов жити до мами

Не так я собі уявляла свій шлюб, зовсім не так. Але в цьому є моя провина. Треба було слухати подруг і пожити з чоловіком рік-другий, щоб побачити реальне спільне життя.

Але я послухала мам, свою і чоловіка, які у два голоси співали, що жити разом до весілля – погано, треба швидше-швидше розписуватись, а то, не дай Боже, буде дитинка, а це ж ганьба – поза шлюбом.

Не знаю, що у мене було в голові, коли я погоджувалася. Напевно, закоханість повністю застилала очі, тому я не бачила нічого незвичайного в поведінці чоловіка.

Та й після весілля очі розплющилися далеко не відразу. Перші пів року я була в якійсь ейфорії, яка пом’якшувала кути. Але потім вона пройшла, а на її місце прийшла жорстока реальність.

До весілля ми з чоловіком жили разом лише чотири місяці. За цей час мами нам обом мізки виполоскали, тож до РАЦСу ми бігли дуже швидко.

Я не чинила опір, мені дуже хотілося заміж за цього чоловіка. Я жила як під наркозом – реальність і мої внутрішні відчуття не збігалися.

Це вже потім я помітила, що чоловік вдома виконує чисто декоративну функцію. Ні цвях забити, ні техніку під’єднати, ні навіть посуд після себе помити він не міг.

Він не хотів, він саме не міг. Не навчив його ніхто цим премудростям. Але якщо з цвяхами та технікою я ще могла миритися, то побутова інвалідність чоловіка з часом почала дико дратувати.

Ми обидва працюємо і з роботи приходимо приблизно одночасно. Але чоловік після роботи лягає з телефоном на диван, а я, як ішак, нав’ючений пакетами з продуктами, повзу додому, щоб потім ще стати до плити.

Після вечері чоловік знову йде на диван, а я мити посуд, прати речі, збирати по дому шкарпетки, футболки та інші розкидані чоловіком речі.

Розмови не допомагали. Він дивився на мене незрозумілими очима, на кшталт, а що не так? Брудний посуд? Ну, помий. Білизну треба розвісити? Так розвішай, що ти до мене причепилась!

Якщо я не винесу сміття, то він його й не винесе. Просто буде утрамбовувати його доти, доки зовсім місце не скінчиться, а там вже й у мене терпіння скінчиться, я сама його винесу.

Мені ця ситуація набридла, тож я вирішила чоловіка провчити. Моєю метою було, щоб він включився в домашні турботи та зрозумів, що мені потрібна допомога.

Я просто стала робити так, як робить він. Свої речі я прала, а ось його ні. Вечеряла до приходу додому, продукти не купувала і не прибиралася.

Чоловік почав обурюватись, на що я знизувала плечима. Голодний? Ну то готуй, чого ти. Чиста білизна в шафі скінчилася? Так випери, машинка там.

Я думала, що через пару тижнів чоловік почне цінувати те, що я для нього робила, зрозуміє, що мені одній важко цим усім займатися і почне допомагати мені.

Але чоловік вирішив, що сімейне життя у нас не склалося, я його не доглядаю, йому некомфортно, тому він зібрав свої брудні речі в сумку і пішов до мами.

Не просто попрати та поїсти вдосталь, а жити. Мені ж свекруха ще й зателефонувала з претензіями, що я зовсім чоловіка запустила – жодного чистого одягу не приніс.

Я теж мовчати не стала, сказала їй, що вона могла б навчити свого майже тридцятирічного сина хоча б за собою доглядати, не кажучи вже про допомогу дружині.

Свекруха так обурилася. Мовляв, вона свою кровиночку вирощувала зовсім для іншої жінки, щоб та з нього порошинки здувала і створювала комфорт, а я з нього раба домашнього зробити хочу.

Який раб? Помити посуд, принести продукти та винести сміття – це рабство? Як на мене, то ні. На поля я його не виганяла начебто.

Але свекруха наполягає, що її син повинен тільки працювати. Він приносить зарплату – вже молодець. Більшого від нього вимагати не можна.

А те, що я теж працюю – то це мої проблеми. А грошей нам не вистачає, бо я марнотратка, нормальна жінка знайшла б де заощадити.

Чоловік підтакує своїй мамі – йому потрібна жінка, яка піклуватиметься про нього. Тобто повністю замінить маму, яка готова йому після горщика дупу досі витирати.

Я збентежена. Чи то плюнути на цей шлюб і розлучатися, чи намагатися якось поступово чоловіка перевиховувати, чи змиритися.

Думка оточуючих сильно розділилася. Одні говорять про розлучення, інші, що я рубаю з плеча, треба м’якше і делікатніше, треті, що зараз усі мужики такі, треба просто приймати життя, як воно є. Що робити не розумію?