– Христино, ти повинна повернути мою каблучку по-доброму! – Олена зупинилася посеред кімнати свекрів. – Інакше буде погано всім! Я цього просто так не залишу!

– Немає моєї каблучки! Андрію, ти чуєш? – Закричала Олена, перевернувши всю спальню вгору дном. – Моєї каблучки зі смарагдом ніде немає!

Вона стояла посеред кімнати, важко дихаючи, оточена відчиненими ящиками комода і вивернутими навиворіт коробками. Руки тремтіли від нестримної паніки.

Ця каблучка була її гордістю – куплена на першу велику премію, пам’ять про те, як вона досягла свого місця в компанії. І тепер вона зникла.

Андрій утомлено зітхнув, відірвавшись від телефону.

– Олено, ну не могла вона нікуди подітися! Ти просто забула, куди поклала. Поспиш – згадаєш.

– Я знаю точно! – Олена розвернулася до чоловіка, очі горіли. – Окрім скриньки на комоді я нікуди її не кладу. Ніколи! Ти ж знаєш. Я завжди й все кладу на свої місця.

Андрій відмахнувся.

– Знайдеться. Не нервуй через дурниці.

– Дурниці? – голос Олени став пронизливим. – Це не дурниця, Андрію, це дорога річ… Це твоя сестра забрала її! Точно! Більше нема кому!

Чоловік насупився, відклав телефон і подивився на неї з неприкритим роздратуванням.

– Ти знову за своє. Христина б так не вчинила!

– Так? – Олена схрестила руки на грудях. – А хто ще був у нашій квартирі останні три місяці? Хто нишпорив по всіх кутках, поки ми були на роботі? Я вимагаю, щоб вона повернула каблучку негайно! Зараз же їдемо до неї!

Андрій потер обличчя долонями. Олена бачила, як напружилися його плечі, як стиснулися губи в тонку лінію. Він явно не хотів цієї поїздки, не хотів скандалу. Але вона не збиралася відступати.

– Олено, може, не треба? Сама подумай, ну навіщо їй твоя каблучка?

– Тому, що вона гарна та дорога! Поїхали. Зараз же!

Під незадоволені зітхання чоловіка вони зібралися і поїхали в селище за містом. Олена сиділа на пасажирському сидінні, стискаючи в руках телефон, усередині все кипіло.

Кожен кілометр шляху давався їй важко. Андрій мовчав, лише іноді кидав на неї косі погляди, сповнені німого докору.

Вони доїхали за годину. Будинок батьків Андрія зустрів їх тишею. Олена першою вийшла з машини й рішуче попрямувала до ґанку.

Свекруха відчинила двері та завмерла на порозі, побачивши їх обох. Обличчя її виражало надзвичайний подив.

– Андрійко? Оленка? Що сталося? Ми на вас не чекали.

– Де Христина? – викарбувала Олена, не обтяжуючи себе привітанням.

– Вдома, звичайно. Вона ж тільки вчора від вас приїхала, – свекруха розгублено відступила убік, пропускаючи їх усередину. – Проходьте, щось трапилося?

Олена пройшла у вітальню, де за столом сиділи свекор та зовиця. Христина підвела голову, побачивши їх, і очі її розширилися.

– Христино, ти повинна повернути мою каблучку по-доброму! – Олена зупинилася посеред кімнати. – Інакше буде погано всім. Я цього просто так не залишу!

Запанувала гнітюча тиша. Свекор повільно підвівся з-за столу.

– Хто дозволив тобі так поводитись у чужому домі? – Голос його був низьким, загрозливим. – Ти що, звинувачуєш нашу дочку у крадіжці?

– Я констатую факт! – Олена не відступала, хоч серце калатало десь у горлі. – Моя каблучка зі смарагдом зникла. Вона зникла після того, як Христина з’їхала. Більше у квартирі нікого не було.

Свекруха закричала:

– Моя дочка не могла нічого вкрасти! Ти ображаєш усю нашу родину!

– Ще і як могла! Нехай пояснить, де моя каблучка. Нехай поспішає, бо терпець мій закінчується!
Андрій стояв біля дверей: блідий і мовчазний. Він не втручався. Лише переводив погляд із дружини на сестру і назад.

Христина раптом схлипнула. Її нижня губа затремтіла, очі наповнилися сльозами.

– Я… я просто хотіла її поносити трошки. Вона така гарна. А ти… Тобі шкода чи що? Я хотіла поносити та покласти назад … Думала ти не помітиш …

Олена остовпіла. Вона чекала будь-чого – заперечень, обурення, навіть істерики. Але не такого відвертого визнання, поданого так, ніби це вона, Олена, винна у події.

– Шкода? – Видихнула вона, відчуваючи, як підіймається хвиля люті. – Так, мені шкода! Я на цю каблучку премію вбухала, цілих три місяці працювала понаднормово! А ти її просто взяла, навіть не спитала! Це ненормально, ти розумієш?

– Олено, заспокойся, – подав нарешті голос свекор. – Ти роздмухуєш з мухи слона! Дівчинка молода, їй просто хочеться гарних речей. А в тебе й так усе є. Залиш ти цю каблучку Христинці, вона її носитиме і тебе згадуватиме. А ти собі іншу купиш.

Вони серйозно? Вони серйозно вважають, що вона повинна віддати свою річ, за яку сама заплатила, бо зовиці так захотілося?

– Оленко, будь людянішою, – заступилася свекруха, підходячи до дочки й обіймаючи її за плечі. – Адже Христина не зі зла! Вона просто захоплювалася твоєю каблучкою, мріяла про таку.

– У тебе ж все є – і робота хороша, і чоловік, і квартира. А вона лише починає життя. Не будь егоїсткою. Це ж не головне в житті.

Олена обернулася до чоловіка. Вона шукала в його очах хоч якусь підтримку, хоч слово на захист. Але Андрій лише хитав головою, уникаючи її погляду.

– Ти дуже гостро реагуєш, Олено, – сказав він нарешті. – Це просто каблучка. Не кінець же світу.

Просто каблучка? Це її досягнення, її радість, її власність, а не просто каблучка! Олена стояла серед цих людей, яких три роки вважала сім’єю, і раптово зрозуміла, як вона помилялася.

Її руки перестали тремтіти. Усередині запанував крижаний спокій.

Вона дістала телефон із кишені та відкрила екран виклику. Набрала три цифри й повернулася до свекрухи, піднісши телефон до її обличчя.

– Даю вам ще дві хвилини, – голос її був спокійний і холодний. – Або ви повертаєте мені каблучку, або я дзвоню в поліцію. Вибирайте.

– Ти не посмієш! – Свекор ступив уперед, обличчя його налилося фарбою.

– Подивимося, – Олена не відступила ні на крок.

Христина заридала в голос, хапаючись за матір. Свекруха метала на Олену нищівні погляди, але мовчала.

– Час пішов, – нагадала Олена.

– Андрію! – благала свекруха. – Скажи щось своїй дружині! Зупини її!

Але Андрій мовчав, дивлячись у підлогу. Олена посміхнулася, гірко та зневажливо. Вона потяглася до кнопки виклику.

– Гаразд, гаразд! – верещала Христина.

Вона метнулася до своєї кімнати й повернулася за хвилину, стискаючи в руці знайому оксамитову коробочку. Шпурнула її на стіл перед Оленою.

– На! Забирай свою дорогу каблучку! Скнара! Скупердяйка шкідлива!

Олена підняла коробочку, відкрила – каблучка було на місці, смарагд виблискував у світлі ламп. Вона акуратно зачинила її та сховала в кишеню куртки.

– Я думала ти нормальна, – скиглила Христина, розмазуючи сльози по щоках. – А ти жадібна та зла.

Олена попрямувала до виходу, але біля самих дверей обернулася. Її погляд був твердим.

– Якщо я така погана, то навіщо ти три місяці жила в моїй квартирі? – голос її брязкотів від злості, що ледве стримувалась.

– Їла моїм коштом, користувалася моїм інтернетом, моєю гарячою водою? Якщо я така погана, то чому ти попросила мене оплатити твої курси? Поясни мені!

Христина насупилась і відвернулася, не знаходячи слів.

Олена перевела погляд на чоловіка. Він стояв, згорбившись, не підводячи голови. Жалюгідне видовище. Олена з презирством промовила:

– Я не чекала від тебе такого, Андрію. Хоча, враховуючи, яка в тебе сім’я… Було б дивно, якби ти був іншим.

Вона простягла руку:

– Ключі від машини!

– Що? – Андрій підвів голову, насупився.

– Машина теж моя. Я купувала її на свої гроші. Віддай ключі!

– Олено…

– Ключі! – смикнула вона рукою.

Андрій поліз у кишеню і мовчки поклав їй ключі на долоню. Олена стиснула їх у кулаку і вже на порозі обернулася востаннє.

– Речі твої завезу завтра. І заразом подам на розлучення.

Вона вийшла, не чекаючи відповіді.

Через місяць розлучення було офіційно оформленим. Олена глянула на комод. Скринька стояла на звичному місці. У ній, на оксамитовій подушечці, блищала її каблучка зі смарагдом.

Телефон на столі ожив – чергове повідомлення. Олена взяла його та пробігла очима по екрану. Колишні родичі звинувачували її у жорсткості, черствості, руйнуванні родини. Називали її егоїсткою, яка не захотіла зрозуміти та пробачити. І ось знову.

Олена навіть не стала відповідати. Вона просто додала номер до чорного списку. Так само, як заблокувала вже десятки інших.

Життя без Андрія виявилося простим і легким. Проблеми його сім’ї більше не стосувалися Олени. Їй було начхати, знайшла Христина роботу, чи ні. Вона не переживала, як будинок його батьків переживе цю зиму.

Олена вже будувала плани лише на себе. Планувала зустріти свята з тими, хто її справді любить.

Як вважаєте, слушно вчинила Олена? Що скажете про Христину? Пишіть свої думки в коментарях, та підписуйтеся на сторінку, щоб мати змогу слідкувати за новими цікавими публікаціями! Дякую за вподобайки!