– І готуєш ти без душі! Я вже забув, коли їв щось пристойне! Щось із душею, розумієш? Хочеться прийти додому та бачити, що дружина намагалася. Що вона любить тебе і це відчувається у їжі!

– Оль, ну що це таке? – Михайло відсунув тарілку з таким виглядом, наче йому підсунули отруту. – Знову котлети. Знову картопля. Ти взагалі коли готуєш, про що думаєш?

Ольга завмерла з виделкою в руці. Цілий день на ногах, звіт за звітом, потім магазин, потім плита – і ось, будь ласка. Подяка.

– А про що мені ще думати? – Вона акуратно поклала виделку на край тарілки. – Це вечеря, Мишко. Нормальна, звичайна людська вечеря.

– Нормальна? – Він пирхнув. – Та я вже забув, коли їв щось пристойне. Щось із душею, розумієш? Хочеться прийти додому та бачити, що дружина намагалася. Що вона любить тебе і це відчувається у їжі!

Ольга повільно відкинулася на спинку стільця. У грудях здіймалося щось гаряче, колюче.

– Ти зараз серйозно? – Голос її прозвучав тихо, але Михайло, мабуть, не вловив попередження.

– Абсолютно. Хочу борщ, як у мами. Хочу пироги. Хочу, щоб удома пахло їжею, а не однією картоплею!

– Так. Стоп! – Ольга підняла долоню. – Ти не в ресторані, любий мій! І я тобі не кухар із ковпаком на голові!

Михайло насупився, відсуваючись від столу:

– Я просто хочу нормально харчуватися! Хіба я багато чого прошу?

– А я просто хочу, щоб у сім’ю вкладалися двоє! – Ольга різко встала, стілець рипнув по підлозі. – Двоє, Мишко! Не одна я!

– Я працюю! – Він теж підвищив тон. – Я гроші заробляю, між іншим!

– А я що, на твою думку, роблю? – Ольга вперла руки в боки. – У стелю плюю? Я також працюю! Повний день! А потім приходжу і готую, прибираю, перу. Одна!

Михайло відкрив рота, але Ольга не дала йому вставити жодного слова.

– Полиця, – вона тицьнула пальцем у бік коридору. – Пам’ятаєш полицю? Яку ти обіцяв повісити?

– Яка ще полиця?

– Та сама! Яка місяць лежить біля стіни та пилом покривається. Місяць, Мишко!

Він скривився:

– У мене нормальних інструментів немає…

– Є!

– Та я замотався просто, часу не було…

– А в мене, значить, вагон вільного часу? – Ольга невесело засміялася. – Я, звичайно, весь день на дивані лежу, серіали дивлюся.

Михайло схрестив руки перед собою, дивлячись кудись убік.

– Ти все перевертаєш.

– Я? Перевертаю? – Ольга похитала головою. – Я готую тобі вечерю кожного божого дня! Після роботи, втомлена. А ти сидиш і розповідаєш мені про душу та любов у котлетах!

Повисла тиша. Михайло дивився у стіну, жовна ходили під шкірою.

– Знаєш що, – він різко відсунув стілець, – я не голодний.

– Ось як?

– Так, ось так!

Він підвівся і пішов у кімнату. Ольга дивилася йому в спину і не розуміла – чи сміятися, чи плакати від абсурду.

За хвилину вона дістала телефон.

– Тань, привіт. Ти вдома? Можна я зайду?

Подруга щось відповіла, і Ольга видихнула – вперше за вечір по-справжньому.

– Так, все нормально. Просто… просто треба вийти звідси.

Вона накинула куртку, не дивлячись у бік кімнати, де засів скривджений Михайло. Двері за нею зачинилися м’яко – гупати Ольга не стала. Не тому, що не хотіла, а тому, що сил не було навіть на це.

…Тетяна мовчки налила чай, посунула до Ольги вазу з печивом і сіла навпроти, підперши щоку долонею.

Не перебивала, не охала – просто слухала, доки подруга викладала все, що накопичилося за останні місяці. Про котлети та душу.

Про полицю, яка так і припадає пилом в коридорі. Про те, як щовечора вона приходить додому і розуміє, що розмовляти нема про що, та й не хочеться вже.

– Оль, – Тетяна відставила кухоль, – а воно тобі треба? Далі терпіти?

Ольга знизала плечима. Чесна відповідь застрягла десь між ребрами, і витягнути її назовні не виходило.

Додому вона повернулася пізно. Михайло вже спав – або вдавав. Ольга лягла на край ліжка, відвернувшись до стіни, і довго лежала без сну, розглядаючи тіні на шпалерах.

Кохання? Вона спробувала згадати, коли востаннє раділа його поверненню з роботи. Коли чекала. Коли сумувала. Виходило, що давно. Дуже давно.

Залишилася звичка – як ранкова кава, як маршрут до метро. Щось автоматичне, вбудоване у розпорядок дня.

Наступні дні тяглися в мовчанні. Михайло не розмовляв із нею – так, за потребою, однозначно. “Так”. “Ні”. “Угу”. Ольга не намагалася розтопити цю кригу. Не було ні сили, ні бажання.

До кінця тижня вона зауважила, що Михайло кидає на неї погляди, – багатозначні, очікувальні. Мовляв, ну давай, підійди перша, перепроси.

Ольга вдавала, що не помічає. За що перепрошувати? За те, що втомилась? За те, що хоче нормального чоловіка поряд, а не споживача?

У п’ятницю ввечері Михайло прийшов із плоскою коробкою в руках та пляшкою червоного.

– Піца, – сказав він, виставляючи все на стіл. – Твоя улюблена, з грибами.

Ольга підвела очі від телефону.

– Ось, – він сів навпроти, розливаючи червоне по келихах, – бачиш, намагаюся заради тебе. Заради нас.

У його голосі звучало щось на кшталт гордості – і водночас докору. Ольга мовчки взяла келих.

– А ти навіть прощення попросити не можеш, – Михайло відкинувся на спинку стільця. – Тиждень мовчиш. Я йду назустріч, а ти…

– Почекай, – Ольга поставила келих назад. – Вибачення? За що?

– За все! – Він розвів руками. – Ти мене не підтримуєш. Постійно пиляєш. Я приходжу додому, а тут ти з цим своїм обличчям.

– З яким обличчям?

– З незадоволеним! Вічно всім незадоволена, завжди я щось не так роблю!

Ольга відчула, як усередині знову закипає. Та сама хвиля, що знялася тиждень тому.

– Полиця, – сказала вона тихо.

– Що?

– Полиця й досі на підлозі.

Михайло смикнувся.

– Знову ти зі своєю полицею! Я їй про стосунки, а вона про полицю!

– Тому, що полиця – це і є стосунки, Мишко! Я прошу – ти ігноруєш. Місяць! І потім розповідаєш мені про підтримку.

Він різко встав. Стілець хитнувся, мало не впавши.

– Знаєш що? Досить. Я більше не можу.

– Мишко…

– Ні! Усе. Я йду!

Ольга дивилася, як він іде в спальню, дістає сумку, починає кидати туди речі. Щось обірвалося всередині – але не так, як вона чекала. Не було боляче.

Просто порожньо.

…За тиждень їй прийшли документи на розлучення…

…Три місяці пролетіли дивно – і швидко, і повільно водночас. Ольга звикала до нового життя.

Того вечора вона прибиралася в кімнаті під музику, наспівуючи щось собі під ніс, коли крізь ритм пробився інший звук. Тихий, наполегливий. Хтось шкрябався у двері.

Ольга зменшила гучність, прислухалася. Знову – короткий стукіт, потім ще один. Вона підійшла до дверей, глянула у вічко – і завмерла.

Михайло м’явся на майданчику, переступав з ноги на ногу. У руках якийсь пакет.
Ольга відчинила, але залишилася на порозі, загороджуючи прохід.

– Ти що тут забув?

– Оля … – Він спробував ступити вперед, але Ольга не рушила з місця. – Пусти, поговорити треба.

– Говори тут.

Михайло зітхнув, провів рукою по волоссю – жест, який вона знала напам’ять.

– Я тут подумав… – він зам’явся, підбираючи слова. – Загалом, я вирішив тебе пробачити. І повернутись.

Секунду Ольга мовчала. А потім розсміялася – голосно, заливисто, закинувши голову. Михайло здригнувся.

– Пробачити? – Вона витерла сльози, що виступили. – Ти – мене – пробачити?

– Ну так. Я розумію, ти погарячкувала тоді, наговорила зайвого…

– Мишко, – Ольга перервала його, все ще посміхаючись, – мені твоє прощення і нахрін не потрібне. Забирай його собі. Стане в пригоді.

Його обличчя витягнулося. Явно очікував іншої реакції – сліз, обіймів, подяки. Погляд заметався по передпокої за її спиною, чіпляючись за деталі. І раптом зупинився.

– Це що? – Він кивнув кудись униз. – Чиї черевики?!

Ольга не обернулася. Знала, що там – кросівки Олексія, сорок третій розмір, біля самої тумбочки.

– Не твоя справа.

– Як це не моя? – Михайло подався вперед, голос став різкішим. – Ми ще одружені, між іншим!

– До завтра, – Ольга схрестила руки на грудях. – Завтра останнє засідання. Розпишуться, печатку поставлять, і всі – ми вільні люди.

– Тобто, ти вже когось привела? В нашу квартиру?

– У мою квартиру!

– Та яка різниця! – Він майже кричав. – Ми ще офіційно…

– Олю, – пролунало з глибини коридору, – обід готовий. Допомогти розібратися із гостем?

Олексій з’явився з кухні – спокійний, у домашній футболці, з рушником через плече. Подивився на Михайла без ворожості, але й без особливих інтересів. Так дивляться на меблі.

Ольга хитнула головою:

– Не треба, я сама.

Олексій кивнув і пішов на кухню. Михайло провів його поглядом, потім повернувся до Ольги. Обличчя пішло червоними плямами.

– Швидко ти. Три місяці й вже новий мужик. Чим він кращий за мене, га?

Ольга помовчала, розглядаючи людину, з якою прожила п’ять років. Чужий. Зовсім чужий.

– Він любить мене, – сказала вона просто. – І показує це. Щодня. Справами, а не словами про душу у котлетах!

Михайло відкрив рота – але Ольга вже зачинила двері. Клацнув замок.
З кухні тягнуло чимось нестерпно смачним. На душі панував спокій та радісне почуття, – що все у неї буде добре…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!