– І хто зрозуміє цих мужиків? Поки одружений – ні дружина, ні діти не потрібні! Сприймається все, як зрозуміле! Як розлучиться – і час на дітей знаходить, і, чи не найкращим у світі татом стає

– Я подаю на розлучення, – оголосила Ольга.

Денис тим часом захоплено дивився футбол, і ніяк не відреагував на слова дружини. Ольга підійшла, та вимкнула телевізор.

– Ти що робиш? З глузду з’їхала?! – заволав Денис, потім схаменувся, зробив над собою зусилля, і миролюбно вимовив:

– Вибач. Просто там такий важливий момент.

– Впевнена: не важливіший за те, що я сказала.

– А що ти сказала? – зніяковів чоловік, зрозумівши, що, як завжди, пропустив слова дружини повз вуха.

– Я подаю на розлучення!

Денис витріщив очі:

– Як на розлучення? Чому? Мені здавалося, все добре.

– Тобі здавалося!

– Почекай… Учора ми були у театрі, позавчора я приніс тобі квіти, минулого тижня ми ходили в кіно. Все, як ти любиш!

– Так, але тільки все це було вперше за сім років шлюбу! І я навіть знаю чому.

– І чому ж?! – Денис починав злитися.

– А тому, що я віддала дітей у садок, влаштувалася на роботу, почала ходити в спортзал, в салон краси, змінила імідж, завела нових друзів…

– До чого тут це?

– А до того! Ти раптом побачив, що я комусь цікава, що чоловіки звертають на мене увагу, що я вже так не потребую тебе, як раніше.

– Нісенітниця якась…

– Ні, Денисе, це не нісенітниця. Інакше, ти б не злякався, не став би крутитися навколо мене, та догоджати, в рот не заглядав би, квітів би не дарував. Я вже не кажу про кіно та театр. Це з твого боку – просто подвиг!

– Я намагався… Хотів зробити тобі приємне. Стривай, я так і не зрозумів: ти через це вирішила розлучатися?

– Так. Я більше не хочу так жити. Ти зараз люблячим чоловіком прикидаєшся, а де ти був, коли я в положенні ходила, коли дітей ростила, коли ночі не спала?

– Ти ж ніколи ні в чому мені не допоміг! Був у нашому житті, суто символічно. Приходив, їв, спав. Можу порахувати, скільки разів ти дітей на руки брав!

– Я взагалі працював! – Денис навіть підскочив від обурення, – щоб забезпечити вас!

– Працював, не сперечаюся. Але ж не тільки нас забезпечував, себе теж. І вихідні мав, тільки вважав за краще проводити їх із друзями.

– Маю право!

– У мене – вихідних не було, – продовжила Ольга, не звернувши на репліку чоловіка жодної уваги, – хоч діти, вони й твої також. Тільки тебе це цікавило в останню чергу.

– Так і чую твої слова: я тобі віддав гроші, чого ти ще хочеш? А я хотіла! Хотіла, щоб поряд була надійна, рідна людина. Щоб підтримала. І не лише матеріально, а й морально. Щоб пожалів, зрештою.

Але тобі було не до цього. Ти жив своїм життям, у якому не було ні мене, ні наших дітей.

– Не перебільшуй!

– Я й не перебільшую. Ти хоч знаєш, в який садочок вони ходять? Ми, між іншим, до нього добираємось хвилин сорок. Вранці! У транспорті! А ти на роботу один у машині їдеш, як пан. І виходиш за двадцять хвилин. Проте, жодного разу не запропонував відвезти дітей.

– Ти не просила, – буркнув Денис.

– А чому я маю просити? Є речі, про які люблячого чоловіка та батька не просять! Це – само собою зрозуміло. Щоправда, не у твоєму випадку, оскільки про кохання тут не йдеться. Ніколи не йшлося…

– Ти прямо монстра з мене зробила!

– Ні, Денисе, ти не монстр. Ти просто зовсім чужа для мене людина. Став чужим. А, можливо, й був.

– Це тобі, а дітям? Що ти їм скажеш? Як поясниш?

– Ой, тримайте мене семеро! – розсміялася Ольга, – та вони зовсім недавно стали тебе на вулиці впізнавати! Тож із цим проблем у мене точно не буде.

Денис не знайшов, що відповісти. Частково, Ольга мала рацію, але і його можна зрозуміти: він – чоловік, вона – жінка, тож повинна знати своє місце, і домом займатися повинна, і дітьми. Батько Дениса завжди так казав. І мама з ним погоджувалася. А Ольга чомусь не задоволена…

– І як ти збираєшся жити на одну зарплату із двома дітьми? – Пішов Денис в атаку, – що стосується мене – то я ні копійки не дам!

– Даси, – спокійно відповіла Ольга, – аліменти ніхто не скасовував. І майно, яке ми нажили за сім років, ми через суд розділимо. Хоча там і ділити особливо нема чого, але все-таки.

– Холодильник, як не крути, нам із дітьми потрібніший. А, знаючи тебе, я впевнена: саме за нього ти вчепишся, щоб болючіше мені зробити. Тому все – лише через суд!

– Благо, квартири ми не маємо. До речі, ти можеш залишитися в цій. А нам із дітьми я іншу винайму, – я вже придивилася відповідну неподалік садка.

Вимовляючи останню фразу, Ольга зробила невелику паузу, у глибині душі сподіваючись, що Денис не погодиться, скаже, що іншу квартиру винайме саме він, що дружина та діти можуть жити там, де звикли. Але Денис нічого такого не сказав.

– Ну і валіть! – Денис більше не міг спокійно слухати Ольгу, – подумаєш, яка пані! Все продумала? Нічого не забула? А машина? Її я тобі не віддам!

– А я й не прошу, – усміхнулася Ольга, – вона мені не потрібна.

– З чого це ти така щедра? – Денис уже не міг зупинитися, – машина їй не потрібна! Мабуть, уже на іншій катаєшся?! Ну, зізнайся: давно у мене роги виросли? Щось ти надто сміливою стала!

– Не здивував, – Ольга була спокійна, – я знала, що почую щось подібне.

– Та зрозумій ти, нарешті, – Денис підлетів до дружини, схопив за плечі, став трясти, – кому ти потрібна з двома дітьми?! Може забудемо все, що ти тут наговорила? Житимемо разом, як раніше. Я виправлюся, слово честі!

– Як раніше? Ні, – твердо відповіла Ольга, – ніяк не вийде.

– Але чому?! – Денис навіть не кричав, він репетував на весь голос.

– Тому, що я не кохаю тебе більше…

Денис розгубився, внутрішньо запанікував і раптом, ніби відчувши, що подальші розмови безглузді, погодився:

– Раз так – подавай на розлучення.

Їх розлучили за пів року. Все сталося, як і планувала Ольга.

Тепер вона з дітьми живе неподалік від дитячого садка, і ранок у робочі дні проходить набагато спокійніше.

А у вихідні вона взагалі вільна жінка! А все тому, що колишній чоловік забирає дітей до себе! Водить по місту, сидить з ними вдома, у всякі ігри з ними грає. Навіть готує сам!

І хто зрозуміє цих мужиків? Поки одружений – ні дружина, ні діти не потрібні. Сприймається все, як зрозуміле.

Як розлучиться – і час на дітей знаходить, і, чи не найкращим у світі татом стає. Ні, звичайно, не всі так… Але половина – точно!