– І коли тільки чорна кішка між вами пробігла? Розуму не докладу … – бідкався син

– Мамо, знайомся, це Наташа, – трохи соромлячись, представив Кирило дівчину, з якою пізно ввечері прийшов додому.

– Добрий вечір, – відповіла Лариса, невдоволено дивлячись на несподівану гостю, – як вдало ви вибрали час для знайомства! До півночі всього п’ять хвилин.

– А я Кирилу казала, що вже пізно, – одразу знайшлася дівчина, – то він хіба слухає? Такий упертий!

«От молодець, – зауважила Лариса, – себе виправдала, його – очорнила. Неприємна особа».

– Ну, проходьте, – запросила мати й, не кажучи більше ні слова, пішла до спальні.

А що їй лишалося робити? Не гнати ж єдиного сина з дому? Серед ночі! Та ще через якусь незрозумілу дівчину! Хочуть жити разом? Нехай.

Мама для того й існує, щоб захистити сина, та розплющити йому очі. А вона, Лариса, зробить це дуже швидко. І відправить Кирюша свою пасію додому без жодного жалю! Ще й порадіє, що позбувся!

Усю ніч Лариса не спала, обмірковуючи план “виселення” Наталки із квартири.

Ні, вона була не проти, щоб Кирило одружився. Хлопчику вже тридцять, він цілком готовий до сімейного життя.

– Але ж не на цій!

– По-перше, вона помітно молодша. Значить, вітер у голові гуляє. Ну яка з неї дружина? Мати? Господиня?

– По-друге, її моральний образ говорить сам за себе: заявилася в чужий будинок уночі, навіть не перепросила! По суті, звинуватила незрозуміло у чому улюбленого сина.

– Ще й ночувати лишилась! Цікаво, чи це в неї вперше, чи для неї це норма?

– По-третє. Ну, не сподобалася вона мені!

– Значить і Кирилу припинить подобатися. І навіщо, спитати б, на неї час витрачати?

Вигадувати щось особливе і не потрібно було. Наталя сама дала Ларисі купу приводів розставити всіх і все на місця.

Перший дзвіночок продзвенів уже вранці. Наталя пішла в душ і вийшла з нього майже за годину.

Кирило весь цей час безпорадно кидався по квартирі. Метався і сердився.

– Сину, ти чого? – Ласкаво, дуже ласкаво запитала Лариса, – дівчина красу наводить, хоче тобі сподобатися …

– Мені ж на роботу!

– Так постукай до неї, поясни, що вона не одна у квартирі, – запропонувала мати.

– Незручно якось, – озвався Кирило, – я потім з нею поговорю. А ти, мамо, ти не запізнишся?

– Я? Ні. Я давно привела себе до ладу. Ось сирників напекла. Сідай снідати.

– Я не вмивався!

– Нічого, потім вмиєшся. А поки – давай не втрачай залишки часу – підкріпися, як слід. Тобі ж цілий день працювати.

Кирило сів за стіл. У цей момент із ванни, з рушником на голові, вийшла Наталка. Вона була сама чарівність!

– Нарешті! – вигукнув Кирило і кинувся до запітнілого дзеркала.

Бігом вмився, бігом поголився, бігом проковтнув найменший сирник і побіг на роботу, кинувши на прощання:

– До вечора! Сподіваюся, ви порозумієтеся.

– Кирило! – гукнула його Наталка, – ми ж сьогодні по речі їхати збиралися.

– Поїдемо. Увечері. Не сумуй! – долинуло вже з під’їзду.

Лариса встала, пройшла до передпокою, зачинила за сином двері, розвернулася до Наташі й прямо запитала:

– Тобі не соромно?

– Ні, – посміхнулася дівчина, – а має бути?

– Кирило через тебе на роботу запізниться!

– Не спізниться. Швидше за все, стрибне у таксі. Не хвилюйтеся, все буде нормально.

– У будь-якому разі, запам’ятай: ти тут не одна. Якщо хочеш уранці стирчати в душі цілу годину, вставай раніше. Добре, що в мене сьогодні вихідний.

– Я більше так не буду, – просто сказала Наталка, – вибачте мені.

Лариса навіть трохи розгубилася. Вона сподівалася на скандал. А тут…

– Гаразд, – невдоволено кинула вона і попрямувала у ванну.

Першим їй впав у око тюбик зубної пасти. Він був розпочатий, попри те, що поруч лежав старий, використаний не до кінця.

– Наташа, навіщо ти відкрила нову пасту?

– Мені вона більше подобається…

– Сподіваюся, ти привезеш свою, та свій шампунь?!

– Звичайно, Ларисо Іванівно…

– І рушники!

– Привезу…

Як не намагалася Лариса почати сварку, Наташа не дала їй жодного шансу. Вона з усім погоджувалась, слухняно кивала головою, «запам’ятовувала» свої майбутні обов’язки.

Нарешті, Лариса втомилася вигадувати акуратні приводи конфлікту, і вирішила діяти прямо.

– Ти навіщо сюди прийшла?

– Ми з Кирилом любимо одне одного…

– Ще б тобі не любити такого хлопця! Одного не розумію: що він у тобі знайшов?

– Я не питала…

– А хто твої батьки?

– Мама на фабриці працює. Вона швачка.

– А батько?

– Я його ніколи не бачила.

– Ясно. Безбатьківщина. І як ти збираєшся стати доброю дружиною моєму синові?

– Я намагатимусь…

– Намагайся, не намагайся, – нічого в тебе, дівчино, не вийде. Мій син тебе не любить. Йому це лише здається! Я його знаю! І він з тобою ніколи не одружиться! Навіщо? Ти й так на все згодна.

– Він мене любить, – голос Наташі затремтів, – я впевнена.

– Даремно. Думаєш, ти перша?

– Я так не думаю… Але це й не має значення…

– Не важливо? Та він за тиждень з тобою занудьгує! Ти ж йому не рівня! Інтелект! Чула таке слово?

– Чула. Тільки тут воно недоречне.

– То чому ж?

– У мене вища освіта.

– Ну то й що? Коротше, дівчино, йшла б ти додому. Не місце тобі тут. Пів дня намагаюся тобі це втлумачити, а ти ніяк не зрозуміти не можеш.

– Добре, я піду. А що ви скажете Кирилові? Йому це не сподобається.

– Не твоя турбота! Іди й не повертайся. Тобі тут не раді.

Лариса говорила і сама дивувалася: що на неї найшло? Ніколи й нікому вона не говорила і сотої частки того, що наговорила сьогодні Наталці. Жовчні слова так і лилися в неї з рота.

А що ж Наташа?

Дівчина дивилася на Ларису і все розуміла.

Мама просто ревнує її до сина! Вони знайомі менше ніж добу, а вона вже її ненавидить. І, видно, це лише початок…

Клацнули вхідні двері: з роботи повернувся Кирило.

– Що так рано? – З досадою запитала Лариса, яка була впевнена, що Наталя забереться з квартири до приходу сина.

– Мене відпустили! – радісно вигукнув Кирило, – я сказав, що у мене сімейні справи. Чуєш, Наталко, сімейні!

– Які ще справи? – буркнула Лариса.

– Зараз заяву поїдемо подавати, а звідти – по речі! Наталь, збирайся!

– Заяву? Вже? – Вигукнула Лариса, з побоюванням глянувши на Наталю, – ви ж хотіли просто так пожити.

– Нічого подібного. Ти щось не так зрозуміла, мамо. До того ж зволікати не має сенсу.

– Чому?

– А що, Наталка тобі не сказала? Я думав, що ви, як справжні дівчатка, встигнете поговорити про все на світі.

– Ми й поговорили, – озвалася Наташа. У Лариси в цей момент все похололо всередині: ось зараз вона поскаржиться йому. – Просто до найважливішого не дійшли.

– Значить, я сам мамі скажу! – Кирило сяяв від щастя, – дорога матусю, вітаю, скоро ти станеш бабусею!

– Чому стане? – Поправила Наташа, – вже стала! Вашому онукові, – вона з ніжністю поклала маленьку руку на живіт, – уже три місяці…

Лариса завмерла. Не знала, як реагувати. Радіти? Але вона тільки-но мало не вигнала жінку в положенні на вулицю. Плакати? Недоречно. А Лариса вперто мовчала.

– Мамо, ти що, не рада? – здивувався Кирило, – ти ж мені всі вуха продзижчала, що мрієш про онуків.

– Я рада, синку, – насилу промовила мати, – просто це так несподівано.

– Розумію. Я сам, коли дізнався, не одразу зрозумів. Наташа, ти готова? Ходімо… А ввечері влаштуємо свято! Добре, мамо?

– Так-так, звичайно, – відповіла Лариса.

Ледве дочекалася, коли за сином і майбутньою невісткою зачиняться двері й заплакала.

Якби в неї запитали, чому вона плаче, вона навряд чи змогла б це пояснити.

Тут було все: злість, образа, розпач, радість, страх, та ще щось таке, від чого ставало тяжко на серці…

Речей Наташі вони привезли мало. Не чекаючи питань, Кирило пояснив:

– Знаєш, мамо, ми тут поговорили й вирішили, що починати сімейне життя під твоїм крильцем не зовсім правильно.

– Ось тобі й на! – ахнула Лариса.

– Стривай, не переривай, – попросив Кирило з дуже серйозним обличчям, – ми винаймемо квартиру неподалік. Ти зможеш приходити будь-коли. Коли дитина з’явиться, це буде дуже зручно. Ти ж нам допоможеш?

Лариса все зрозуміла. Це Наталя переконала Кирила, що вони мають жити окремо.

Маячня, звичайно. Адже в неї, Лариси, трикімнатна квартира! Навіщо витрачати зайві гроші?

– Добре, хай спробують, – подумала Лариса, – стане скрутно, повернуться. Вони просто не розуміють, що таке маленька дитина і скільки з нею буде клопоту.

Думка, що Наташі треба позбутися, жодного разу не спала їй на думку.

Їй – не спала. А ось Наташа – ні про що не забула…

У молодого подружжя справді з’явився син. Онук Лариси, про якого вона давно мріяла.

Мрія збулася. Але не так, як бабусі хотілося б. Ось, начебто є онук, а начебто – немає.

Бачила його Лариса в перший рік життя разів п’ять, не більше. Наталя ніколи не приходить до неї сама, тим більше не віддавала їй сина.

У гості – не кличе. Допомоги не просить. Вдень справляється сама. Увечері – Кирило допомагає.

Кирило у матері буває регулярно. Але приходить без малюка. Каже, що Наталя його з рук не спускає.

– Шкода, що ви з нею не потоваришували, – нарікає мамі Кирило, – було б усе набагато простіше. А так… І коли тільки чорна кішка між вами пробігла? Розуму не докладу …

Ось так в житті буває. Треба завжди думати головою, та тримати язик за зубами, якщо вашої думки не запитують. А ще, не пхати свого носа, куди вас не просять – і буде вам щастя.

Ну а тим, хто не дослухався поради – зневага, та байдужість гарантована… Ви зі мною згодні? Як би ви вчинили на місці невістки? Пишіть в коментарях свої міркування з цього приводу. Ставте вподобайки.