– І куди ти зараз підеш, мені на шию? Ні, виходь на роботу, а потім розлучайся, – заявила мені мама

Хотіла розлучитись з чоловіком, бо жити стало нестерпно, думала, мама підтримає, допоможе, але отримала жорстку відсіч. Мама заявила, що не хоче вішати мене та онука на свою шию, порадила вийти на роботу, а вже потім розлучатися. Допомагати вона мені не збирається, адже я вже давно доросла. Доросла, але все одно до сліз прикро.

Мама в мене завжди була зі своїми тарганами. Я це знала змалку. Вона могла образитися і не розмовляти зі мною тиждень, вважаючи, що так я краще відчую провину. А ви уявляєте, як це семирічній дитині, з якою не розмовляє єдина близька людина – мама?

Батька я бачила тільки на фотографіях, бо розлучилися вони, коли мені було чотири роки. Те, що батько втік, мене зовсім не дивує.

Мамин характер витримати часом просто неможливо. У неї свої правила та принципи, яких всі зобов’язані дотримуватись. А якщо ти не дотримуєшся, то ти мало не ворог.

Методи виховання мами були дивні. Про бойкот я вже говорила, а ще у неї був улюблений спосіб – почати мене ганьбити при сторонніх.

Ось прийде до неї якась подружка, мама мене покличе на кухню і починається: ось, подивися, Даша, на це створіння, вчора вона зробила те й те, і їй не соромно. І подруга сидить, хитає головою, а мені крізь землю провалитися хочеться.

Позбавлення солодощів було зрозумілим і майже постійним покаранням. Солодке я їла тільки на новий рік, і те коли хтось пригощав. Мама казала, що солодке можна лише хорошим дітям, а я не така.

Звичайно, було багато хорошого. Мама мене хвалила, цілувала, пишалася моїми успіхами, водила на гуртки та була присутньою на моїх виступах, захищала перед вчителями та іншими дорослими.

Не можу сказати, що вона мене не любила і гнобила постійно, такого не було. Просто дуже різкі методи виховання вибирала.

З віком мені мамині бойкоти вже були не страшні. Мовчить – і хай собі мовчить далі, що довше мама мовчить, то менше до мене претензій. Та й інші заходи на мене діяти перестали.

Потім або я стала жорсткішою, або мама м’якшою, але наші конфлікти якось стали сходити нанівець. Спілкувалися вже на рівних.

Звичайно, мама продовжувала в чомусь перегинати, але це вже не так грало на нервах, як у дитинстві.

Дуже добрими у нас стали стосунки, коли я від мами переїхала. Червоні лінії, за які заходити не треба, я знала, приводів для лайки у нас не залишилося, тому спілкувалися ми хоч і рідко, але із задоволенням.

Потім я вийшла заміж, почала жити вже своєю родиною. Чоловіка теща влаштовувала, вона жила в іншому місті та взагалі не з’являлася. У гості до мами я їздила сама і всіх це влаштовувало. Сама мама була у нас лише двічі – на самому весіллі та коли зʼявилася наша дочка.

Порад із сімейного життя мама не давала, казала, що сама заміжня була без року тиждень, вже нічого не пам’ятає. А мені поради й не були потрібні. До мого виходу в декрет ми з чоловіком жили добре, жодних приводів для занепокоєння не було.

А ось потім все почало котитися коту під хвіст. Почалися причіпки, що я погана господиня, багато витрачаю грошей, перестала стежити за собою. Я ж мовчати також не збиралася.

У мене теж були претензії до чоловіка – дитина у нас спільна, але займалася нею тільки я.

Навіть у вихідні чоловік тікав із дому, щоб відпочити у своєї мами. Ще й обурювався, що я намагаюся його напружувати. Свекруха теж осторонь не залишалася, теж дзвонила і голосила, що я зовсім її синочка загнала. Він цілими днями працює, а я навіть у вихідні йому “подихати” не даю.

А мені цей відпочинок, мабуть, не потрібен зовсім. Я вже й так, як мама-кенгуру, постійно з дитиною, що в туалет, що в магазин, що на кухню. Жах якийсь.

З кожним місяцем ставало дедалі важче. Я почала замислюватися про розлучення. Але об’єктивно без чиєїсь допомоги я сама не потягну. Подруг у цьому місті у мене не завелося, свекруха в помічники явно не годилася, ось тільки до мами звернутися, що я зробила.

До цього я їй не скаржилася, не хотіла її нервувати зайвий раз, і сміття з хати виносити теж не хотілося. А тут я їй все розповіла і наприкінці оголосила, що збираюся розлучатися.

– І куди ти підеш? Мені на шию з дитиною сядеш? Ні, дякую! Знаєш, виходь на роботу, а там хоч розлучайся, хоч другого чоловіка заводь, – заявила мені мама, вислухавши моє оповідання. І все.

Мати свого рішення не змінить. Іти мені нема куди, як виявилося. До кінця декрету близько двох років. Залишається тільки триматися до кінця декрету, а там щось придумаю. Сама, тому що розраховувати, як виявилося, мені нема на кого. Навіть мати виявилась чужою людиною.