– І навіщо тобі така дружина? – вигукувала свекруха. – А я тобі одразу казала, що вона нахабна і зарозуміла! А виходить, що ще й егоїстка! Тільки про себе й думає

– Згадуй! Що ще могло залишитися в неї? – запитувала Ніна Володимирівна сина.

– Звідки я знаю, – роздратовано відповів Максим. – Все цінне я одразу вивіз!

– Це ти молодець, що про своє майбутнє подумав, але в нас зараз інше завдання! Нам треба нерви їй вимотати! Ти ж на неї глянь! Не страждає навіть! – Ніна Володимирівна не знаходила собі місця. – Згадуй!

– Мамо, та не пам’ятаю я! – відповів Максим. – Кавомашину я виніс, інструмент, телевізор зі стіни зняв, з кронштейном, до речі! А-а-а! Два ноутбуки виніс!

– А два в неї звідки? – запитала Ніна Володимирівна.

– Це зі старої роботи! – відмахнувся Максим. – Вони робочі, але вже не фонтан! Я Юльці один дав, фільми дивитись.

– Ось про цю при мені не треба! – Ніна Володимирівна погрозила пальцем. – Про речі думай!

– Ну, посудомийку і котел я один зняти не міг, – промовив Максим, – а зараз якось не зручно забирати! Та й за котел вона сама кредит платила, а посудомийку я їй за її гроші подарував.

– Краще б ти подарував матері! – вигукнула Ніна Володимирівна.

– А пилосос, що миє, ти забула? – пригадав Максим. – Я ж його теж у неї забрав!

– Гарний пилосос, – схвалила жінка. – Обійдеться вона без нього! Та ти мені не кажи, що виніс, згадуй, що ще можна урвати! Ще чим можна їй нерви помотати!

– Та, мамо! – вигукнув Максим. – Не пам’ятаю я! Якщо там щось і залишилося, то дрібниця якась. Може, пару майок, сорочок… О! – У погляді з’явилася іскра. – Костюм мій для риболовлі там, у шафі, на антресолях має бути!

– Вона туди ніколи не лазить, бо високо! А костюм хороший! За шалені гроші вона мені його купувала!

– Ось! А ти казав, нічого важливого! – Ніна Володимирівна посміхнулася. – А це дуже важлива та дорога річ! Потрібно вимагати, щоб обов’язково повернула!

– А як викинула? – Запитав Максим.

– Тоді нехай сплатить за псування чужого майна! – Вигукнула жінка. – Де це бачено, щоб чужі речі викидали! Далі думай!

– Та, що я можу надумати? – роздратовано кинув Максим. – Подивитися б!

– А ось згадай хоч щось, за чим самому їхати доведеться! А там, на місці, і подивишся! Тільки одразу все не забирай! Синку, треба тобі до неї частіше їздити, та дзвінками дошкуляти!

– А це навіщо? – не зрозумів Максим.

– Щоб вона з кожним твоїм дзвінком згадувала, чому ви розлучилися! – пустилася Ніна Володимирівна у пояснення. – Щоб розлучення згадувала! І все, що було після цього!

І кожен спогад буде їй, як подряпина виделкою по тарілці! Я знаю жіночу природу! Так буде! Як тільки твій номер побачить, то одразу все згадувати почне! А це їй душевного здоров’я та спокою не додасть!

– А! Ну так! – Максим задоволено кивнув. – А то, ти подивись! Живе вона добре!

– А ще, кожна згадка про тебе при її новому мужику, тому нерви буде тріпати! Нехай думає, що у Христини з колишнім чоловіком ще міцний зв’язок!

– А поки ти по штучці забиратимеш, тобі з нею зустрічатися доведеться! І це йому спокою не додасть! – Ніна Володимирівна знала і чоловічу психологію. Недарма ж шістдесят п’ять років прожила.

– І йому це набридне, – посміхаючись, промовив Максим, – і він її вижене! І залишиться вона сама! Нікому не потрібна!

– Рано радієш! – крикнула на сина Ніна Володимирівна. – Загалом незрозуміло, чому її ще підібрав хтось! А вона ж така радісна та задоволена!

– Тьху! Наче їй чоловік не зрадив, і до іншої не пішов! Щось швидко вона все забула, а як присягалася, що любить!

– Ні, мамо, – Максим хитнув головою. – Вона насправді любила. Просто… Ну, ти сама розумієш, що я там розтоптав усе…

– Погано ти розтоптав, якщо вона з посмішкою вулицями ходить! Повинна вдома лежати, подушку сльозами зрошувати! – вигукнула Ніна Володимирівна. – Думай, синку, за чим тобі треба самому до її хати їхати!

Максим замислився.

– До речі, а ти все перевірив? – доки Максим скрипів звивинами, спитала Ніна Володимирівна. – Там на частину будинку претендувати не можна? Ну, чи третину!

– Ми б туди якогось родича бездомного пустили! Або дядьку Васю, що з пляшкою не розлучається! Ось він показав би їй небо в алмазах!

– Ні, мамо! Вона мала до шлюбу дві квартири. Одну на будинок вона поміняла, а другу продала, щоб зробити ремонт! Я туди взагалі жодної копійки не вклав! – похитав головою Максим.

– Ось це ти правильно, хоч і необачно! Потрібно було хоч щось вкласти, щоб зараз собі хоч щось віджати!

– Та я й так! Я ж ще її заощадження забрав із сейфа! – Максим широко посміхнувся.

– Це правильно! А ось про хату ти не подумав! – похитала головою Ніна Володимирівна. А потім стрепенулась: – Ну, ти думати взагалі збираєшся?

– Мамо, ну, хіба що…

– Ну? – прикрикнула Ніна Володимирівна.

– Валерка колись у передпокій полиці із вішалками робив для шапок. Вішати ми їх не вішали, але вони десь у коморі лежати повинні. Ні, Валерка, звісно, майстер, але це його не найвдаліші вироби.

– Це ми з тобою знаємо! А вона не знає! А ти скажи, що вони тобі дорогі, бо їх робив твій брат! Рідна кров! Вирішено! Треба дзвонити, та вимагати! – Ніна Володимирівна була сповнена рішучості.

Максим вийшов на кухню, подзвонив, повернувся.

– Ну? – крикнула Ніна Володимирівна на розгубленого сина.

– Вона сказала, що коли знайде, привезе, – сказав Максим.

– А у її чоловіка що, машина є? – Запитала жінка у сина.

– Ні, вона сама кілька тижнів тому купила…

Ніна Володимирівна була найкращою ілюстрацією виразу: «Щелепи впала на груди».

– Як, машину? – Прохрипіла вона. – Це ж такі гроші!

А Максим, уже усвідомивши, хто в їхній колишній родині гроші заробляв, тихо промовив:

– Так, вона на неї й заробила.

– Так, дзвони на рахунок речей! Нехай увесь будинок переверне, а щоб відшукала все до твоєї останньої шкарпетки!

– І повернула найближчим часом! Інакше ми до суду підемо, в поліцію напишемо! Вона їх вкрала, та ховає на своїй території, куди нам доступу немає! Дзвони!

Максим подзвонив. Сказав. Пригрозив. Мама завжди мала на нього величезний вплив. Вона, по суті, сина з нею і розвела. А реакція Христини знову ж таки змусила розгубитися Максима, а його матір – ще більше розсердитися.

– Ні, ви подивіться на неї! Вона ще має нахабство бути щасливою! І це тоді, коли її чоловік покинув! Мерзота!

…На другий день після знайомства з майбутньою невісткою Ніна Володимирівна сказала синові:

– Вона мені не подобається! Вона нахабна і зарозуміла! Я не хочу, щоб ти з нею одружився!

А Максим перебував на піку кохання, і відмахнувся від її думки та слів.

– Мамо, я її кохаю, вона кохає мене! Я впевнений, що ми будемо щасливі!

І справді, шлюб розпочався зі щастя. Кохання допомагає не помічати дуже багато недоліків один в одному.

Всі ці дрібниці: як має бути порізана картопля для смаження, де зберігається білизна для прання – часом виводять із себе, і можуть стати приводом для розладу та розлучення.

А коли кохання – абсолютно байдуже, як укладені рушники, чи попрасована постіль, і цукорниця на столі, чи в шафці.

Христині з Максимом й так було чим зайнятися!

Обидва вони працювали, обидва насолоджувалися сім’єю та життям, обидва гуляли, та чудово проводили час. А паралельно розв’язували питання, де, та як жити.

– Мені у спадок дві квартири дісталися, – зізналася Христина незадовго до весілля. – Можемо жити у будь-якій із них, а другу здавати…

– І яке тут “але”? – з усмішкою спитав Максим.

– Але я завжди мріяла жити у своєму будинку, – сказала Христина.

– Ну, свій будинок – це справа хороша, – замислився Максим. – Будуватися з нуля, двох квартир не вистачить, а якщо брати будиночок з історією, то вкластися туди треба буде!

– А якщо ми знайдемо обмін квартири на будинок, а потім другу продамо, щоб відремонтувати його? – Запитала вона.

– Я не впевнений, що це про реальність, – відповів Максим. – Але, якщо ти знайдеш хороший обмін, то з усіма труднощами ми впораємось разом!

Вдалий обмін підвернувся лише до кінця другого року шлюбу. І тут навалилися справи. Будинок вимагав гарного ремонту.

Так, гроші були. Другу квартиру не продавали, доки обміну не знайшли. Тільки в ній зробили ремонт, щоб жити в нормальних умовах.

Навіть смішно, але закінчили ремонт, місяць пожили у комфорті, і треба було поринати у ремонт будинку.

– Ну що тут зробиш? – Знизав плечима Максим, – треба, так, треба!

Вирішили робити не одразу все, а поетапно. Щоб не розпилятися, а конкретно вгризатися в кожен етап.

Стіни, дах, опалення, вода, світло. У кімнатах робили оздоблення по черзі. Знову ж таки, реалізовували сміливі дизайнерські фантазії.

– Для себе ж будуємо! – Усміхалася Христина. – Потрібно, щоб було ідеально!

Але на пів дороги, локомотив ремонту став колом. До певного моменту Максим працював на рівні з робітниками Христини з другої її роботи.

Так, Христина мала дві роботи, хоча вони, по суті, були й схожі. Вона була диспетчером.

На одній роботі вона приймала замовлення у піцерії. А на другій – надавала послуги з переїзду, демонтажу, побутового ремонту, вивезення сміття.

Фактично вона рекламувала свій номер телефону, а потім просто підряджала людей, які роботу і виконували. І ось вони потім чесно відстібали відсоток.

Так ось, при власних ремонтах Христина чесно підряджала своїх працівників. Звичайно, робили їй не за ринковими розцінками, а як своїй. Максим у цій справі брав участь, доки на роботі не зірвав спину.

А він працював на меблевій фабриці збирачем меблів. Тобто, приїжджає на об’єкт, та збирає дерев’яний конструктор. Зрозуміло, що шляхом усуваючи недоробки виробництва, та приховуючи неточності та брак.

А одного разу прийшла машина без вантажників. Його звабили грошима, щоб він не лише вивантажив сам, а й заніс на поверх. А потім, відповідно, збирання.

Ось він спину і зірвав. Добре зірвав! Якісно! Навіть лікарі в лікарні, куди Максима визначили за швидкою, говорили, що ще трохи, й перелом хребта гарантований.

Три місяці в палаті, пів року відновлення, а потім трудова в руки, бо Максим щось носити, й довго стояти в незручній позі, не міг.

Він лежав на дивані, плекаючи своє здоров’я, що похитнулося, робити хоч щось відмовлявся, посилаючись на травму. А коли Христина була на работі, щоб сильно не нудьгувати, їздив до мами.

А Ніна Володимирівна тільки на це й чекала.

– Не цінує вона тебе! Скільки всього ти їй дав, а вона начхати на тебе хотіла! Усе на своїй роботі! Та зі своїми мужиками! Ні, щоб про чоловіка подбати! Де вона?

– На роботі, – сумно відповів Максим.

– І навіщо тобі така дружина? – вигукувала Ніна Володимирівна. – А я тобі одразу казала, що вона нахабна і зарозуміла! А виходить, що ще й егоїстка! Тільки про себе й думає!

– Вона гроші заробляє, – виправдовуючи Христину, сказав Максим.

– Одне іншого не скасовує! – тиснула мати на сина. – Повинна дружина поважати свого чоловіка! А не як ця!

А за місяць Максим зателефонував Христині і самовдоволено заявив, що він знайшов ту, яка його кохає, і цінує. А від Христини він іде.

Христина провалилася у чорну депресію, але роботу ніхто не скасовував. І, поки вона була на роботі, Максим вичистив будинок, вивізши усе цінне.

А потім він з мамою сів, і почав чекати, коли Христина приповзе, і проситиме його повернутися! І навіть простить усе, що він, насправді, вкрав з її будинку.

А якщо не приповзе, то страждатиме, вбиватиметься і котитиметься вниз до повної втрати людського образу.

Чекали даремно.

Через два місяці після розлучення Христина познайомилася із чоловіком. Це знайомі доносили, що бачили їх разом.

– Ну, старший за неї! Серйозний, представницький! А Христина просто розцвіла! У неї очі щастям сяють!

Цього ні Максим, ні його мати перенести не могли. Тому й почали вигадувати, як би її вколоти, довести, та помотати нерви.

Наступного дня, о десятій годині ранку, Христина зателефонувала Максимові, і попросила вийти на вулицю, мовляв, речі привезла.

– А ти така задоволена! – кривлячись, промовив Максим. – Думав, ти страждатимеш!

– Ні, Максиме, я страждати не буду! Я щаслива! У мене добрий чоловік. Добрий, лагідний, уважний. Змусив мене з піцерії звільнитися.

– Говорить, що йому не подобається, коли я сильно втомлююся. Сказав, що платитиме мені стільки, скільки я там заробляла, тільки щоб я там більше не працювала!

– Щедрий який! – пирхнув Максим. – Де мої речі?

– Вішалки можеш із багажника забрати! – Христина пікнула брелком. – Потягнеш, як-небудь! Не забереш, відвезу на смітник!

Максим дістав дві вішалки і запитав:

– Решта де?

– Знаєш, – Христина посміхнулася. – Я ж зараз у нього живу, а будинок – це тепер наша дача! Зараз не сезон, то ми туди не їздимо. І уявляєш, довелося їхати. І ми разом усе знайшли!

– Ну? Де?

– Он! – Христина з усмішкою кивнула на величезне дерево за десять метрів від його під’їзду. – Це він тобі привіт передає!

А на дереві були розвішані речі Максима: рибальський костюм, майки, сорочки і навіть шкарпетки з трусами.

– Він вишку спеціально викликав, а розвішував сам! – Христина засміялася. – Жартівник він у мене! І на цьому, Максиме, я кажу тобі «прощавай»!

– Я тепер така щаслива, що мені всі твої уколи по барабану! Не дзвони мені більше!

– А те, що я забрав…

– Залиш собі! Я настільки щаслива, що це мені байдуже! Минуле залишилося в минулому, а майбутнє, як і сьогодення, у мене чудове!

Вона сіла за кермо і поїхала, а Максим ще довго розглядав свої речі, що розгойдувалися на вітрі на найвищому дереві у дворі.

– Може, вистачить матір слухати? – Запитав він. – І кого я вколов? Кого я довів? Кому нерви вимотав? –
Мляво махнув рукою і, підхопивши вішалки, пішов додому…

Мені здається, він слушно міркує! А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.