– Ігоре Володимировичу, боюся, що вашу відпустку ви завершите вдома. – У якому сенсі? – не зрозумів тесть. – Погостювали – час і честь знати! – сказав зять

– Як справи, зятю?

– Все добре, дякую. Тільки батьки захворіли, – розмова за вечерею протікала розмірено. Тесть, Ігор Володимирович, ставив запитання, а я, відповідав на них, поки наші дружини, Катя та Людмила Степанівна, накривали стіл до десерту.

– Та ти що? Сподіваюся, нічого серйозного?
– Та хто ж його знає? Начебто типова застуда… Але вже два тижні не нормалізується стан.

– Ну нічого, міцніший імунітет буде.

– Так. Тільки переживають, що врожай пропаде. Давно в селі не були. Ми з Катькою теж ніяк не можемо поїхати, я на змінах, у дружини черга з наречених: запис на весільний обряд – до листопада. І не скасувати.

– Знаю, знаю… – Ігор Володимирович замислився.
Ми пригостилися тортом, випили кави, і зібралися додому.

– Катюша, чи можна тебе на пару слів? – Ігор Володимирович схопив дочку за руку.

– Так, звичайно. Єгоре, ти йди, кондиціонер поки ввімкни в машині, а то при такій спеці в салоні автомобіля можна торти пекти. Нехай охолоне, а я через п’ять хвилин вийду.

Я пішов, а Катя слухала батька.

– Катюша, мене відвідала одна думка… Єгор сказав, що будиночок на дачі порожній, урожай псується. Треба сватам допомогти.

– Ти ж знаєш, що в мене запис. Не можу я зірватись і поїхати, заради кілограма огірків!
– А тебе ніхто й не жене. Ми з матір’ю поїдемо. Удвох.

– А робота? – Катя розплющила великі очі.
– Робота не вовк, – реготав батько. – Відпустка в мене. Забула, чи що?

– Ах, так! – Катя почухала підборіддя, задумавшись.

– Поговори з зятьком, хай скаже своїм, що ми з матір’ю вже поспішаємо їм на допомогу. Будуть їхні кабачки та гарбузи у повному порядку.

Катя передала мені слова батька. Я не надто зрадів, знаючи характер тестя. А ось мама зітхнула з полегшенням.

Вона Ігоря Володимировича знала досить посередньо. Для неї головним було те, що врожай буде врятовано.

– Нехай їдуть, інакше всі наші труди марні! – сказала вона мені.
Я знизав плечима і, взявши ключі, повіз тестя та тещу до села.

Ігор Володимирович із Людмилою Степанівною одного разу вже бували у цьому будиночку. Але я провів оглядову екскурсію і розповів, де що лежить, і дав рекомендації.

– Дуже не напружуйтесь, відпочивайте. Щось полити, щось зібрати – сказав я, розмотуючи шланг для поливу. Якщо я приїхав до села, то мав зробити «обов’язковий» мінімум справ.

– Ти не хвилюйся, любий зять. Все буде гаразд. Ми з Людмилою тут порядок наведемо.

Ближче до ночі я поїхав. Робочим моментам, здавалося, не буде кінця, тож , я не дзвонив тестеві кілька днів. Вони мене теж не турбували.

– Катя, ти не знаєш, як там батьки? Не втомилися?
– Ні, тато сказав, що сьогодні скосили траву.

– Так? Розібралися з косаркою?

– Не знаю. Ніби нічого не казав. Ой, доки не забула! Батько сказав, що там якийсь мужик приїжджав великою машиною.

– Боже мій, я ж зовсім забув! Це, мабуть, дрова привезли! – Я ляпнув себе по лобі і схопив телефон, щоб набрати номер тестя.

– Ігоре Володимировичу, здравствуйте! Мені так соромно, адже я не попередив, що дрова привезуть.
– Та я розумію, пам’ять дівоча. Нічого, ми розібралися. Я цього нахабника послав туди, куди слід.

– Куди послали? – Не зрозумів я.

– На гору, де живуть одні Єгори, – засміявся тесть, але я пропустив ці слова повз вуха. Набагато більше мене цікавило питання: куди відправили вже оплачену машину рубаних дров.

– Ігоре Володимировичу, не смішно. Де дрова?
– Лежать. Перед хвірткою.

– А! Ну гаразд. А то я вже подумав – я зробив паузу. – Зачекайте, а чому перед хвірткою? Адже я оплатив розвантаження дров і укладання в сарай.

– Зятю, любий, я ж сказав: послав я твого очманілого вантажника разом із дровами далеко і надовго. Такі гроші переплачувати! Я за ці гроші дві машини дров замовив! – Задоволено повідомив тесть.

– Дві?!

– Ну, так. По знайомству привезли. Потрібно знати, де брати! – Ігор Володимирович знову розреготався. А мені було не до сміху. Я знав, що таку кількість дров просто нема де зберігати.

– Ігоре Володимировичу, але навіщо?

– Як навіщо? Хотів приємне зробити. Дві машини дров за ціною однієї! Що може бути кращим? Ніколи не розумів, до чого зайві витрати. Що ми з тобою, не перетягаємо удвох, чи що?

– Не зрозумів?!

– Приїдеш у п’ятницю, у тебе ж буде вихідний. Перетягаємо! У вихідні дощ передавали, треба встигнути.

– Ігоре Володимировичу, я для того й заплатив вантажнику, бо в п’ятницю маю справи. Я не можу займатися дровами!

– Ну, значить, скасувати треба твої справи. Вантажник уже поїхав, а я один не впораюся. Я вже почав, звичайно, їх колоти…

– Колоти?!
– Ну, так.

– Я ж купив машину колотих дров! – не стримуючись, прогарчав я. – А ви що, замість них «пеньки» замовили?!

– Так, зрозуміло! Хто ж платить за повітря? Тільки хлопчаки – вітер у голові, на кшталт тебе. Я людина досвідчена, з другом порадився, він мені все розповів, контакти перевіреного постачальника видав, і ось вони, дровця! Надовго вистачить!

– А як же мої дрова? Їх куди поділи?

– Сусід забрав. Такий же молодий і безглуздий, як ти. Гроші мені віддав за них, ось на них я і зробив вигідне  придбання.

Я слухав тестя і хитав головою. Я не міг колоти дрова, у свої тридцять три в мене вже була хвора спина, тому й замовляв я уже колоті дрова, з доставкою та розвантаженням.

Але тепер, як виявилось, тесть без мого відома відмовився від дров і привіз «свої».

– Коротше, у п’ятницю чекаю. Приїдь. І Катьку бери, їй теж знайдеться робота. Людмила взялася солити огірки, а кришок немає!

– І як же, без кришок?

– А ми в сусідів попитали. Там бабуся корову раніше тримала, у неї лишилися непотрібні пластикові кришки. Ось я й забрав.

– Пластикові кришки для огірків? – Я схопився за голову. Коли мама солила огірки, її кухня перетворювалася на стерильну лабораторію!

А пластикові кришки… Та якби його мати чула цю розмову, то вже їхала б у село, навіть із температурою.

– Ну, а яка різниця? Пластикові чи металеві? Головне, щоб огірки були не «пластикові», – вкотре не смішно пожартував тесть і я зрозумів, що у п’ятницю треба їхати до села, доки батьки дружини не наробили справ.

– Ви більше не соліть, лишіть нам поїсти, – промимрив я.
– Залишимо. Урожаю багато. До зустрічі.

Того ж вечора я переніс важливі справи на наступний тиждень, щоб звільнити п’ятницю. Катя, щоправда, поїхати зі мною не змогла. Перенести записи наречених не вдалося.

– Нічого, я впораюся, – невпевнено сказав я і, прихопивши товариша, поїхав розбиратися з тестем і тещею.

Ігор Володимирович чекав нас біля хвіртки вже з сокирою.

– О, робітники прийшли! Ну, проходьте, дрова зачекалися, – тесть кивнув на дорогу за парканом. Виявилося, що машина звалила дрова прямо на проїжджу частину, перегородивши шлях до сусідніх будинків.

Сусіди вже приходили скаржитися, та Ігор Володимирович усіх посилав якомога далі.

– Я думав тут не так і багато дров, – здивувався мій приятель. – Ми з тобою тут не загнемося?
– А що робити? Тесть удружив!

Ми взялися до роботи. Кілька годин ми тягали пеньки на свою територію, кололи їх і знову носили. Ігор Володимирович керував процесом.

Кілька разів приходив сусід, поскаржитися на свавілля.
– Єгоре, я твоєму батькові все висловлю! Так не поводяться! Це не по-сусідськи!

– Дядю Ваня, я знаю. Вибачте, це не ми, це тесть. Мій тесть просто не подумав. – Я, аби як пояснився, але осад залишився.

Ближче надвечір спина не розгиналася. Ми почувалися так, ніби по нас потопталися слони. Стадо слонів!

– Втомився, зятю? – Людмила Степанівна вийшла на ґанок. – Лазню затопіть, попартеся. А потім до столу, я напекла пирогів.

– Пироги це добре, – сказав я, але сил на лазню і, навіть, на їжу не залишилося. Ми освіжилися в літньому душі і без вечері захропіли.

А вранці мене розбудив стукіт у вікно.
– Доброго ранку, країно! – репетував сусід.

Я розліпив очі і не відразу зрозумів, що від мене хоче дядько Ваня.
– Слухай, ти, такий- сякий! – вилаявся сусід. – Думаєш, ми тут, у селі, зовсім дрімучі?

– Дядьку Вань! Я тільки прокинувся. Ще не встиг нічого подумати. Чого ви на мене кричете?

– А ти підійди до мого дому і сам побачиш! Точніше, відчуєш цей сморід! – гаркнув сусід. – Три хвилини, поки я скаргу до санепідстанції не накатав!

Я боявся скарг, точніше, боявся гніву матері та батька набагато більше, ніж перевіряючих із санепідстанції. Тож скочив і в чому був, побіг до сусіда. Дорогою мені трапилася теща.

– Ти куди, Єгорушко? Снідати сідай.
– Зараз, Людмило Степанівно. Треба дещо прояснити.

У цей момент я помітив шланг, що тягнувся з вигрібної ями.
– Це що таке?! – Завмер я.

– А, це? Я зливаю воду. Переповнилося, відкачати треба трохи, як ні в чому не бувало, заявила теща.
– Відкачати?! Куди ви відкачуєте нашу каналізацію?

– Та в лісок. Ранок ранній, ніхто не бачить. А якщо й помітять, то мало що за струмок?

– Людмило Степанівно! Припиніть це негайно! Ми викачуємо каналізацію, викликаючи спеціальну машину! – закричав я на тещу.

– Бачила я цю машину. Приїхала вранці. Ледве паркан не знесла! А потім звідти вийшов, метр із кепкою, асенізатор доморощений! Мене побачив і каже: “З вас чотири тисячі”.

Я йому: “За що?!”

Він: «За те, що я вашу каналізацію вичищу. Давайте швидше, у мене замовлень багато, не до балачок».

Ну, я його і послала. За чотири тисяч я її і сама вичищу, – видала теща. – Ми з Ігорем кинули помпу, шланг і готово. Третину вже відкачали.

У мене не залишилося цензурних слів. Я поліз у отвір і швидко відключив насос, поспіхом змотуючи шланг, щоб інші сусіди не помітили. Інакше був би великий скандал.

– Дядю Ваня, ви нічого не подумайте, це моя теща асфальт перед будинком мила, от і натекло води. Вона в мене дуже охайна, – збрехав я.

– Ще раз побачу, що зливаєте свою каналізацію мені під ніс…
– Теща сьогодні ж вирушить додому. Я сам не радий, що запросив їх!

Мій приятель, щойно проснувся, поїхав, пославшись на термінові справи. Не хотілося йому знову горбатитись. А Ігор Володимирович уже підшукав мені роботу.

– Ігоре Володимировичу, боюся, що вашу відпустку ви завершите вдома.
– У якому сенсі? – не зрозумів тесть.

– Погостювали – час і честь знати. Мати з батьком завтра приїдуть, естафету приймуть.
– Так? А ми ще не все переробили.

– Нічого, дякую вам за допомогу. Збирайте речі, я відвезу вас додому.
Людмила Степанівна дуже засмутилася, дізнавшись, що відпустка закінчена.

– У мене всі соління помутніли, а кришки здулися. Напевно, льох неправильно збудований, – заявила вона.

– Нічого, мати завтра приїде, розбереться. Огірків ще до кінця літа вистачить, – забираючи у тещі з рук кошик із урожаєм, сказав я.

Зберегти соління не вийшло – урожай вирушивши на смітник, разом із пластиковими кришками…

Шановним гостям довелося залишити всі важливі справи та виїхати. Але Катерині батько висловив за мою поведінку. Дійшло до того, що ми з дружиною посварилися.

– З якого дива теща і тесть розпоряджаються на моїй дачі? Я з усіма сусідами пересварився! У мене спина не казенна, дрова тягати! Приїжджала б, та попрацювала замість мене! – крикнув я.

Я після візиту тещі та тестя, до ранку займався садом та будинком, щоб мати з батьком не захворіли ще на місяць, від побаченого.

Катя кілька днів дулася на мене, але потім перестала сердитися, бо бачила, що спина в мене справді болить. Задоволеними залишилися лише мої батьки!

– Спасибі сватам, наглядали за нашим будиночком, – сказала мати, заходячи до саду.
– І дрова на місці, і врожай зібраний! Потрібно їх частіше запрошувати, – кивнув мій батько.

Я не відповів. Для мене головним були стосунки у сім’ї. А все інше – нісенітниця! Навіть спина, яка потім кілька місяців боліла, згадуючи дві машини дров на «заощаджені гроші», які пішли на ліки.

Більше я Людмилу Стпанівну та Ігоря Володимировича погосподарювати в село не кликав і приймав лише на свята, як гостей! Ось так допомогли “родичі”!