– Ігорю, ми прожили велике життя. Я хочу тобі подякувати за наших синів. Але ти так завзято жадав волі, що я тепер можу тобі її дати! Бери

– Валю, а це що в коридорі? Андрій не всі речі забрав? – гукнув Ігор через усю квартиру.

– Ні, – озвалася Валентина, – Андрію ми все перевезли ще три дні тому.

– А це тоді що? – Запитав Ігор, штовхнувши ногою валізу біля дверей.

– Це твої речі, – Валя вийшла в коридор, витираючи руки рушником.

– А чого це? – Ігор розгублено почухав потилицю.

– Ну, я свої обіцянки тримаю, – Валентина знизала плечима.

– Ми кудись їдемо? – з усмішкою спитав Ігор. – Цілком після вчорашнього ресторану все з голови вилетіло. Валь, то це що?

– А імена Світлана, Наталя та Марина тобі нічого не кажуть? – Поцікавилася Валентина, схиливши голову набік.

– Е-е, – Ігор винно посміхнувся. – Як би, це давно було.

– Ну, знаєш, у тебе давно було, а я, як зараз, пам’ятаю. І що ти мені обіцяв, пам’ятаю, і що я тобі обіцяла – теж!

– Ти свою обіцянку дотримався, тепер я – свою! І на нас завтра чекають у суді на розподіл майна.

– А це навіщо?

– Щоб усе було чесно та зрозуміло! – Сказала, як відрізала Валентина, і пішла назад на кухню.

Ігор постояв у розгубленості з хвилину, а потім пішов слідом.

– Валь, я сподіваюся, ти жартуєш? – Запитав він.

– А тобі смішно? – Своєю чергою запитала вона.

– Як би не дуже.

– Ігорю, ми прожили велике життя. Я хочу тобі подякувати за наших синів. Але ти так завзято жадав волі, що я тепер можу тобі її дати. Бери!

– І речі свої забирай! А все, що належить мені, ми визначимося в суді!

– Валюша, ну навіщо ти так? Ну, нормально ж все!

– Я обіцяла, я свою обіцянку дотримаю!

…Щоб все дізнатися про іншу людину, часом життя мало. Так, як не дізнавайся, все одно життя такі колінця викидає, що навіть не вгадаєш, що з чого береться.

Тому й посміюються досвідчені дорослі люди убік, коли чують присягу молодят у РАЦСі.

А вічне кохання, і вірність до труни досягають лише поодинокі пари, та й то, якщо ніхто не влізе, та не допоможе.

Ось Ігор сам від себе не очікував, що після щирих зізнань і запевнень на порозі сімейного життя, прийде до своєї обожнюваної Валентини з такою розмовою.

А це було через рік після появи першого сина:

– Валь, тут таке трапилося, я навіть не знаю, як сказати, – промовив він, дивлячись у втомлені очі дружини.

– Ігорю, що таке? – Запитала вона. – З Олегом треба в поліклініку йти. Твоє питання до вечора не потерпить?

– Так, звичайно, – ще більше зніяковів Ігор. – Давай я навіть допоможу! А потім поговоримо!

І вже ввечері, майже перед самим сном, він таки наважився:

– Валюша, розумієш, тут така справа, – він ховав очі. – Я тут жінку зустрів…

– І що з нею? Одягнена якось не так, чи сказала щось не те?

– Ні, я про інше. Сподобалася вона мені дуже.

– Я не зрозуміла, – насупилась Валентина. – Що означає, сподобалася? Це в якому сенсі тобі сподобалася жінка?

– Ти одружений! Чи ти забув? Син у тебе маленький! А тобі, чи бачите, жінки подобаються!

– Валю, я не знаю, як тобі пояснити. Просто, вона якась інша, чи що, – Ігор непевно змахнув руками, але одразу ж їх опустив.

– Ні, Валюша, ти не подумай! Я ні пальцем, ні іншим місцем. Я просто вирішив відразу зізнатися! Це ж чесно!

– Слухай, Ігорю, воно, звичайно, добре, що в тебе все чесно, тільки ти ще й голову ввімкни! Я у декреті, у нас синові рік! У тебе сумління вистачає до мене з такою розмовою приходити?

– Валь, я ж не відмовляюся, просто кажу, що до душі мені чужа жінка припала. А я тебе дурити не хочу. І все інше, пересудів там, чуток, теж не хочу! Ти, якщо скажеш, зараз же піду!

– Я тобі зараз так піду, – гукнула Валентина. – У тебе дружина! Кохана?

– Так, Валю! Кохаю тебе! А там просто симпатія.

– Ось! Дружина! Кохана! Син! Теж коханий! – Валентина знизила тон. – Як сподобалася, то нехай і перестане подобатися! Сім’я у тебе!

Як Валентина вибила з його голови дівчину Марину, одному Богові відомо. Але з родини його не відпустили, то він уже й не рвався. І навіть підозри не викликав.

Але через п’ять років, коли другому синові виповнився рік, подібна розмова знову спливла на порядку денному.

– Валентино, я покохав іншу жінку, – похнюпивши голову, сказав Ігор.

– От радість! – Сказала з сарказмом Валентина. – А мені що накажеш робити?

– Валь, ну що ти знову починаєш? – Сльози стояли в його голосі. – Я йтиму. Сказав просто, щоб тебе хтось інший не накрутив.

– А мене не треба накручувати, – вигукнула Валентина. – Мені твоїх слів достатньо, щоб останнє самовладання втратити!

– І ви подивіться на цього кота березневого! Закохався він!

– Валь, ну так буває!

– У тебе взагалі є совість? Ти, значить, закохуєшся, а мені тоді що робити? Валері рік, з ним турбот повний рот, так і Олегу цього року в перший клас! А ти закохався!

І ще це: «Іти буду!» А мені тут з усім цим самій справлятись накажеш? Дякую тобі, чоловік мій любий! – І Валентина відважила земний уклін.

– Валю, ну чого ти? – розгубився Ігор.

– І ти ще мене питаєш? Від мене чоловік іти збирається! Так ще кидає із двома дітьми! Хоч на вулицю не виженеш?

– Ні, Валю! Це ж квартира для тебе та дітей буде! А я потім сам якось!

– Ах, які жертви! Він нам все залишить! А те, що нам потрібен чоловік і батько, ти не подумав?

– Ось закохатися – це, будь ласка, а те, що від тебе залежать не чужі люди! – Погляд повний докору був фіналом фрази.

Дівчина Наташа теж канула в Літу, як і Марина, а сім’я продовжила жити щасливо. Цілих чотири роки.

Молодшому, третьому сину Андрію пішов другий рік, а Ігоря знову вразив Амур. Але цього разу він не поспішав до дружини, а обговорював усе із чарівницею Світланою.

– Ти знаєш, як сильно я тебе кохаю, – казав Ігор, – але нам не судилося бути разом!

– Ну чому? Тому що ти старший? – питала Світлана.

– Це теж, але не це головне, – Ігор зам’явся. – Ти ж розумієш, що я одружений, і в мене діти.

– Розумію, але це мене не зупинить! Я кохаю! І хочу бути з коханим чоловіком!

– І ти розумієш, що я не можу дурити дружину!

– Тому, я не лише люблю тебе, а й поважаю! – Світлана потяглася, щоб обійняти Ігоря, але той відсторонився.

– Я і раніше закохувався, коли вже одружений був, але в мене така дружина, що вона всі мої починання рубає на корені.

– Тому я й кажу, що якщо я прийду і попрошу мене відпустити, то, швидше за все, я просто відмовлюсь від тебе!

– Ігорю, я не можу від тебе відмовитися! Я сама поговорю з твоєю дружиною! Я їй розповім, наскільки сильно тебе кохаю! Що ти моє життя та доля! І вона, як жінка, зрозуміє мене!

– Разом підемо! – вирішив Ігор.

– Ти знущаєшся? – Вигукнула Валентина. – Додумався з собою притягнути?

– Валентино, вибачте! – Промовила Світлана. – Це моя ініціатива! Я дуже кохаю вашого чоловіка!

– Я теж його кохаю! – відповіла Валентина. – Хорошого мужика, чого не кохати?

– Я його більше за життя кохаю! Відпустіть його до мене, будь ласка!

– Ось так прямо взяти й відпустити? – здивувалася Валентина. – Яка цікава пропозиція! Тільки змушена вам, дівчино, відмовити!

– Але чому? – у голосі Свєти чулося благання.

– Хоча б тому, що він мій чоловік!

– Якщо ви його відпустите, він мені буде чоловіком!

– Для цього його спочатку треба відпустити, а я таку дурість робити не збираюся. Ігорю, до хлопчиків уроки робити, а вас, дівчино, попрошу на вихід! І сподіваюся, більше вас не побачимо!

– Валентино, ну зрозумійте мене, як жінка! У ньому моє щастя! Якби ви опинилися на моєму місці, ви не билися б за нього?

– Ах, ось як ти ставиш питання? – Валентина посміхнулася. – А я тобі тією ж монетою відплачу! Уяви! Ти заміжня, дітей у вас троє, і молодшому – другий рік всього.

А тут приходить якась, і каже, щоб ти свого чоловіка їй віддала, бо вона його кохає.

І ось подумай, як тобі буде, коли в тебе діти на руках, справ навалом, а єдиного й коханого чоловіка забрала якась, прости, господи, з піднесеними бажаннями!

Світлана стояла в заціпенінні хвилини три, а потім дуже тихо сказала:

– Вибачте, я не маю рації…

Світлану, як вітром здуло.

– Ігорю! – Покликала Валентина, коли за Світланою зачинилися двері. – Поговорити треба!

– Так, люба, – він з’явився одразу ж, ніби стояв під дверима.

– Ігорю, я на пам’ять не скаржуся, і твоя влюбливість уже посріблила мені половину голови.

Домовмося так: ти будеш пристойним і гідним чоловіком, доки ми не виховаємо, та не вивчимо дітей.

А потім, якщо ти матимеш таке бажання, можеш іти, хоч на всі чотири сторони!

– Так я…

– Ні, без виправдань, без розмов, що ти там у когось закохався чи тобі хтось сподобався. І точно – без візитів!

– Просто, заради дітей, будь зразковим чоловіком, а потім я подарую тобі свободи стільки, скільки тобі треба!

Полетіли роки своєю чергою. І ось уже молодший син Андрій отримав диплом, та направлення у хорошу компанію.

Щоб відсвяткувати цю подію, зібрали всю родину, та влаштували грандіозне свято у найдорожчому ресторані міста…

– Валю, ти серйозно? – Ошелешено дивився на дружину Ігор.

– Цілком, – відповіла Валентина. – Тричі ти намагався піти з сім’ї, і тричі я тебе зупиняла!

– Я розумію, що там була і моя вина, надто я була зайнята маленькими дітьми. Але твоя остання спроба була відбита обіцянкою з мого боку, що виховаємо дітей, вивчимо, а потім я даю тобі волю! Усе! Іди!

– Валю! Що ти, люба! Я ж тебе кохаю одну! Я тоді зрозумів, що тобі без мене важко буде! І я ж вірою, та правдою! І навіть не думав!

– А тебе, і родину нашу – більше життя кохаю! І не треба мені нікого! І після Світлани я навіть не дивився ні на кого! Тільки ти у моєму серці! Моя кохана та дбайлива дружина!

– Тобто, від волі ти відмовляєшся? – Вирішила уточнити Валентина.

– Та навіщо вона мені здалася, якщо в мене найкраща і наймудріша дружина у світі! Інша вигнала б мене, а ти терпіла, і з розумінням ставилася до моїх зальотів!

– Я ж люблю тебе і за те, що ти за нашу родину боролася, коли я її зрадити хотів! І лише завдяки тобі вона існує! Дружна та щаслива!

– Які одкровення! – Валентина посміхнулася. – Зрозумів би ти це одразу, не мотав би мені тричі нерви!

– То можна я залишусь?

– Залишайся! Пережила я з тобою всі труднощі, переживемо вже якось безмежне щастя!

А ось спокутувати ті самі образи, ти будеш до самої своєї, ну, ти мене зрозумів!