– Ігорю, ти маєш напоумити свою дружину — ми ж одна родина!

– Ігорю, ти маєш напоумити свою дружину — ми ж одна родина! – наполегливо говорила у слухавку Поліна Іванівна. – Я розумію, що була не права. Але й Олена має мене зрозуміти. Адже в мене не було іншого виходу.

Вислухавши відповідь, жінка зітхнула.

– Синку, недарма кажуть, хто давнє пом’яне, той лиха не мине, – продовжувала Поліна Іванівна. – Я маю право бачити свою онучку! Це і моя кров також.

Зважаючи на все, аргументи матері Ігоря не вразили, оскільки від його чергової відповіді вона скорчила незадоволене обличчя.

– Ну, знаєш, від тебе я не чекала такої зради! – випалила жінка. – Ти забув, що я все життя намагалася не тільки для себе, а заради тебе, насамперед. Ігорю… Що значить, більше тобі не дзвонити? Ти збожеволів? Ігор?!

Проте син перервав розмову, і Поліна Іванівна злісно відкинула телефон убік.

– Поганець невдячний! – сказала вона. – Ну, нічого, я сама проживу.

Подумавши, жінка знову взяла телефон і сказала йому.

– Ось запитає ваша Олечка, чому всі діти мають бабусь, а вона не має. Що будете відповідати?

Махнувши рукою, жінка вирушила до кухні заварювати чай. У скронях знову застукало.

“Мабуть, знову тиск нагору поповз, – подумала Поліна Іванівна. – Бісова погода”.

Вона поставила чайник на плиту та сіла поруч на табуретку, чекаючи, поки закипить вода. А потім раптом настала темрява.
***
– Ігорю, ти що, не можеш знайти управу на дружину? – Дорікала Поліна Іванівна сина незабаром після його одруження. – Не розумію цієї дурної впертості. Я вже у віці — звичайно, мені потрібна допомога по дому і не тільки.

– Мамо, ми з Оленою все вирішили, – твердо відповів Ігор. – Ти здорова, як кінь, і цілком здатна сама про себе подбати. А ми хочемо жити самостійно, тим більше якщо є така можливість.

– Споконвіку чоловік приводив дружину на свою територію, а не навпаки! – не вгамовувалася Поліна Іванівна. – Самому не соромно приймаком бути?

– 21 століття на дворі, мамо, — посміхнувся Ігор. – Давно вже ніхто не дотримується жодних умовностей. Гаразд, дякую за чай. Мені час.

Розмова була на кухні. Ігор підвівся і подався на вихід, залишивши на столі пиріг, який Поліна Іванівна навмисно спекла саме заради цієї розмови.

Вона з досадою помітила, що син майже не доторкнувся до частування, а це був його улюблений пиріг з рибою, і він завжди казав, що ніхто його так не вміє робити, як мати.

Після одруження Ігор помітно змінився на велике невдоволення Поліни Іванівни, яка була впевнена, що повністю контролює свого сина. Його шлюб, який сама вона вважала неймовірним успіхом, незабаром став найбільшим її розчаруванням.

Адже Ігор узяв наречену з квартирою, ще й майбутнього лікаря та ще й круглу сироту. Хіба це не успіх? Адже вони так славно могли жити втрьох, маючи додатковий дохід.

Але ні, молоді вирішили жити окремо і, зважаючи на все, зовсім не збиралися приділяти Поліні Іванівні особливу увагу.

Вони мали повно своїх планів.

Олена ще навчалася у медичному, який забирав у дівчини дуже багато часу. Вечорами вона підробляла баристою у кав’ярні. Дохід був не дуже великий, але все ж таки.

Натомість сам Ігор заробляв дуже пристойно. Але тепер свій основний дохід він витрачав на дружину, а не на матір, як бувало раніше, коли він любив побалувати Поліну Іванівну дорогими подарунками, морським відпочинком та вилазками до ресторану, куди тепер ходив із дружиною.

Адже міг і мати з собою брати, шкода, чи що? Яка романтика? Сім’я одна…

Поліна Іванівна страшенно сумувала за колишнім життям удвох із сином, який втішав її після втрати другого чоловіка. Ігор тоді з’їхав з орендованої квартири та знову повернувся до матері. І намагався не нагадувати, що піти з дому йому довелося у 18 років, саме через її друге заміжжя.

З вітчимом вони зовсім не ладнали, і саме сина Поліна Іванівна попросила на вихід із речами. Вони довго не спілкувалися з цієї причини.

І тільки після того, як вітчима не стало Ігор погодився відвідати її. А коли побачив її “статки”, переїхав до неї зовсім. У всякому разі, поки вона не оговтається від горя.

Поліна Іванівна нерідко згадувала той чудовий період.

А потім у житті Ігоря з’явилася Олена, яка після втрати батьків жила одна у двокімнатній квартирі. Чомусь Поліна Іванівна, яка вже встигла звикнути до присутності сина у своєму житті, була певна, що дружину він приведе саме до неї.

– А квартиру я здаватиму! – радісно повідомила вона Ігореві. – І буду мати свій, вельми пристойний дохід.

– Мамо, ти не забула, що квартира належить Олені? – здивувався Ігор.

– Ну то й що? У неї тепер є досить забезпечений чоловік у твоїй особі, – заявила Поліна Іванівна. – А я готова замінити їй матір. Адже ми тепер одна сім’я.

Аргумент про одну сім’ю Поліна Іванівна останнім часом використовувала все частіше. Ігор весь час намагався нагадати матері, як вона забула про цей факт кілька років тому, коли зробила вибір на користь нового чоловіка. Але щоразу себе смикав.

Жінка не збиралася відступати від своїх бажань, і в її голові з’явився план.

– Ігорю, приїдь до мене сьогодні, — слабким і жалібним голосом попросила Поліна Іванівна. – Щось мені недобре. Зовсім погано…

– Мамо, виклич “швидку”, — стурбовано сказав Ігор.

– Навіщо? Може, просто дрібниця якась, а я бригаду даремно турбуватиму. Може, твоя Олена мене подивиться?

Молодята приїхали ввечері, і Олена виявила у свекрухи високий тиск. Молода жінка сама сходила до аптеки та купила необхідні препарати. Але наступного дня ситуація повторилася, хоча Поліна Іванівна присягалася, що чесно випила все, що їй виписали та купили.

Так тривало цілий тиждень, і Поліна Іванівна запропонувала молодим поки що пожити в неї.

– Страшно мені, раптом інсульт станеться, — голосила жінка. – А я зовсім одна. Навіть “швидку” не буде кому викликати.

Порадившись, Ігор та Олена погодилися.

Квартира у свекрухи трикімнатна, тож тіснота їм не загрожувала. Обидва були певні, що перебираються ненадовго. Але, попри всі зусилля невістки, одужувати Поліна Іванівна не поспішала.

Дівчина ламала голову, що вона робить не так. Вона неодноразово наполягала на госпіталізації свекрухи, але та упиралася.

– Вдома й стіни лікують, – твердила Поліна Іванівна.

– Як бачите, не лікують, — сперечалася з нею Олена. – Поліна Іванівно, Ви дуже ризикуєте.

– Поки ви тут, я за себе спокійна, – запевняла вона невістку. – Мені навіть легше стає.

Поступово Поліна Іванівна переклала на Олену значну частину домашньої роботи. Невістці довелося звільнитися з кав’ярні, щоб усе встигати.

– А що я зроблю? – Розводила руками на претензії сина Поліна Іванівна. – Ти ж сам бачиш, у якому я стані.

Поліна Іванівна знала, що мати невістки не стало внаслідок гіпертонічного кризу, і її втрата багато в чому підштовхнула дівчину до вибору професії. Нерідко в розмовах з Оленою свекруха намагалася називати її “донечкою” і сумно говорила, що якби не вона, то й сама Поліна Іванівна давно б відійшла на той світ. Жінка використовувала весь арсенал маніпуляцій, який вона могла.
* * *
А потім Олена почула телефонну розмову свекрухи, де вона обговорювала з кимось умови здачі квартири. Здивована дівчина почула власну адресу.

З появою невістки Поліна Іванівна поспішно перервала розмову.
– Поліна Іванівно, я не дочула? Ви вирішили здати мою квартиру? – Запитала Олена.

– Дівчинко моя, вона все одно без діла простоює, – заявила свекруха. – А мені зайві гроші не завадять.

– Вам? – ще більше здивувалася невістка. – А нічого, що це моя квартира?

– З чого ти взяла, що коли твоя квартира, то тобі в ній жити? – холодно сказала свекруха. – Житло я тобі надаю, тож можу претендувати на дохід із твоєї квартири.

Олена не могла вухам своїм повірити.

– Послухай, але все так добре складається, — м’якшим тоном почала запевняти її свекруха. – Хіба вам погано? А ти? Хіба ти бідуєш? Ігор чудово утримує нас обох. А кошти від здачі твоєї квартири я збирати буду. Дачу за містом купимо, на море поїдемо… Нам буде дуже добре втрьох…

Під час свого монологу Поліна Іванівна зовсім не виглядала хворою. Олена зрозуміла, що свекруха прикидається. Молода жінка зателефонувала до чоловіка і про все розповіла.

Коли Ігор повернувся додому, вони разом влаштували обшук, під час якого знайшли препарат, який підвищує тиск. Зважаючи на все, саме з його допомогою свекруха і підтримувала свій “хворий” стан.

Того ж дня подружжя повернулося до себе.

Жодні вмовляння та благання Поліни Іванівни на них не діяли. Ігор лише зрідка відповідав на телефонні дзвінки матері, щоб знати, що вона жива та здорова.

Раз на два-три дні, не частіше. Так вони жили вже три роки. Звісно, ​​про жодні взаємні візити мови й бути не могло.

У Ігоря та Олени з’явилася донька, яку Поліна Іванівна досі не бачила наживо, лише по фото, які надсилав їй син, хоч вона і намагалася активно напроситися у няньки.

– Дякую, обійдемося, – сухо відповів їй Ігор.

Невістка не спілкувалася з нею зовсім…
***
Жінка прийшла до тями на підлозі.

Вона не знала, скільки пролежала так. Через якийсь час Поліна Іванівна зрозуміла, що не відчуває лівої руки. Вона спробувала підвестися, але в неї нічого не вийшло. Жінка згадала, що телефон залишився в кімнаті, і зрозуміла, що у своєму нинішньому стані ніяк не зможе його дістатися.

Ігор знайшов її лише за три дні. Чоловік занепокоївся, що мати наполегливо не відповідає на його дзвінки.

– А ти впевнений, що це просто не її чергова вистава? – глузливо запитала Олена.

– Не виключено, але я все ж таки перевірю, — сказав чоловік і подався до матері після роботи.

Поліна Іванівна була жива, але у дуже тяжкому стані. У жінки трапився інсульт, і дорогоцінний час для швидких заходів було втрачено. Поліну Іванівну паралізувало. Швидше за все, серйозно та назавжди.

Олена та Ігор довго обговорювали ситуацію і варіанти виходу з неї. Звичайно, Ігор не хотів вішати догляд за лежачою і майже знерухомленою хворою на свою молоду дружину, яка й так мала турботи за донькою. Кидати роботу самому теж було не найкращою ідеєю.

Поліну Іванівну помістили у досить хороший, але не дешевий центр, у якому займалися саме такими пацієнтами. Щоб оплачувати догляд за матір’ю, вирішили здати в оренду квартиру.

Ігор та Олена іноді відвідували Поліну Іванівну, і вона нарешті познайомилася з онукою. Але цей момент її вже не дуже радував.