– Іро, ти що твориш? Ти з глузду з’їхала? Це ж рідні люди! Як ти з ними поводишся? – Це вони зі мною як поводяться? – спокійно запитала Ірина. – Цілий день я сама працюю, готую, прибираю, мию. Ви тільки їсте та критикуєте! Я втомилася

Ділянка дісталася Ірині від матері три роки тому. Вісім соток у садовій спілці “Мрія”, старий дерев’яний будинок з верандою, дві яблуні, парник, кущі смородини та полуничні грядки.

Мама садила все своїми руками, доглядала, поливала, полола. Як її не стало, Іра довго не могла сюди приїжджати – надто багато спогадів. Потім потроху почала упорядковувати ділянку.

– Даремно ти вовтузишся, саджаєш все, – казав Олег. – Дешевше купити.

– Не в грошах справа, – відповіла Ірина. – Я для душі.

Він не розумів. Він взагалі багато чого не розумів. Працював Олег на складі, додому приходив утомлений, сідав до телевізора, відкорковував пінне.

Зі своїми родичами любив збиратися – з матір’ю Зінаїдою Федорівною, сестрою Аллою, її чоловіком Сергієм та їхніми дітьми.

Шумно, з довгими розмовами про життя. Ірина на цих посиденьках зазвичай мовчала. Куховарила, носила, прибирала, слухала, як її вчать жити.

Цього року, після важкої та снігової зими, вони раптом усі згадали про дачу Ірини. Олег вирішив влаштувати великий весняний суботник – яскраво відкрити дачний сезон.

– Іро, я тут подумав: весна ж, давай суботник влаштуємо. Я з мамою домовився, з Аллою, із Сергієм. Всі приїдуть, допомогти нам хочуть, та й відпочити трошки. Весело буде!

Іра промовчала. Вона уявила свекруху Зінаїду Федорівну з її вічними вказівками, зовицю Аллу, яка нічого в житті не робила своїми руками, її чоловіка Сергія, який умів тільки сидіти та чекати, коли наллють, та двох дітей, які за п’ять хвилин розносять будинок.

Уявила та зітхнула. Сказати «ні» не можна було – відразу образа, розмови, що вона не гостинна, що від людей сторониться. Сперечатись було марно.

Зранку у суботу вони приїхали. Дві машини, купа сумок, пакети з їжею, коробки із розсадою. Зінаїда Федорівна вийшла з машини, оглянула ділянку й одразу:

– Ой, Іро, що ж ти полуницю не накрила? Заморозки ж були. Загине тепер уся. А розсаду покажи, ой яка рідка? Я ж казала, що з лютого саджати треба було, тепер половина не приживеться.

– Я по-іншому роблю, – тихо сказала Ірина.

– Ну-ну, тобі видніше, – Зінаїда Федорівна розклала стільчик біля ґанку, сіла і розпливлася. – Ви поки все розберете, а я свіжим повітрям подихаю в якісь віки.

Ірина пішла в сарай за лопатою. Коли повернулася, діти вже тупцювали на грядках.

– Хлопчики! – гукнула господиня. – Не ходіть по грядках! Там полуниця!

– Нічого з нею не станеться, – махнула рукою Алла, роздивляючись нігті. – Вона живуча.

Чоловіки Олег і Сергій сіли на лавці біля столу, відкоркували пінне. Сергій розповідав щось про нові літні шини, Олег кивав.

Ірина встромила лопату в землю. Треба було перекопати дві грядки під огірки. Вона копала, а за спиною чула голоси:

– А я кажу їй, що розсаду ще рано садити, – долинуло з лави. – Он у сусідів яка! А в неї, глянь, квола зовсім.

– Заморозить усю, – це свекруха вчила Аллу, яка й не слухала. – Огірки потім садити треба. Коли мати її жива була, вона завжди на початку травня садила. А ця все по-своєму.

Ірина копала мовчки. Земля була важка, сира. Але вибору не було. Роботу треба було зробити.

По обіді вона залишила лопату, пішла готувати. Розігріла домашній суп, плов, нарізала салат. Накрила стіл на веранді. Усіх покликала.

– Обід готовий.

Рідня підтяглася до столу.

– Суп рідкуватий, – сказала свекруха, сьорбаючи ложкою. – Мати твоя густіше варила.

– М’ясо тверде, – додала Алла.

Ірина мовчала. Терла пательню, дивилася у вікно на розтоптану полуницю. Усередині все кипіло. Цілий день вона гарувала та обслуговувала, поки вони їли, пили, критикували й навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти.

І жодного слова подяки. Ні від кого. Навіть від Олега, який вдавав, що нічого особливого не відбувається. Ірині раптом стало до сліз прикро за матір, за цю дачу, за свої руки, які вже не розгиналися від роботи.

– А ввечері шашлик зробимо, – захоплено промовила свекруха. – Іро, ти ж замаринувала м’ясо?

– Буде шашлик, тільки треба допомогти з грядками, завтра треба посадити розсаду, – сказала Ірина, сподіваючись на допомогу.

– Сьогодні вже всі втомилися, завтра робитимемо, – по-господарськи вирішила свекруха.

Іра й не чекала нічого іншого. Вона подивилася на велику каструлю, яку мати колись купила для варіння варення, і зрозуміла, що годі.

Досить терпіти, вистачить ковтати образи, вистачить бути зручною. Сьогодні вони отримають рівно те, що заслужили.

Ближче надвечір вона налила води в каструлю, поставила на вогонь. Коли вода закипіла, засипала туди пшоно. Багато, цілих дві пачки. Без солі. Без масла.

Дістала з льоху трилітрову банку торішньої квашеної капусти. Поставила на стіл. Накрила на веранді, як завжди, але замість тарілок з шашликом і салатом поставила в центр столу каструлю з кашею та миску з капустою.

Рідня, зголоднівши, потяглася на веранду, але, побачивши стіл, завмерли.

– А це що? – спитала Алла, дивлячись на каструлю.

– Вечеря, – відповіла Ірина. Вона стояла біля дверей, схрестивши руки на грудях.

– А де шашлик? – Зінаїда Федорівна примружилася. – Ти ж м’ясо маринувала.

– Шашлик буде, коли ви почнете допомагати. Треба грядки копати, по воду сходити, дров наколоти, посуд помити. З мене вистачить! Я вам не слуга!

Повисла пауза. Олег схопився.

– Іро, ти що твориш? Ти з глузду з’їхала? Це ж рідні люди! Як ти з ними поводишся?

– Це вони зі мною як поводяться? – спокійно запитала Ірина. – Цілий день я сама працюю, готую, прибираю, мию. Ви тільки їсте та критикуєте! Я втомилася!

Зінаїда Федорівна підібгала губи.

– Ми до тебе допомогти приїхали, а ти нам якусь кашу даєш. Невдячна!

– Допомогти? – Ірина подивилася на неї. – Ви за цілий день жодної грядки не скопали. Діти ділянку рознесли. Ви навіть посуд за собою не можете помити! Це називається допомога?

– Та хто ти така, щоб нам вказувати! – Алла встала. – Ми до тебе по-родинному, а ти!.. Скандальна баба!

– Або допомагаєте, – повторила Ірина, – або їстимете кашу аж до від’їзду.

Сергій спробував накласти собі каші, але Зінаїда Федорівна вдарила його по руці.

– Не смій! Не принижуйся! Ми тут не залишимося жодної хвилини! Збираємо речі, їдьмо!

Вона встала, пройшла повз Ірину, не дивлячись на неї. Алла за нею, покликавши дітей з вулиці. Сергій, озираючись на каструлю з кашею, поплентався слідом.

Через пів години пролунав рев двигуна, родичі сіли в машину і поїхали. У темряві спалахнули червоні вогники, і зникли за поворотом.

Олег лишився. Він стояв на веранді, дивився на порожній стіл, на каструлю з кашею, і мовчав. Ірина увійшла до хати, сіла на табуретку. Він прийшов слідом.

– Навіщо ти так? – спитав він тихо. – Вони ж образилися. Мама засмутиться тепер.

– Ти хотів показати мені, на що здатна твоя рідня, – сказала Ірина. – Ти привіз їх сюди, щоб я побачила, які вони добрі. Я все бачила. Тепер я знаю.

Олег вийшов на ґанок, задимів. Ірина залишилася на кухні. Вона сиділа і слухала, як цокає старий годинник, мамин ще.

Слухала і думала, що мама ніколи не мовчала. Мама вміла сказати. Може, тому в неї завжди все було по-людськи? Настав і її зоряний час! Годі!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!