– Іро, вибач мені! Я хочу повернутись. Нехай ця Надя йде до своїх батьків. Помилився я. Буває. Мужики кажуть, що кожен має право на коханку. В усіх таке буває

Ірина готувала вечерю і почула, як відчинилися вхідні двері. Чоловік мав прийти за дві години, але це був саме він.

Звичайно, і вона сьогодні повернулася раніше, спеціально відпросилася, вирішила приготувати невелике свято на честь дня їхнього весілля. Три роки разом.

– Іра? Ти вдома?

– А що тебе так дивує? Ти теж прийшов раніше.

– У мене на це є причини, але якщо ти вдома, то, напевно, це й на краще. Я хотів піти тихо, тобі повідомити потім. Не люблю я цих бабських сліз.

– Ти про що? Які сльози?

– Я піду, ти істерику влаштуєш. Не хочу бачити цього. Тільки після мене, коли двері зачиню. Домовились?

– Це жарт?

– Який жарт, я серйозно вирішив піти, у мене інша.

– Ось так просто в нашу дату? Я тут вечерю готую, подарунок приготувала. А в тебе ось який подарунок!

– Яка наша дата?

– Три роки! Весілля!

– А, це. Я якось навіть не згадав. Випадково вийшло. Просто вже час, там я чекаю на дитину.

– Цікаво, там ти чекаєш, а тут я на пігулках. То ж був твій вибір.

– Все! Більше ні слова, я збиратиму речі. А пахне смачно.

– Смачно, але не для тебе.

– А спробувати? А подарунок? А що приготувала? Шкарпетки, чи краватку?

– Речі збирай. Свої! На моє навіть не претендуй.

Валера почав збирати свою валізу. Повільно та акуратно укладав білизну, сорочки, не забув щітку, бритву.

Зібрав із полиці статуетки балерин, які колекціонував із дитинства. Ось таке дивне хобі. Та й балет він любив, Іра не сміялася з нього, хоча це здавалося їй дивним.

– Я міняв люстру.

– Забирай. Вона мені не подобається.

– Дякую.

– Твоє. Бери. Ще щось? Розетку братимеш, ти ж її купував?

– Ні. Я візьму телевізор. Його купував я.

– Ні, мій телевізор зламав твій брат, з яким ти жер пінне. Це компенсація. Тут більше твого нічого немає.

– За три роки в тебе додалося лише двадцять балерин. Якщо чесно ділити, то десять мені. Розслабся. Вважай це за вимикач. Ой, ні, за розетку.

– Я беру плед, який подарувала моя мама.

– Плед подарований мені на жіноче свято, але бери. Нехай нічого не нагадує про тебе.

– Якщо я щось забув, то повернуся. Тобі не заважатиму, приїду, коли тебе не буде вдома.

– Ну, ні! Ключі на стіл. Без мене тут нічого робити. Швидше і на вихід. Що твоє знайду, все викину на смітник завтра вранці о сьомій, там і знайдеш. Не спізнися!

– Навіщо ти так? Нам… треба…

– Що ти так не рішуче?

– Нам би накопичення розділити. У тебе скільки?

– У мене нічого немає.

– Сподіваюся, ти не претендуєш на мої? У мене ж дитина буде.

– А на мої, якби вони були, ти претендував би? Молодець. Іди.

Двері зачинилися тихо, ключі чоловіка лежали в передпокої. Ірина посміхнулася, а потім замість сліз розсміялася.

Свят на один день випало багато: дата весілля, дата втечі чоловіка, дата розлучення. Хоча дата розлучення буде іншою.

Вечеря готова. Все для чоловіка, його улюблене м’ясо, запечені овочі, салат, маленький торт у холодильнику, а найголовніше – подарунок для нього.

Подарунок Ірина вибирала довго. Спершу хотіла купити ще одну балерину, потім квитки в театр, але всього цього вона сама не любила. Телефон, остання модель з яблучком.

Так він завжди називав свою мрію. Мріяв, натякав. Ірина собі купила рік тому, премію отримала і всю витратила. І ось тепер чоловікові у подарунок, теж із премії. Новий, краще, ніж у неї, пам’яті більше, камера краща.

Не пропадати ж вечері. Покликати нема кого. Мама далеко, подруга на іншому кінці міста. Ірина відкоркувала ігристе, налила келих, пити вона не любила, але ж свято. Подзвонила подруга.

– Ірко, я поряд. Я пам’ятаю вашу дату, зараз забіжу привітати. Вибач, але без подарунка. Самі даруйте один одному. І мене, між іншим, не запрошували. Я на п’ять хвилин. Заважати не буду.

– Швидше, Інго, у мене ігристе відкорковане.

У двері одразу постукали. Ірина відчинила подрузі, але на порозі стояв Валера.

– Що забув?

– Тут це… Адже подарунки не повертають. Я маю на увазі при розлученні. Якщо ти подарувала мені, то це моє. Якщо я тобі – твоє. Так?

– Так.

– Я в тебе не проситиму повернути обручку. Правильно?

– Та я можу її віддати, подаруєш своїй новій. – Ірина зняла з пальця обручку і віддала Валерію.

– Ні, я не за цим. Ти ж купила мені подарунок. Ти сама казала. Я за ним.

– А, от невдача. Такий подарунок добрий, твій улюблений колір. На жаль! Я тобі його не подарувала! Не встигла! І від тебе нічого не прийняла. Ти мені що збирався подарувати? Нову дружину з дитиною?

Весь цей час за Валерою стояла Інга. Вона підійшла тихо, Ірина її бачила, а от Валера не помітив.

– Я просто забув про дату і мені тепер потрібні гроші зовсім на інше. Розкидатися ними не час.

– Я теж не розкидатимуся, тим більше, що я витратила на нього понад п’ятдесят тисяч. Віддати це майже колишньому чоловікові було б просто безглуздо.

– Що тут діється? – Нарешті запитала Інга. – Я прийшла вас привітати, а тепер не розумію, з чим? З розлученням?

– Так, подруго, заходь, вечеря остигає, а з ігристого бульбашки виходять. Валера вже йде. Сьогодні моє свято.

– Я, звичайно, на хвилинку, але відчуваю, що до ранку.

Інга зайшла та зачинила перед чоловіком подруги двері. Вони їли, пили та сміялися.

– Ні, такого нахабства я ще не бачила. Мій колишній йшов у вихідний. Усі мізки мені виніс. Я купив це, я купив те, я тещі дарував, я тестеві допомагав…

– А тут подарунок подавай, який ще не подарували. А що за подарунок? Айфон! Нічого собі. От він втратив! Якби завтра, то пішов би з телефоном. Що робитимеш?

– Мамі подарую. На жіноче свято.

– Так він же…

– А свій поміняю, теж на свято. Це не мій колір.

– Правильно, краще мамі. Мами, вони всі заслуговують на краще.

Подруги просиділи до пізньої ночі. Встати довелося рано, Інзі далеко на роботу добиратися. Про речі Валерія, що залишилися, Ірина навіть не згадала. Вона вийшла з під’їзду й побачила його. Мабуть, чекав на свої забуті речі. Іра пройшла повз.

За тиждень він знову стояв на порозі.

– Іро, вибач. Мати кричить. Нам жити нема де, ми до неї прийшли. Можна увійти?

– Ні, кажи так. Хочеш, щоб я сюди вас пустила?

– Ні. Не треба. Просто вибач мені. Я хочу повернутись. Нехай ця Надя повертається до своїх батьків. Помилився я. Буває. Мужики кажуть, що кожен має право на коханку. В усіх таке буває.

– Маєш право! Тільки тепер у тебе ще й обов’язки, дитина буде.

– Я радий, що ти мене зрозуміла.

– Все?

– А що ще? Я навіть люстру приніс.

– Дякую, у мене нова вже. Прощавай, – Іра почала зачиняти двері, але Валера продовжив.

– Ірино, я ж прийшов, повернувся. Мене мати назад не пустить. Вона каже, що ти ідеальна дружина, а я дурень. Я згоден. Пусти, а то мені вже перед сусідами соромно.

– Сусіди мої, а ти тут ніхто!

– А як же я?

– Це вже не моя справа. Ти ж маєш право на коханку, а я маю право на розлучення.

Ірина відштовхнула його та зачинила двері.

Їх розлучили швидко. Ділити не було чого. Має мужик право на коханку, але після цього й обов’язки іноді виникають. Право то має, аби розуму ще на додачу. Право без розуму – так собі право!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!