– Ірино, вистачить уже втягувати мене у свої справи! – Зажадала у дочки мати. – Чим ти думаєш, коли береш кредити

У Валентини Костянтинівни було дві дочки: Ірина та Поліна. Вона, як могла, допомогла обом дочкам стати на ноги.

Однак, якщо Поліна приймала тільки те, що пропонувала мати, Ірина стала нахабніти. Після закінчення університету дівчина продовжила жити з матір’ю заради зиску.

Вона влазила в кредити та борги, знаючи, що потім можна звернутися до Валентини Костянтинівни.

– Мамо, я взяла в кредит телефон, але мене звільнили з роботи, і мені нема чим його виплачувати, – з дурною усмішкою промовила дівчина.

– Чи багато винна? – схвильовано поцікавилася мати.

– Двадцять п’ять тисяч, – усміхнулася Ірина. – Двадцять п’ять тисяч? То що за телефон такий? – щиро здивувалася Валентина Костянтинівна.

– Айфон, вони й дорожче бувають, – незворушно відповіла дівчина.

– Ірино, чим ти думала, коли брала його в кредит?! – Почала голосно охати жінка. – Я допоможу тобі, але тільки цього разу. Більше допомоги не чекай!

– І не треба! Я більше й не попрошу, – дочка замість подяки закотила очі.

Проте варто було Валентині Костянтинівні тільки закрити її перший борг, як через місяць Ірина знову заводила мову про те, що винна.

– Крутись сама, як хочеш, – пробурчала жінка. – Я більше не допомагатиму тобі. Але після того, як Валентині Костянтинівні почали надзвонювати з різних номерів, та вимагати з неї борг Ірини, вона знову піддалася і зайняла у знайомих, щоб закрити її кредит.

– Ірино, вистачить уже втягувати мене у свої справи! – Зажадала у дочки мати. – Чим ти думаєш, коли береш кредити? Припиняй уже цю  дурню, влаштовуйся на роботу!

– Сама знаю, що мені робити! Я взагалі вирішила піти від тебе! – Огризнулася у відповідь Ірина. – Набридли вже всі твої вчення! Вони мені встали поперек горлянки!

– Куди ти підеш? – здивовано запитала Валентина Костянтинівна.

– До хлопця свого, – пирхнула Ірина, і почала збирати свої речі. Увечері вона на таксі поїхала жити до чоловіка, якого знала лише пару днів.

Про неї нічого не було чути близько двох тижнів, але потім Ірина несподівано з’явилася.

Вона прийшла до матері з тортиком, і та вже подумала, що дочка нарешті одумалася і стала на правильний шлях. Близько десяти хвилин нічого не віщувало біди, а потім Ірина відкрила рота і помчало.

– Мамо, допоможи, га? – жалібно промовила дівчина. – Нам гроші потрібні, бо кредитори погрожують спалити хату Кирила.

– Кому це нам? І якого ще Кирила? – здивовано перепитала Валентина Костянтинівна.

– Хлопця, у якого я живу, – пояснила Ірина. – Він винен одним людям п’ятдесят тисяч. Вони сьогодні приходили, погрожували нам, і запропонували знижку: за п’ять днів знайти двадцять п’ять тисяч гривень, тоді Кирилові пробачиться решту боргу. Ти ж допоможеш нам? Жінка розгублено посміхнулася, і похитала головою на знак того, що відмовляє їй у допомозі.

– Невже тобі так важко мені допомогти? – обурилася Ірина. – А я ще гроші на торт тобі витратила, – додала вона з досадою, і почала збирати залишки в коробку.

– Я тобі більше не допомагатиму. Мені набридло, – зітхнула Валентина Костянтинівна. – За торт можу повернути гроші, щоб ти з ним не бігала вулицею.

– Поверни! – Ірина знову поставила коробку на стіл.

Мати сходила за гаманцем, і простягла дочці двісті гривень, прикинувши, що дорожче її презент не коштував.

Дівчина вихопила з рук Валентини Костянтинівни купюру, і засунула її в кишеню, проте йти не поспішала.

Вона знову опустилася на стілець і продовжила нарікати на те, що їм з Кирилом нема чим виплачувати борг перед кредиторами.

– Може, ти хоча б частину грошей нам даси? – схвильовано стрепенулась Ірина.

– Ні, я нічого вам не дам, і не тільки тому, що я не маю таких сум, а тому, що ви повинні самі справлятися, – грізно промовила Валентина Костянтинівна.

– Я не вірю в те, що ти не маєш грошей! – Ірина схопилася з місця, як ужалена. – А якщо й так, то ти можеш узяти для нас кредит!

– Щоб самій сплачувати за вас? Мені така схема не підходить, – категорично заявила мати, яка ухвалила остаточне рішення більше –  не допомагати дочці, яка вкрай знахабніла.

– Добре, я тебе почула! – зло прошепотіла дівчина, і поспішила на вихід.

Через кілька секунд стукнули вхідні двері, що означало одне: не отримавши свого, Ірина пішла.

Більше дівчина не давала про себе знати, і Валентина Костянтинівна подумала, що вона розв’язала свої проблеми.

Поліна жила в іншому місті, та дуже рідко відвідувала матір, натомість на постійній основі дзвонила їй, і цікавилася здоров’ям.

Цього тижня дівчина повідомила Валентину Костянтинівну, що приїде на вихідні, і вони разом сходять в театр.

Коли донька приїхала і жінки почали збиратися, Валентина Костянтинівна виявила, що зникла частина її прикрас.

– Мамо, згадай, чи були чужі у квартирі? – розхвилювалася Поліна, бо зникли й ті прикраси, які вона дарувала матері.

– Ні, чужих не було… До мене давно ніхто не приходив, – знизала плечима жінка. – Та й чужинець не знав би, що я зберігаю золото в темній вазі на холодильнику. Нікому б і на думку не спало шукати прикраси саме в ній.

– Іра? – зірвалося з губ Поліни. – Як давно вона була в тебе? Ти казала, що востаннє Ірина приходила з тортом, та просила гроші? Чи перевіряла ти наявність прикрас, як вона пішла?

– Ні, не перевіряла, – відповіла Валентина Костянтинівна. – Ти думаєш на неї? Коли б вона встигла? Я відлучалася всього на пару хвилин за гаманцем.

– Цього часу достатньо, щоб узяти все, що вона хотіла, – пробурчала дівчина, і почала дзвонити сестрі.

Ірина відповіла Поліні практично одразу. Проте ніби зрозуміла, чому та їй дзвонить.

– Чого треба? Вирішила допомогти мені грошима? – Єхидно запитала у Поліни сестра.

– Хочу дізнатись, коли ти повернеш мамі золото? Я так думаю, ти його загнала в ломбард? – Почала з наїзду дівчина.

– Не твоя справа. Я не збираюся ні перед ким звітувати. До того ж вона сама у всьому винна, – заперечила Ірина, тим самим визнавши крадіжку прикрас.

– Хочеш, щоб ми написали на тебе заяву в поліцію? – пригрозила Поліна.

Замість відповіді, розгнівана дівчина скинула дзвінок, не бажаючи більше розмовляти з сестрою.

– Мамо, це Іра поцупила твої прикраси! Потрібно писати заяву в поліцію! Нехай її з Кирилом трясуть! – войовничо промовила дочка.

Валентина Костянтинівна заперечливо похитала головою: писати заяву на Іру вона не хотіла.

Поки Поліна розмовляла з сестрою, мати вирішила, що нічого не робитиме, а просто відмовиться контактувати з дочкою. Вона не збиралася прощати їй крадіжку прикрас.

Валентина Костянтинівна заблокувала зухвалу доньку і перестала з нею спілкуватися. Вона давно зрозуміла, що потрібна їй, лише як “гаманець”. Такої зухвалої поведінки вона більше не бажала терпіти.

А ви що скажете з цього приводу? Чи потрібно було написати заяву на дочку, стосовно крадіжки прикрас?