Катерина знала, що Михайло ніколи не покине матір, та й наполягати на цьому вона не збиралася, зате вона тепер знала, що зробила в житті правильний вибір

Ми вже кілька років були в офіційному шлюбі. Ми були зі звичайних сімей, не з багатих, тому сімейне гніздечко доводилося винаймати, а всі зароблені гроші віддавати за оренду, та відкладати на початковий внесок з іпотеки, про яку ми так мріяли.

Фінансові проблеми нас не лякали. Ми були впевнені, що це тимчасово, а попереду на нас чекають щасливі часи.

Ми мріяли не лише про власну квартиру, а ще й про дітей. Тому й хотіли швидше розв’язати питання із житлом. Здавалося, це наша єдина проблема…

Якби! Попереду на нас чекала перевірка відносин на міцність!

Мишко працював майстром на одному з виробництв у Києві, а я швачкою у приватній майстерні. Батьки мої мешкали в іншому місті, на заході країни, і переїжджати не збиралися.

Я перебралася до столиці після одруження, тому що в Києві у Михайла жила мама, яка з роками дуже занедужала.

На цьому ґрунті у нас виникали часті конфлікти. Лариса Іванівна, мама Михайла, всім своїм виглядом показувала, що я явно зайва в їхньому із Михайлом щасливому житті.

Вона не втрачала нагоди образити словом, а іноді, навіть вигадувала всякі небилиці, щоб посварити нас.

Щоправда, виходило це не завжди, але спроби не припинялися, тому я вирішила, що родичів, особливо таких, краще любити на відстані, і намагалася зі свекрухою зайвий раз не зустрічатися.

У Михайла були інші плани.

– Катю, я тебе вже зачекався, знову затримали на роботі? – усміхнувся Михайло й обійняв мене, щойно я переступила поріг.

– Так, зараз багато замовлень, ми не встигаємо здати партію вчасно, та ще й тканину постачальник затримує, – втомлено пробурмотіла я.

– Кохана, може, обговоримо ще раз переїзд до моєї мами? До твоєї роботи ближче, ти менше втомлюватимешся. Мамі все важче і важче вставати з ліжка, болять ноги. Ти допомогла б. Вік у неї вже не дитячий.

– Слухай, я не хочу на цю тему більше говорити. Ти ж чудово знаєш, що Лариса Іванівна терпіти мене не може. Ми матимемо постійні сутички.

– Зараз на роботі все на нервах, а якщо ще й удома будуть скандали – я завию. Ти ж сам це чудово розумієш!

– Рідна, я правильно розумію, що ти не хочеш переїжджати лише тому, що не хочеш конфліктів?

– Так, тільки тому.

– Катя, я поговорю з мамою, вона не влаштовуватиме скандалів, адже це в її інтересах!

– Михайле, ти ж розумієш, що на словах можна все вирішити, а на ділі виявиться зовсім інакше. Я переживаю за наші стосунки з тобою. Вони можуть дати тріщину, якщо ми туди переїдемо.

– Катюша, давай домовимося. Якщо моя мати почне псувати стосунки з тобою, то ми одразу ж переїдемо. Поки з нею житимемо – зможемо накопичити собі на початковий внесок, грошей більше залишатиметься, робота ближча! – продовжував умовляти Михайло.

– Добре, умовив, але якщо почнуться конфлікти – одразу поїдемо!

– Дякую тобі, рідна моя! – Мишко з вдячністю обійняв мене.

Наступного дня Михайло подався до матері. Між ними відбулася серйозна розмова. Лариса Іванівна дала слово не кривдити мене. Хоча сама розуміла, що слово навряд чи дотримає, але виду не показала.

Вона дуже ревнувала до мене єдиного сина, вважала, що я розлучила їх, а сама збудувала своє щастя на нещасті матері. Сам же Мишко мамі повірив і з гарним настроєм подався додому збирати речі.

Декілька днів поспіль ми займалися зборами. Мені ця витівка з переїздом не подобалася, але більше цю розмову я не підіймала, оскільки всі нюанси вже були обговорені, міняти рішення не було сенсу.

З одного боку, я чудово розуміла, що Лариса Іванівна – не чужа людина, і їй справді потрібна допомога, але з іншого боку, їхати не хотілося, адже не хотілося втрачати спокій.

Коли речі таки були перевезені, ми стояли на порозі квартири Лариси Іванівни.

– Сину, як я рада тебе бачити! Ти хочеш їсти? – почала обіймати й цілувати Мишка мати, демонстративно не звертаючи на мене уваги.

– Мамо, я не один, я з Катею! Ми ж із тобою домовлялися! – прошепотів Ларисі Іванівні Михайло.

– А, і ти тут, ну проходь! Чого стоїш на порозі?

– Так, і я тут! Доброго ранку, Ларисо Іванівно! – почала я, але свекруха вже відвернулась і подибала в бік кімнати.

«Оце так! Речі можна і не розбирати з коробок», – похмуро подумала я. Пакувалися-пакувалися, а, схоже, дарма. Щось підказувало, що довго у цій квартирі ми не затримаємося.

Квартира у Лариси Іванівни була великою, тому нам вона виділила цілу простору кімнату. Декілька днів усе було відносно спокійно. Мені справді було в рази зручніше діставатися роботи.

Я сподівалася, що зможу ужитися з владною свекрухою. Я чудово розуміла, що справа тут не в мені. Хоч би хто був на моєму місці – Ларисі Іванівні було б не догодити. У ній грали ревнощі, вона вважала, що в неї відібрали сина, і не дуже намагалася це приховати.

У п’ятницю ввечері у мене на роботі стався аврал: тканину для нового замовлення затримали, а партію необхідно було віддати замовнику до вечора того ж дня. Тому нас затримали допізна.

Додому я ледве дісталася, з ніг валилася від утоми. Коли я зайшла у квартиру, то застала за обіднім столом свого чоловіка та його матір, бо на спільну вечерю я спізнилася.

– Синку, ось вона вештається десь ночами, мабуть, з якимись мужиками, зраджує тобі, а ти все це терпиш! У тебе взагалі є гордість? – почала вона скандал. Від такої несподіванки Мишко трохи вечерею не похлинувся.

– Що? – від здивування у мене очі округлилися, я навіть забула про свою втому, так і завмерла на порозі кухні. Чудовий розклад! Працюєш допізна, приходиш додому, та дізнаєшся про себе багато нового.

– Того! Де ти була? Я тобі не дам робити з мого сина дурня! Він осліп від кохання, а ти цим користуєшся! Ану говори, де була? Навіщо зраджуєш моєму синочку?

– Мамо, припини! У Каті багато роботи. Вона ніколи не зрадила б мене. Ми кохаємо одне одного! – став на мій захист Мишко.

– Як добре, що ми ще не всі речі розібрали! – тільки й змогла вимовити я і вирушила до себе в кімнату.

– Мамо, я хотів якнайкраще! Тобі потрібна турбота та допомога, ти вже ледве ходиш. Ми хотіли допомогти, а ти з нами так!

– Я справді тебе люблю, шкода тільки, що ти, крім себе, нікого не любиш! Ми переїжджаємо! – у серцях вигукнув матері Мишко і пішов слідом за мною.

Квартиру ми вирішили винаймати поряд з будинком Лариси Іванівни. Так мені простіше було їздити на роботу, та й допомогу матері ніхто не скасовував, попри всі скандали.

Просто жити на одній території ми не хотіли. Після того вечора наші з Михайлом стосунки змінилися на краще. Я зрозуміла, що зробила правильний вибір. Моя кохана людина не дала мене образити, зробивши вибір на мою користь і пішовши слідом за мною.

Сам Мишко зрозумів, що дуже любить свою дружину і не готовий жертвувати своєю родиною заради того, щоб догодити матері. Він вирішив жити поряд з нею, але ніяк не разом.

До речі, свої висновки зробила і Лариса Іванівна. Вона зрозуміла, що якщо не перестане сварити Катю та Мишка, то, швидше за все, залишиться одна.

Також Лариса Іванівна чудово розуміла, що полюбити Катерину вона не зможе, але налагодити хоча б просто рівні стосунки, постарається.

Всі троє усвідомлювали, що не зможуть один без одного – хто з любові, а хто зі здоров’я. Вік Лариси Іванівни давав про себе знати, їй дійсно незабаром потрібно буде більше уваги й турботи.

Швидше за все, на молоду сім’ю чекатиме ще один переїзд у будинок до Лариси Іванівни, але перша спроба всім дала зрозуміти, що поведінку доведеться переглянути.

Катерина знала, що Михайло ніколи не покине матір, та й наполягати на цьому вона не збиралася, зате вона тепер знала, що зробила в житті правильний вибір.

Вона, як за кам’яною стіною, а всі негаразди та проблеми вони разом якось подолають! Чи правильне рішення вони ухвалили, як ви вважаєте?