– Кави мені! І швидше! – з порога сказала дівчина з губами кольору перестиглої вишні та з віями, на яких, як співалося в одній пісеньці, можна було злетіти. І тут до мене дійшло! Вона прийняла мене не за матір нареченого, а за прислугу, за хатню робітницю

– Кави мені! І швидше! – з порога сказала дівчина з губами кольору перестиглої вишні та з віями, на яких, як співалося в одній пісеньці, можна було злетіти.

Вона застала мене за читанням звіту за третій квартал. Захоплена зненацька, я здивовано дивилася на неї, на цього птаха, що впурхнув у мій передпокій без дзвінка, без попередження, у хмарах таких густих духів, що хотілося відчинити вікно і довго провітрювати.

– Ну, чого стоїмо? Дайте мені пройти! – Сказала дівчина.

Я дозволила їй пройти на кухню.

– Господарка скоро буде? – Запитала вона.

Тільки я хотіла відповісти, як вона додала:

– Якщо що, я зачекаю. Мені треба з нею поговорити. Причому терміново.

І тут до мене дійшло. Вона прийняла мене за прислугу, за хатню робітницю.

Я подивилася на себе її очима: футболка з витягнутим коміром, джинси, які пам’ятають ще минуле десятиліття, волосся зібране у хвіст гумкою, знайденою в кишені. І ні грама косметики.

– Господарка буде скоро, – сказала я. – А каву зараз зроблю.

Господи, що мені це коштувало? Що мені варто було сказати правду одразу? Але було в цьому щось таке… смачне. Як у гарній грі.

Вона сіла на диван, але не на край, а в середину, розкинула руки по спинці та закинула ногу на ногу.

– Як вас звати? – Запитала вона, поки я поралася з кавомашиною.

– Олена.

– Олено, а давно ви тут працюєте?

– Дуже давно, – сказала я.

– І як господиня? Нормальна? – вона усміхнулася. – Кажуть, вона будівельною компанією володіє. Серйозна, мабуть, жінка?

– Буває серйозна, – погодилася я, – особливо коли квартальні звіти читає.

Кава зашипіла, забурчала і потекла в філіжанку темним струмком.

– Ось що, Олено, – сказала дівчина, коли я подала їй каву, – ви повинні знати, скоро тут все зміниться. Я буду тут господаркою. Денис … Це її син, ви ж знаєте Дениса? Так от він мій наречений, і я в положенні від нього.

Вона сказала це легко, з переможним блиском в очах.

– Вітаю, – я насупилась.

– Дякую. Тож вам доведеться звикати до нових порядків, – заявила дівчина. – Я люблю, щоб усе було ідеально. Щоб ні порошинки. І щоб кава була гаряча, а не ось це ось.

Вона сьорбнула і скривилася.

– Ви що, молока не додали?

– Ви не просили молока.

– А я маю просити?! – піднялася вона. – Ви що, перший день працюєте? Додайте молоко і погрійте його спочатку, я не п’ю холодне.

Я виконала її прохання. Поки я поралася з її філіжанкою, вона невдоволено спостерігала за мною.

– Довго, – констатувала вона. – Скажіть, ви завжди така повільна?

– Та ні, я, взагалі-то, спритна, – смиренно відповіла я, все більше насолоджуючись грою, – просто сьогодні магнітні бурі…

– Взагалі, я хотіла сказати, що сьогодні зірка Аль-Кальб стала навпроти зірки Аш-Шуала, і саме тому я така повільна.

– Але потім подумала, що навряд чи дівчина знайома з класикою, і вирішила, що достатньо з неї магнітних бур.

– Ой, та які ще магнітні бурі?! – невдоволено скривилася вона. – Може, ви ще й у всякі знаки зодіаку вірите?

– Ем… ну…

– Ну нічого, коли я стану господинею …

Тут вона змахнула рукою, і філіжанка перекинулася. Кава розлилася по столу і закапала на підлогу.

– Ой, – сказала вона. – Ну нічого, ви зараз все це швиденько витрете, так?

Я дивилася на неї, на її манікюр кольору «пильна троянда», на брови, вищипані в нитку, на ці накладні вії, які вона, мабуть, клеїла сьогодні вранці, готуючись до цього візиту.

Недолуге дівчисько, яке вирішило, що знає правила гри, а насправді навіть не розуміє, у що грає.

У цей момент відчинилися вхідні двері, і увійшов Денис. До речі, я згадала, що він нещодавно хотів мене з кимось познайомити.

Ймовірно, цим кимось і була ця дівчина. Але чому він не привів її, а вона прийшла сама? Ось це і треба було з’ясувати.

– Мамо! – схвильовано почав він, підходячи до мене. – Я повинен був прийти не один, але ніяк не можу до неї додзвонитися.

І тут він побачив дівчину. Вона вже не сиділа, а стояла і здивовано переводила погляд з мене на нього і назад.

– Мамо? – приголомшено повторила вона. – Це… Денисе, це твоя мати?

– А хто ж ще? – сміючись, спитав Денис.

Вона дивилася на мене, і в її очах щось валилося. Весь цей її вигаданий світ, у якому багаті походжають у шовкових халатах, жують ананаси та омарів, розвалювався немов картковий будиночок. Ну-ну…

Як то кажуть, зустрічають по одязі, а проводжають… Утім, видно, він до цієї частини ще не дістався.

– Ви… Ви це спеціально? – прошепотіла вона. – Ви з мене знущалися? Весь цей час? Спеціально?

– Зовсім ні, – спокійно сказала я, – ви попросили каву, я вам її налила. Де тут знущання?

– Але… ви… Ви могли сказати! – Вигукнула вона. – Ви мали сказати! А не… влаштовувати… ось це все!

Вона схопила свою сумочку та вибігла з квартири.

Денис кинувся за нею, я почула крики у під’їзді, а потім все стихло.

Син невдовзі повернувся і сів на диван, туди, де щойно сиділа вона.

– Мамо, я… – почав він тихо. – Ми мали разом прийти. Але вона випитала в мене твою адресу і прийшла сама. Чому – не знаю.

– Мабуть, познайомитись хотіла, – припустила я. – Так би мовити, віч-на-віч. Тільки вона та я, більше нікого.

Денис раптом зніяковів.

– Мам, я… знав. Ну, що вона… ось така.

– Яка?

– Ну… не дуже приємна у спілкуванні…

– Ну, знаєш, – посміхнулася я, – вона весь час говорила мені “ви”, а могла б і на “Гей, ти” звертатися. Тож не так уже й запущено в неї. Як її звати?

– Віта… – тихо сказав Денис і зітхнув. – І… я її люблю, мамо. Справді.

Я сіла поряд із ним. Син здавався якимось зовсім загубленим.

– Подзвони їй, – сказала я після невеликої паузи, – скажи, що я готова зустрітися з нею ще раз. Скажи, що у кожного має бути другий шанс. До речі, вона при надії, ти знаєш?

Він здивовано глянув на мене.

– Я… не знав. Мені вона… ні про що таке…

Він трохи помовчав, а потім перелякано подивився на мене.

– То вона що, сказала тобі, що в положенні?!

– Так. І додала, що незабаром буде тут господаркою.

– Т-а-ак… – простяг Денис.

Його обличчя раптом закрилося, і він, зважаючи на все, серйозно задумався.

– Загалом, Денисе, – сказала я після паузи, – приходьте удвох. Тільки, синку, хай вона прийде без цих своїх… моторошних вій, гаразд? Бо… ну, я боюся, а що як вони впадуть їй у тарілку?

Син кивнув.

Вони прийшли за три дні. Вона була без вій, без червоних туфель, у простому светрі та джинсах. І ось такою вона мені сподобалася набагато більше.

– Привіт! – Привіталася я.

– Здрастуйте, – зніяковіло відповіла Віта і зиркнула на Дениса, – я… хотіла… Ну, перепросити. Ну, за той мій візит. Я справді подумала, що ви прислуга.

Тут вона злякано глянула на мене.

– Ой, даруйте, я знову!

– Та досить вже вибачатися, – посміхнулася я, – ходімо чай пити. Чи ти будеш каву?

– Каву… – пробурмотіла вона. – З молоком. Будь ласка.

Розмова у нас не залагодилася, і вона незабаром пішла. Та й стосунки Дениса з Вітою теж незабаром розладналися.

Син сказав, що ніякої дитини не було і що він поспішив нас знайомити. А я подумала, що зовсім про це не шкодую, – чому бути, того не оминути, – не доля, значить!

Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!