– Кого я виростила? Сама не розумію. Хіба я їх цьому навчала? Хіба чоловік навчав? Мабуть, життя навчило

Вчора поминали мою маму. Було сорок днів, коли вона пішла від нас назавжди. Поминали скромно, тільки свої були. Син Вася, та донька Василина, ще онука Настя.

І на цих поминках діточки мої влаштували скандал. Мамине ліжко ще до кінця не охололо, а вони вже ділити її майно почали. Спокою не дає їм бабусина квартира.

У кого тільки вони вродилися? Обидва жадібні й ліниві. Ми з їхнім батьком все життя ні на чию допомогу не сподівалися, самі собі заробляли на хліб.

І квартиру також заробили. Пів життя у комуналці тулилися, й дочекалися, витримали, а цим все готове подавай.

Василь машину захотів у двадцять два роки, Василина у дев’ятнадцять років шикарне весілля захотіла, потім квартиру двокімнатну.

Усі бажання виконали, ми з чоловіком, взяли кредити. Самі їх виплатили. Однією картоплею з дачі харчувалися, а зарплату несли до банку, на погашення позик.

Тепер мами не стало, свою квартиру вона мені залишила. А син і дочка чекають не дочекаються, коли я їм цю нещасну житлову площу віддам на поталу.

Прийшли вчора на сорок днів, і не бабусю згадували, а весь день квартиру ділили.

Василь перший почав. Йому, бачите, нема де жити. До того, як бабусі не стало, було де жити, а тепер ні. Не хоче він, бачите, квартиру винаймати у чужих людей.

Хоче в бабусину переселитися. Пів зарплати на квартиру та на машину, каже, йде. Не вистачає.

Звичайно, не вистачить, якщо ще й дівчину треба годувати-напувати, яка на його плечах сидить. З однією жив – перестала подобатися, з другою жив – теж погана, тепер – з третьою. Возив її відпочивати, тепер до Києва збирається везти на екскурсію.

А вона хоч би копійку принесла йому. Фігу з олією! Тільки їй неси. Вона його й навчила, дурненька, квартиру просити.

Як же, грошей більше витрачатиме на неї. Ех, Василю, Василю. Коли тільки ти розуму набереш? Тридцять років невдовзі, а все канючиш і канючиш.

Усі тобі не допомагають. А хто кредит за машину сплачував? Чи не ми з твоїм батьком? Самостійно ти й третю частину не виплатив.

Усе ми та ми. Жив би скромніше, давно б свою квартиру купив. А ти всі гроші на дівок, пробач господи, спускаєш. Завів би справжню родину, тоді б і розмова інша була.

А то живеш незрозуміло як – не одружений. Все наречених до сивого волосся обираєш. І Василина із претензіями, і цій мало.

Квартиру купити допомогли, та все їй мало. Настуня в неї, бач, у перший клас пішла, витрати великі.

За гуртки треба платити, за музичну школу, ще щось. Хотіла їй сказати:

– Ех, дочко, а як ми вас підіймали? Хіба неуками ви залишилися? Теж за все платили: і за підручники, і за форму, і за путівки до табору на дві зміни.

Чому це ми двох вивчили, а тобі одну першокласницю важко вчити? Хотіла сказати, та промовчала. Все одно не зрозуміє. Знайде виправдання. Скаже, що тоді життя інше було. А як воно було інше? Я на двох роботах працювала: і у лікарні, і у ЖЕКу.

Там медсестрою, тут прибиральницею. У декретній відпустці три роки не сиділа. А ти, люба, три роки від дзвінка до дзвінка відсиділа.

Та й зараз робота у тебе – не бий лежачого. Сидиш цілий день на, чай елітний продаєш, який на фіг простим людям не потрібен.

За шість тисяч на місяць сидиш. Шукала б іншу роботу, якби грошей не вистачало. Або Петю, свого товстого чоловіка, змусила б більше грошей додому приносити.

А не потурати йому, ледареві. Знайшов роботу собі – педагог додаткової освіти, один сміх.

Навчає пацанів за вісім тисяч, роботів якихось винаходити. Йому б токарем на заводі гарувати, а він із пацанами грається.

Чому ваш батько досі не на пенсії, а біля верстата? Через вас і не на пенсії. Все тягнете і тягнете з нас гроші. Можливо годі? Ех, Василина, Василина!

Що у тій голові робиться – все взяти та поділити. Давайте, каже вчора, продамо бабусину квартиру, а гроші поділимо. Цікаво, як ти їх ділити зібралася?

Шкода, що я не запитала. Вже точно, не порівну. Чую, як сказала б : “У мене донька, а у Васьки – нікого, мені більше давайте”.

А не спитала ти мене, матір свою, як ця квартира дісталася. Скільки я сил і нервів втратила, за лежачою бабусею доглядаючи.

Скоріше квартиру продавати зібралася, та гроші ділити. Ех, користолюбці та скандалісти. Поминальний день зіпсували.

Мало не битися зчепилися через однокімнатну квартиру. Кого я виростила? Сама не розумію. Хіба я їх цьому навчала? Хіба чоловік навчав?

Мабуть, життя навчило. Ніякого розуміння, та співчуття до матері та батька немає. І сам,і один одного готові загризти за гроші.

А ми з чоловіком Миколою так вирішили: годі. Настав час трошки розпрямитися. Втомилися вже. Квартиру продамо і дачу облаштуємо. Ще машину новішу купимо, щоб не ламалася. Ще купимо новий тонометр, та пігулки від болю в суглобах.

Болить увесь час спина і в мене, і в чоловіка, і тиск весь час скаче. А діти жодного разу не поспівчували нам. Ні сорому, ні совісті вони, мабуть, не мають. Ось таке воно – життя… Вважаю, що думки у мене правильні? Чи як?