Колеги, які знали про наше “кохання”, не розуміли, що відбувається, а деякі гадали: “Піде — не піде?” Пішла і не пошкодувала

Від ненависті до кохання один крок, говорить народна мудрість, і це підтверджує моя історія. Мені було трохи понад тридцять, я не була заміжня, не була мамою, а так хотілося, хотілося бути коханою!

Життя пролітало, ставало банальним: будинок-робота-будинок! До роботи з часом почала ставитися, як до основного виду діяльності у своєму житті.

Ретельно і скрупульозно перевірялися мною документи, часто залишалася після закінчення роботи, від виконавців вимагала точно дотримуватися моїх рекомендацій.

І ось черговий проєкт, знайомлюсь із робочою версією і знаходжу не лише фінансові помилки, а і юридичні.

Все це викладаю виконавцю — і за сценарієм він має дослухатися, внести коригування, та надати виправлений проєкт. Але тут зіштовхуюсь з опором, зі стіною, яку важко подолати!

Ми дзвонимо один одному, лаємося і, кожен із нас намагається довести свою правоту. Наша суперечка дійшла керівництва, яке й розрулило ситуацію, так, як самостійно ми не змогли дійти спільного знаменника.

Мої зауваження були суттєвими, і керівництво дало вказівку до їхнього виконання. Десь у глибині моєї свідомості причаїлася образа на те, що не змогла знайти підхід і досягти результату.

Образа на те, що було зачеплене моє самолюбство.

Після цього проєкту ми з ним зустрічалися в стінах офісу, віталися крізь зуби, і якщо можна було, то оминали один одного, щоб зайвий раз не перетинатися.

Наступний проєкт із його супроводом відкладала на потім, доки він не зателефонував і не запитав, коли буде моя віза.

Виходу не було, розпочала розгляд наданих документів. Помилки виклала, в копію поставила свій підпис, при відповіді він так само в копію ставить свій підпис.

І так проєкт за проєктом. Ненависть наростала, з помилками, як правило, він не погоджувався. Щоразу доводилося наводити посилання на статті у законодавстві — це сильно вимотувало, та займало багато часу.

У кулуарах офісу говорила:
– Як із ним живе дружина, він же такий… .

Потім, коли дізналася, що він розлучений, звичайно, у мене пазл склався: “Яка з таким зможе жити!”.

Минали дні, місяці, рік, другий, третій, але наші стосунки не переходили у доброзичливі — ми постійно чекали один від одного на нову суперечку.

І ось одного разу довелося мені йти до їдальні самій, бо мої колеги вже пообідали, а я тоді не змогла скласти їм компанію.

Стою з тацею посеред зали, вільних столиків немає, а мені махає мій недруг, запрошуючи сісти за столик, зі словами:

– Я вже закінчую і надовго не потурбую вас своєю присутністю!

Дивно, але запрошення я прийняла: чи виходу не було, чи підкреслювати свою ворожість не хотілося. Домовилися одразу, що про роботу не говоритимемо.

Спочатку сиділи мовчки, потім він завершив свою трапезу, та почав розповідати історію, яка сталася з його знайомими під час відпустки.

Я ж, поглинаючи їжу, думала про одне: бери тацю та йди працювати. Але він не збирався, а все оповідав і оповідав.

А коли я перестала їсти, підхопив мою тацю і відніс її до стійки. Після чого нахабно запропонував пройти в кафе, та випити каву з десертом.

Єдине, що на той момент я змогла придумати для делікатної відмови:
– У мене багато роботи, і мені хотілося б піти її робити, інакше доведеться затримуватися.

Добре, сказав він, тоді я прийду за вами після роботи, і ми заповнимо цю прогалину. Сказав – зробив!

Коли він прийшов, я рухатися не могла, говорити не могла і, на мою думку, погано розуміла — тому погодилася, бо після трудового дня десерт мені був просто необхідний.

Колеги, які знали про наше “кохання”, не розуміли, що відбувається, а деякі гадали: “Піде — не піде?”. Пішла і не пошкодувала!

Він виявився іншим, зовсім іншим — уважним, чуйним та вразливим. Незабаром у нас було весілля, з’явилася чудова донька.

Так, ми сперечаємося, не тільки на роботі, а й удома! Часом і ображаємося один на одного, але ненависть залишили у минулому.

Від ненависті до кохання ми йшли три роки! Шлях хоч і довгим був, але це було того варте! Ви зі мною згодні?