Коли батько виганяв нас із дому, не згадував, що ми сім’я, а як вигнали його – з’явився

Мені й зараз неприємно згадувати, як батько холоднокровно заявив, що в нього з’явилася інша жінка, тож нам із мамою треба з’їжджати з його квартири.

Того року мені тільки виповнилося десять років, образ тата завжди був для мене мало не святим, я його дуже любила, але того вечора все змінилося.

Я пам’ятаю тремтливий мамин голос, яка казала, що нам нема куди йти в цьому місті, пам’ятаю байдужість в очах батька, який сказав, що чекати більше не може, а мама вже давно доросла жінка, яка повинна сама вирішувати свої проблеми.

Мама тоді просила дати їй хоча б тиждень, щоб вирішити проблеми, що навалилися, але й цього часу батько не дав. Він заявив, що на збирання речей мамі вистачить і одного дня, а більше їй із його квартири забирати нічого.

Наступний тиждень я пам’ятаю дуже погано, бо від усіх цих переживань я захворіла. У мене була висока температура, і я багато спала, точніше провалювалася у важке забуття.

Я прийшла до себе вже у бабусі, до якої ми з мамою і переїхали. Бабуся жила в іншому кінці країни, де ми жили раніше.

Довелося заново влаштовуватися до школи, заводити друзів, мамі шукати роботу і досить довго терпіти бабусині чвари, що ми впали їй, як сніг на голову.

Лише через рік ми змогли переїхати в орендовану квартиру, а потім мама взяла іпотеку. Вдома я її майже не бачила, бо вона завжди працювала, щоб було чим платити кредит і на що нам жити.

Дуже важкий період був, я намагалася мамі допомагати у всьому, подорослішати довелося в одинадцять років. Звичайно, комусь і раніше мого доводилося дорослішати, але все одно.

Згодом усе налагодилося. За квартиру мама все виплатила, я закінчила школу, вступила до університету, знайшла підробіток.

Погано було, що мама часто хворіла, я гадаю, що вона надірвалася на своїх нескінченних роботах. Потім у неї виявили рак, і вона згоріла буквально за рік.

Я хотіла тоді продати бабусину квартиру, яку мама після того, як її не стало відписала на мене, але мама заборонила. Сказала, що не треба витрачати гроші на лікування, яке не допоможе.

– Надірвалася я, сил немає, так хочеться спокою, нехай все йде своєю чергою.

Ні мої сльози, ні вмовляння не допомагали, переконати її лікуватись я не змогла. У двадцять п’ять років я залишилася зовсім одна. Був ще десь там батько, але про нього я не знала нічого з того часу, як він нас вигнав.

Шукати його в мене не було бажання, крім ненависті до цієї людини, у мене не було нічого. Але він сам знайшов мене, коли мені вже було тридцять.

Не знаю, хто йому сказав, де я живу, але одного разу він просто з’явився на моєму порозі. Виглядав він погано, добряче обтріпався, одразу поліз обійматися, але я його зупинила.

– Що, і чаєм тата не пригостиш?

Пускати його у квартиру до своєї дитини та чоловіка я не збиралася. Назвала адресу кафе і сказала, що буду там за годину. Їхати не хотілося, але я вирішила раз і назавжди закрити цю тему.

Вислухавши, як я виросла і яка красуня, я запитала прямо – чого він приперся. Батько намагався зобразити образу, але коли зрозумів, що я просто встану та піду, почав розповідати сумну історію.

Виявляється, у мене є сестра, їй двадцять років, вона заміжня і чекає дитину. Коли з її матір’ю батько купував нову квартиру, то вирішили вони записати все на дочку, щоб потім не було питань і проблем.

Не знаю, навіщо батько на це повівся, продав своє особисте житло і вклався у спільну квартиру, де йому ні метра не належить, але так вийшло.

Жили вони начебто непогано, але останні роки скандалили. А тут донька вийшла заміж, була в положені та привела чоловіка до своєї квартири.

Татові сестра сказала, що їм усім тут тісно, ​​тому батькові треба було кудись подітися. Мама їй з дитиною буде допомагати, а от тато тільки місце займає.

Обурюватись батько міг хоч до посиніння, але юридично він у тій квартирі був ніхто. Пробував натиснути через дружину, але вона взагалі заявила, що подає на розлучення. І подала.

Отож батько, залишившись без родини, без квартири, раптом згадав мене. Я ж його родина, я ж маю тепер батьку дати притулок, обігріти, він же мені життя дав. Мене від такої логіки сміх пробрав. Смішний такий!

Виявляється, я йому щось винна. Він вигнав мене, двадцять років не цікавився моїм життям, аліменти не платив, а тут приїхав нагадувати, що ми сім’я.

У кафе я розрахувалася за наш загальний рахунок, а батькові сказала, щоб забув мою адресу, йому я більше нічого не винна. Мій батько помер двадцять років тому того дня, коли прийшов виганяти нас зі своєї квартири.