Коли чоловік за обідом оголосив всій родині, що вона «загуляла на старості років», Ніна не стала ні виправдовуватися, ні плакати. Вона мовчки встала, дістала телефон та ввімкнула запис

Коли чоловік за обідом оголосив всій родині, що вона «загуляла на старості років», Ніна не стала ні виправдовуватися, ні плакати. Вона мовчки встала, дістала телефон та ввімкнула запис.

Але до цієї хвилини, до того, як усе змінилося, було ціле життя завдовжки у двадцять сім років.

Нині було п’ятдесят чотири. Вона працювала у дитячій школі мистецтв і жила разом із чоловіком у трикімнатній квартирі, яка вже багато років була оформлена на свекруху. Квартирне питання перед ними ніколи не вставало.

Чоловік її Віктор, сидів удома. Він вийшов на пенсію раніше за термін і з того часу шукав собі «проєкт».

Проєкти змінювалися кожні три місяці, то він задумував відчинити автомийку, то захоплювався криптою, то збирався відкривати рибальський інтернет-магазин.

Жоден проєкт не прожив і двох місяців. Але говорив він про них завжди голосно, з почуттям власної значущості.

Мелодії приходили ночами. Коли Ніні не спалося, музика раптом починала звучати звідкись зсередини, спочатку невиразно, уривками, а потім все ясніше.

І тоді вона діставала телефон, йшла на кухню і тихо наспівувала в диктофон, прикриваючи рота долонею. Всі її мелодії були записані потай уночі, ніби вона не музику писала, а робила щось заборонене.

Перед заняттями чи після них, Ніна залишалася в кабінеті, підбирала до мелодії музику на піаніно та записувала на телефон.

Про її захоплення знали лише колеги та директор музичної школи. І одного разу Маргарита Іванівна запросила Ніну до свого кабінету.

– З вами хоче поговорити продюсер з анімаційної студії.

Молодий чоловік, на ім’я Артем сказав, що його студія запускає дитячий мультсеріал, та шукає композитора з живим, не електронним звучанням.

– Ви не могли б зіграти щось своє? – спитав він.

І Ніна зіграла. Тоді приємно здивований Артем сказав:

– Спробуємо. Для початку виконайте, будь ласка, тестове завдання.

Ніна летіла додому, як на крилах. У грудях розливалося щось тепле, і вона ловила себе на тому, що не може не посміхатися. Хотілося розповісти першому зустрічному, хотілося схопити когось за руку і сказати:

– Ви чули? Чули?!

І вона розповіла Вікторові.

– Ну-у, – простяг він, відірвавшись від телевізора, – мультики, значить. Ніно, ну ти ж серйозна жінка. Які мультфільми, куди тобі?

Він обернувся до матері.

– Мамо, чуєш? Ніна у нас на мультиплікаційну студію зібралася. Кар’єру хоче робити! Треба Кирилові сказати! От син зрадіє, що його мати головою поїхала!

Свекруха, що гостювала у них, підійняла брови та промовчала, але рот її склався в тонку лінію, яка в цієї жінки означала тільки одне: «Бач, що вигадала».

– А чому б і ні? – тихо спитала Ніна.

– Та ти жартуєш, чи що? – обізвався Віктор. – У твоєму віці? Мультики? Та чи у своєму ти розумі?!

– Ну тобі ж вік не заважає літати у хмарах і скакати з проєкту на проєкт, жоден з яких так і не був реалізований! – огризнулася Ніна. – То чому мені не можна?

Віктор смикнув плечем, хмикнув і перемкнув канал.

Вона написала тему за чотири дні. Артем відповів за добу:

– Тему прийнято, контракт буде.

Ніна стояла у своєму кабінеті, притискала телефон до грудей обома руками й посміхалася.

– Я змогла, – прошепотіла вона, – я впоралася.

І закипіла робота. Після занять Ніна залишалася у школі, писала музику, правила, викреслювала, записувала…

Артем підказав їй кілька хороших програм, за допомогою яких можна редагувати записи та прибирати зайві шуми. Ніна попросила одного з учнів завантажити ці програми в ноутбук, легко освоїла їх, і робота пішла швидше.

Вдома вона насилу, але все-таки відвоювала собі право три години займатися роботою для анімаційної студії.

Вона, як і раніше, варила борщі, прала і прибирала, але за кілька годин до відбою, немов за помахом чарівної палички, гарбуз перетворювався на карету.

А Ніна – в ту жінку, якою могла б стати, якби двадцять сім років тому не махнула на себе рукою…

Якось Ніна залишила телефон на кухні та пішла у ванну кімнату. І треба було такому статися, що саме в цей момент Артем надіслав їй повідомлення.

– Ви дивовижна. Ви справжній скарб, мені дуже з вами пощастило, – писав він.

Зрозуміло, Віктор не читав усе. І дивитися надіслані Артемом відеофайли з її музикою теж не став. Він усе зрозумів по-своєму.

Ні, він не влаштував скандалу. Але коли в неділю на традиційний сирний пиріг приїхали його мати та син із сім’єю, він завдав рішучого удару.

Коли всі сіли за стіл, Віктор відкинувся на стільці, схрестив руки на грудях і тихо, мовби між іншим, промовив:

– А мати наша загуляла. На старості років.

– Що-що? – здивувався Кирило.

Віктор усміхнувся і стрільнув поглядом у Ніну.

– Ну, розкажи їм, Ніно, – розв’язно сказав він. – Розкажи про Артема.

Від здивування Ніна так і завмерла. Всі дивилися на неї, а вона на мить втратила мову.

– Я так і знала! – сказала тут свекруха. – Ти дивись! Бач! Мультики, кажеш? Композиторка! Роги моєму синові вирішила наставити? Та він же молодший за Кирила! Та як тобі не соромно?!

Тут її понесло, і вона ще довго кричала про розбещеність і про невдячність.

– Квартира моя, май на увазі, – припечатала вона насамкінець, – ні метра тут не отримаєш! Жодного метра!

Повисла пауза.

– Ма-а-ам? – здивовано простяг Кирило. – Скажи щось, мамо?

Ніна мовчки взяла свій телефон, знайшла один із надісланих Артемом відеофайлів та ввімкнула.

Пролунала музика, а на екрані з’явився перший анімаційний персонаж. Ніна розвернула екран до сім’ї, ті раптом замовкли й побачили її ім’я у титрах.

Онук, восьмирічний Тимошка, перший прийшов до тями.

– Ва-а-ау! – закричав він. – Бабуль, це ти мультик робила?!

– Не повністю, – усміхнулася Ніна, – але й мій внесок тут також є.

– А який? – Запитав онук.

– Музика.

Тимошка, який завдяки старанням бабусі цілком стерпно грав на піаніно і дуже любив музику, подивився на неї із захопленим обожненням.

– А ми з тобою розучимо цю пісню? – спитав він.

– Якщо ти хочеш, то обов’язково, – сказала Ніна.

Дорослі досі мовчали. І тоді Ніна знову взяла слово.

– Артем – це мій начальник, – сказала вона, – нас з ним пов’язують лише робочі стосунки. Ну а якщо когось корчить, що він називає мене скарбом і взагалі гідно оцінив мене…

Вона не договорила і виразно подивилася на чоловіка. Віктор мовчав і дивився на стіл.

– Я знаю, що квартира ваша, – сказала Ніна свекрусі після чергової невеликої паузи. – І я на неї не претендую.

– Грошей, які мені платять у школі та за музику для мультфільмів, цілком вистачить, щоб винаймати окреме житло. І я, мабуть, справді так і зроблю.

Вона знову глянула на чоловіка і посміхнулася.

– Але при цьому, Вітю, тобі доведеться жити на свою пенсію. Або доводити до кінця хоч якийсь зі своїх проєктів.

Того ж вечора Віктор перепросив. Він попросив Ніну не йти, й навіть пообіцяв вирішити з матір’ю горезвісне квартирне питання.

Конфліктів у них поки що більше не було. Але Ніна більше не довіряла чоловіку. Це ж треба було так вчинити? Зганьбити її перед дітьми та онуком!

Звісно ж, рубати з плеча вона не буде. Як кажуть, життя прожити – не поле перейти, – всяке буває! Час покаже, і все розставить на свої місця…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!