Коли хотів вийти сухим із води…

– Антоне, дай мені ключі від машини, будь ласка. Маму терміново треба відвезти в поліклініку, – Віра простягла руку до чоловіка, який лежав на дивані. – Упораюся за дві години максимум, привезу твою красуню цілою і неушкодженою.

Антон навіть не підвів очей від телефону.

– Ні.

– У сенсі ні? – Віра опустила руку. – У тебе ж вихідний, ти нікуди не збираєшся. А мамі справді погано, тиск скаче.

– Сказав ні, значить ні, – Антон нарешті відірвався від телефону та глянув на дружину. – Жінка за кермом – це завжди проблеми. То підріжете когось, то в стовп в’їде, то ще щось наробить.

Віра зробила крок ближче до дивана, стиснувши кулаки.

– Антоне, що ти таке кажеш?!

– А що я не так сказав? За цю машину мені ще три роки виплачувати кредит. Я не ризикуватиму своїм майном, – він знову уткнувся в телефон, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Віра мовчки дивилася на маківку чоловіка. Вона розвернулась і вийшла з вітальні, з силою зачинивши за собою двері. У коридорі дістала телефон та викликала таксі.

Поїздка туди й назад коштувала півтори тисячі гривень. Мама всю дорогу перепрошувала за доставлений клопіт. А Віра лише міцніше стискала губи, думаючи, як легко чоловік міг би розв’язати цю проблему. Якби захотів…

Коли вона повернулася додому, Антон зустрів її у передпокої з винним виразом обличчя.

– Віро, пробач мені. Я розумію, що вчинив погано. Не подумав про те, що мамі дійсно потрібна допомога, він спробував обійняти дружину, але вона відсторонилася.

– Відчепись!

– Ну Віро, не гнівайся. Я ж перепрошую! Розумію, що не мав рації.

Віра пройшла повз нього на кухню, не сказавши жодного слова. Антон насупився, але пішов слідом, продовжуючи свої спроби примирення.

– Може, каву зваримо? А може ігристого, га? Поговоримо спокійно?

Віра ввімкнула чайник і почала мити посуд у раковині з такою люттю, ніби намагалася стерти тарілки в порошок. Антон постояв ще кілька хвилин, а потім пішов у кімнату.

Два місяці минули в цьому напруженому мовчанні. Віра відповідала чоловікові односкладно, тільки за потребою. Антон кілька разів намагався завести розмову про примирення, але щоразу натикався на стіну холодної байдужості.

У суботу вранці Віра стояла на кухні, нарізуючи овочі для борщу. За вікном мрячив дощ, а у квартирі панувала тиха, майже затишна атмосфера. Віра ввімкнула тиху музику і поринула в процес готування, нарешті розслабившись після важкого робочого тижня.

Різкий дзвінок у двері змусив її здригнутися. Віра витерла руки об рушник і пішла відчиняти, дивуючись, хто міг прийти в таку рань.

– Галино Петрівно? – Віра відступила на крок, побачивши на порозі червону від обурення свекруху.

– Ти зовсім сумління втратила! – Галина Петрівна увірвалася до квартири. – Думаєш тільки про те, як мого сина в борги загнати! Тобі що, начхати, як він далі житиме?

Віра розгублено моргала, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

– Галино Петрівно, про що ви говорите? Що сталося?

– Що сталося? – свекруха розвернулася до неї всім корпусом, очі горіли праведним гнівом. – Ще питаєш! Ти машину Антона розбила! Тепер мій син три роки кредит виплачуватиме за купу брухту!

Віра відчула, як земля йде з-під ніг.

– Галино Петрівно, я ніколи не сідала за кермо машини Антона! Ніколи! Він сам мені відмовив, коли я просила ключі.

– Брешеш! – прошипіла свекруха. – Мій син мені все розповів! Як ти випросила в нього машину, а потім розбила її в мотлох!

У цей момент у передпокої почулися кроки, і з’явився Антон. Галина Петрівна одразу кинулася до сина.

– Вона ще й не зізнається! Антошка, любий, як ти тепер житимеш? Три роки за розбиту машину платити! Ні машини, ні грошей!

Віра дивилася на чоловіка, очікуючи, що він роз’яснить ситуацію. Але Антон лише опустив голову і ледь помітно кивнув головою.

– Антоне? – голос Віри пролунав хрипко. – Скажи матері правду. Скажи їй, що я ніколи не брала твою машину.

Антон мовчав, вивчаючи свої капці.

– Й коли саме я нібито розбила його машину? – Віра повернулася до свекрухи, у її голосі залунали металеві нотки. – Назвіть точну дату.

Галина Петрівна тріумфально дістала телефон.

– Ось, у вівторок о другій годині дня! У мене все листування з Антоном збереглося! Ось! – Вона засунула телефон Вірі під ніс.

Віра швидко прокрутила у пам’яті події вівторка. Робоча конференція…

– У вівторок? – Вона посміхнулася, і цей звук змусив Галину Петрівну замовкнути. – У вівторок я була на виїзній конференції. Весь день. З сьомої ранку до дев’ятої вечора.

Обличчя свекрухи стало розгубленим.

– Але… Антон сказав…

– Антон збрехав! – Віра зробила крок до чоловіка. – Чи не так, любий? Ану, розкажи нам правду. Хто насправді розбив твою дорогоцінну машину?

Антон підвів голову, його обличчя пішло червоними плямами.

– Мамо, вибач. Я сам розбив машину, – його голос тремтів. – Я не хотів, щоб ти засмучувалася і лаялася, думала, що я невдаха. Подумав, що коли звалю на Віру, то…

– Ти переклав вину на невинну людину! – Віра відчула, як усередині неї здіймається хвиля люті. – Ще й маму налаштував проти мене!

Галина Петрівна опустилася на стілець, обличчя її зблідло.

– Антоне, як ти міг? Навіщо брехати? Навіщо?

– Мамо, ну ти ж знаєш, як мені не щастить за кермом. Пам’ятаєш, у вісімнадцять років я татову машину подряпав? Ти тоді тиждень не розмовляла зі мною, – Антон спробував взяти матір за руку, але вона відсмикнулася.

– А ти, значить, вирішив, що краще зробити винною Віру? – Галина Петрівна повільно підвелася. – Сину, ти ж дорослий чоловік! Як можна перекладати відповідальність на жінку?

Віра стояла, схрестивши руки на грудях і дивилася на цю сімейну сцену. Її злість повільно трансформувалася у щось інше. У втому та розчарування.

– Знаєш що, Антоне? Коли ти відмовився дати мені машину, щоб відвезти мою маму до лікаря… Я подумала, що ти просто жадібний егоїст. Але це виявилося ще гіршим. Ти боягуз.

– Віра, будь ласка, не треба, – Антон спробував наблизитися до дружини.

– Стій! – Вона підняла руку. – Не треба. Ти готовий був зруйнувати стосунки зі мною, аби не зізнатися матері у своїй помилці.

– Я хотів сказати, щиро хотів! Просто не знав, як почати…

– Не знав, як почати? – Віра засміялася, але в цьому сміху не було нічого веселого. – “Пробач, Віро” – ось так починаються чесні розмови.

Галина Петрівна раптом заговорила, звертаючись до сина:

– Антоне, ти розумієш, що я думала про Віру погано? Я вважала її егоїстичною та безвідповідальною! А вона виявляється взагалі ні до чого!

– Мамо, я виправлюся, я…

– Виправишся? – Віра підійшла до вікна і подивилася на сірий дощовий день. – А як ти виправиш те, що я тепер знаю про тебе? Те, що в скрутну хвилину ти волієш звинуватити мене, аби самому вийти сухим із води?

У квартирі зависла тиша.

– Віро, – тихо покликав чоловік, – що тепер робити?

Вона не обернулася до нього.

– Не знаю, Антоне. Не знаю. Я думала, що одружилася з чоловіком, на якого можна покластися. А виявилося, що мій чоловік готовий підставити мене за першої ж нагоди.

– Це не так! Я тебе кохаю!

– Кохаєш? – Віра нарешті обернулася. – Людина, яка любить, так не поводиться. Любляча людина не змушує кохану страждати заради власного спокою.

Галина Петрівна підвелася зі стільця і ​​підійшла до невістки.

– Віро, пробач мені. Вибач за те, що повірила в цю брехню, за те, що накричала на тебе. Я не мала рації.

– Галино Петрівно, ви вчинили так, як вчинила б будь-яка мати. Ви захищали свою дитину. Претензій до вас у мене немає, – Віра подивилася на свекруху, і в її очах майнуло щось схоже на співчуття.

– Але ж до Антона є? – тихо спитала Галина Петрівна.

– До Антона є, – підтвердила Віра. – І дуже серйозні.

Антон схопився і підбіг до дружини.

– Віро, скажи, що мені зробити? Я готовий на все, аби ти пробачила!

– Зараз ти готовий на все, – вона відсторонилася від його дотику. – Але ти один раз вже збрехав і переклав провину на мене. Це показує твою справжню натуру, Антоне.

– Я змінюсь!

– Люди не змінюються за один день. І тим більше не змінюються ті, хто здатний на таку підлість.

Вона пішла на кухню, залишивши чоловіка і свекруху наодинці зі своїми переживаннями. За дверима лунали приглушені голоси. Галина Петрівна вичитувала сина за його поведінку.

А Віра перебирала у голові варіанти. Що робити далі? Як жити із таким чоловіком?

А ніяк! Як би Віра не намагалася, забути таке не вийде. Вона відкрила пошукову систему в телефоні й набрала запит: «Як швидше розлучитися?». Рішення було ухвалено…

Як кажуть, – краще раз поплакати, та забути, ніж все життя чекати на нову каверзу! Я слушно міркую?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!