Коли Тарас з Наталкою принесли мені нові зимові чоботи, я була готова крізь землю провалитися. Адже знаю, що вони дорогі, цілих 70 євро коштують!

Мого чоловіка не стало 7 років тому. Я важко пережила цю втрату, оскільки й припустити не могла, що стану вдовою у 53 роки. Зараз мені 60, і я продовжую працювати на півставки у школі. Але треба сказати, що якби не мій дорослий син, зводити кінці з кінцями було би набагато складніше.

Мій Тарас працює в айті, у нього вже давно є своя родина. Син разом із дружиною-красунею виховує маленьку дочку, мою онучку Златусю. Щомісяця Тарас оплачує мою комуналку, а також купує мені продукти. Як би я не відмовлялася від допомоги, син із невісткою мене не слухають.

Наталка – золотце! Поки мої подруги скаржаться на своїх невісток, я лише посміхаюся. Ось уже справді пощастило так пощастило. Іноді я думаю, що не заслуговую на таких прекрасних рідних людей. А ще мені завжди дуже ніяково приймати допомогу рідних. Пам’ятаю, як на Новий рік вони подарували мені телефон, щоб ми завжди могли бути на зв’язку.

От і тепер, коли Тарас з Наталкою принесли мені нові зимові чоботи, я була готова крізь землю провалитися. Адже знаю, що вони дорогі, цілих 70 євро коштують! Я б ніколи таких собі не купила.

«Тетяно Юріївно, не вигадуйте, вам на роботу ходити ще, а попереду зима. Ваші чобітки вже зовсім зносилися!» – з порогу заявила Наталка, коли я почала відмовлятися від подарунка. Як же звісно приємно, коли про тебе дбають!

Я знаю це, тому що так само дбаю про свою дорослу дочку. У неї життя склалося не так райдужно, як у сина. Троє дітей, відсутність роботи та ще й живе разом із родиною чоловіка. Його батьки старші за мене, вже не працюють. Зять сам тягне на собі весь сімейний бюджет.

Загалом, складно їм. Тому я щомісяця допомагаю доньці матеріально. Адже в мене така нагода є завдяки синові. Йому не говорю, правда. Він вважає, що його сестра сама винна в тому, що вона має таке життя. Тарас їй не допомагає ніколи і навіть чути про її проблеми не бажає.

Днями прийшла до дочки у гості. Вона відразу приміряла мої нові чобітки і ненароком поскаржилася, що її зовсім зносилися. Мені стало так прикро за неї. Адже знаю, що вона нові зараз купити точно не зможе. А в нас один розмір!

Тепер я думаю віддати їй своє взуття, але боюся, що син дізнається і неправильно зрозуміє мене. Не знаю що робити. І дочці допомогти хочеться з огляду на її ситуацію, і сина не хочу образити своїм вчинком. Як би ви вчинили на моєму місці?