Коли Віра Миколаївна отримала повідомлення про те, що її троюрідна сестра Тетяна, яка живе десь у глибинці на заході України, просить прихистити її з дітьми на кілька тижнів у Києві, першою реакцією було відмовити. Що у них може бути спільного?

Коли Віра Миколаївна отримала повідомлення про те, що її троюрідна сестра Тетяна, яка живе десь у глибинці на заході України, просить прихистити її з дітьми на кілька тижнів у Києві, першою реакцією було відмовити. Що у них може бути спільного? Вони бачилися востаннє років двадцять тому на проводах спільної бабусі, і то ледь перекинулися кількома словами.

«Таня з глухомані їде, уявляєш? — писала Вірі її мама. — Молодшій доньці путівку в музичний табір дали за якийсь конкурс, а старша в університет документи подаватиме. Пустиш їх переночувати?»

«Переночувати! — фиркнула Віра. — Знаю я ці “переночувати”. Приїдуть на тиждень, а залишаться на місяць».

Віра Миколаївна, директорка маркетингового відділу у великій компанії, звикла до певного рівня комфорту. Її квартира в центрі Києва була облаштована у продуманому мінімалізмі, кожна річ мала своє місце. Думка про те, що в цьому просторі з’являться чужі люди, ще й з дітьми, викликала внутрішній протест.

Але відмовити родичам вона не могла. Виховання не дозволяло.

— Звісно, хай приїжджають, — сказала вона мамі телефоном, подумки перекроюючи свої плани на відпустку. — Їм де буде зручніше спати — у вітальні чи в моїй спальні?

— Розберетеся, — зраділа мама. — Таня — жінка невибаглива. Вони з чоловіком власноруч хату збудували. Він у них єгерем працює, у лісі пропадає. А вона там якусь бібліотеку тримає на пів ставки.

«Ну звісно, — подумала Віра. — Єгер і бібліотекарка з глушини. Доведеться, мабуть, з ложки їх годувати та по музеях водити».

У день приїзду гостей Віра нервувала. Вона прибрала квартиру, замовила продукти з доставкою, постелила диван у вітальні для Тетяни з молодшою донькою, а в спальні облаштувала місце для старшої. Сама вона планувала спати на невеликому розкладному диванчику в кабінеті.

Дзвінок пролунав рівно в обумовлений час.

— Добридень, Вірочко, — на порозі стояла жінка років сорока п’яти в простій лляній сукні. Її волосся було зібране в охайний пучок, а в очах світилася щира радість. — Дякую, що погодилася нас прийняти.

За її спиною з ноги на ногу переступали дві дівчинки — одна років шістнадцяти, висока й серйозна, інша — маленька, років десяти, з допитливими очима.

— Проходьте, — Віра відступила вбік, уважно розглядаючи родичку. Тетяна виглядала… звично. Ні сільської незграбності, ні провінційного несмаку, яких вона чомусь очікувала.

— Це Маша, — Тетяна поклала руку на плече старшої дівчинки. — А це Ліза. Дівчатка, привітайтеся з тіткою Вірою.

— Добрий день, — серйозно кивнула Маша.

— Доброго дня, тітко Віро! — проспівала Ліза. — У вас так гарно! Як у журналі!

— Дякую, — Віра мимоволі усміхнулася. — Проходьте, влаштовуйтеся. Дорога, мабуть, виснажлива була?

— Два дні в дорозі, — Тетяна знизала плечима. — Але ми звикли. Від нашого села до Львова кілька годин автобусом, а там вже потяг.

Поки гості розкладали речі, Віра нишком спостерігала за ними. Жодної метушні, все чітко й організовано. Тетяна діставала з сумки акуратно складені речі, дівчатка мовчки допомагали. Цікаво, що вони робитимуть у Києві два тижні?

— Я вам свою спальню звільнила, — сказала Віра. — Маша може спати там, а ви з Лізою — у вітальні. Я сама в кабінеті влаштуюся.

— Що ти, Віро, навіщо такі складнощі? — щиро здивувалася Тетяна. — Ми чудово всі помістимось на розкладачках. Ти нас і так виручила, дозволивши зупинитися.

Віра похитала головою:

— Ні вже, якщо гостите, то з комфортом. Я наполягаю.

Сперечатися Тетяна не стала, лише вдячно кивнула.

— Ви, мабуть, голодні з дороги? — спитала Віра. — Я вечерю замовила, скоро привезуть.

— Дякую, але ми перекусили в поїзді, — відповіла Тетяна. — А якщо дозволиш, я б завтра сама щось приготувала. Я привезла трохи продуктів — сушені гриби, ягоди, різні трави. Хотілося б тебе пригостити.

«Ну от, почалося, — подумала Віра з легким роздратуванням. — Зараз почне господарювати на моїй кухні».

— Не варто турбуватись, — сказала вона вголос. — У вас і так, напевно, щільні плани. Коли Лізі до табору?

— Через три дні, — відповіла Тетяна. — А Маші — співбесіда в університет через тиждень. Тож у нас є трохи часу, щоб познайомитись із Києвом. Якщо ти не проти, звісно.

— Що ви хочете подивитися? — спитала Віра, подумки готуючись складати культурну програму для гостей із провінції.

— Маша хоче в біологічний музей і на біофак університету, — відповіла Тетяна. — А Ліза мріє побувати в Національному художньому музеї.

Віра здивовано підняла брови. Вона ж думала, що доведеться вести родичів у зоопарк і на Хрещатик.

— А ти сама, Таню? Що тобі цікаво?

— Мені? — Тетяна замислилась. — Знаєш, я б у музей Ханенків сходила. Я за першим фахом мистецтвознавець, хоча й ніколи за спеціальністю не працювала.

Віра ледь не поперхнулась.

— Мистецтвознавець? Я думала, ти бібліотекарка.

— І бібліотекарка також, — засміялася Тетяна. — У нашому селі обирати не доводиться, працюєш там, де є робота. Я ще й учителем підробляю — веду гурток світової художньої культури в школі.

Наступні кілька днів минули не так, як очікувала Віра. Вранці Тетяна вставала раніше за всіх і готувала сніданок — не просто яєчню чи бутерброди, а справжні кулінарні шедеври. То пухкі оладки з брусничним варенням, то запіканку з лісовими ягодами, то сирники, від аромату яких у Віри слинка котилась.

— Таню, де ти так навчилася готувати? — не витримала Віра на третій день, із задоволенням поїдаючи сирники зі сметаною.

— А що тут уміти? — знизала плечима Тетяна. — Коли чоловік на тиждень у ліс іде, а до найближчого магазину десять кілометрів, мимоволі навчишся з простих продуктів щось смачне робити. У нас же своє господарство — кури, город. Що виростив, те і їси.

Після сніданку вони зазвичай розходилися. Віра йшла на роботу, Маша готувалась до вступу, а Тетяна з Лізою вирушали оглядати місто. Але вони ніколи не просили Віру їх супроводжувати чи складати маршрути — Тетяна прекрасно орієнтувалась по карті та знала, що хоче показати доньці.

Увечері за вечерею, яку тепер завжди готувала Тетяна (попри протести Віри), вони обговорювали враження дня. І Віра з подивом помічала, що їй усе цікавіше слухати їхні розмови.

— …і уявляєш, Віро, в музеї Ліза сама провела нам екскурсію по залі Врубеля! — захоплено розповідала Тетяна. — Екскурсовод навіть підійшов послухати.

— Я просто багато читала про нього, — сором’язливо пробурмотіла Ліза. — У нас вчителька давала книжки.

— А ти на який факультет вступаєш, Машо? — спитала Віра у старшої дівчинки.

— На біофак університету, — відповіла та. — Хочу займатися дослідженням лікарських рослин. У нас на заході України таке різноманіття флори, а досліджено все ще дуже мало.

— І які шанси вступити?

— Непогані, — знизала плечима Маша. — У мене золота медаль і перемоги в олімпіадах. Але конкурс, звісно, великий.

Віра зловила себе на думці, що щиро переживає за цю серйозну дівчину. Їй раптом захотілося, щоб Маша вступила і залишилась у Києві. Можливо, навіть пожила у неї перший час, поки не освоїться…

Ця думка здивувала Віру. Вона, яка завжди цінувала особистий простір, раптом була готова запропонувати майже незнайомій людині жити у себе? Що з нею відбувається?

— Віро, ти не захворіла? — спитала Тетяна на п’ятий день їхнього перебування, коли Віра повернулась з роботи бліда і з темними колами під очима.

— Ні, просто важкий день, — Віра втомлено опустилася на стілець. — Наш головний клієнт відмовився від контракту, і тепер усі в паніці. Я цілий день намагалася врятувати ситуацію: дзвонила, писала, переконувала…

— Допомогти чимось? — Тетяна співчутливо поклала руку їй на плече.

— Чим ти можеш допомогти? — вирвалося у Віри, і вона одразу пожалкувала про свої слова. — Пробач, я не хотіла грубити. Просто день важкий.

— Я розумію, — кивнула Тетяна, не образившись. — Давай я тобі чай заварю? У мене є добрий збір — заспокоює і сили повертає.

Віра хотіла відмовитись, але потім махнула рукою:

— Давай. Гірше вже не буде.

Тетяна пішла на кухню, а за кілька хвилин повернулася з чашкою ароматного чаю.

— Пий, тільки повільно. І розкажи мені, що сталося. Іноді корисно виговоритись.

І Віра, сама не знаючи чому, почала розповідати. Про контракт, про тиск керівництва, про перспективу втратити роботу, про кредит за квартиру, який ще кілька років платити…

— …і головне, я не розумію, що робити далі! — закінчила вона майже зі сльозами. — Якщо ми втратимо цього клієнта, вся моя кар’єра буде зруйнована.

Тетяна уважно вислухала, не перебиваючи, а потім спитала:

— А чому клієнт відмовився?

— Каже, що наша пропозиція занадто стандартна, не враховує специфіку їхнього бізнесу.

— І він має рацію?

Віра замислилась.

— Можливо. Ми дійсно використовуємо типові рішення. Але у нас просто немає ресурсів для створення повністю індивідуального проєкту!

— А якщо підійти до цього інакше? — запропонувала Тетяна. — У нашій бібліотеці була схожа ситуація. Нам виділили зовсім невеликий бюджет на оновлення фонду, а потрібно було якось залучити нових читачів. І знаєш, що ми зробили?

— Що? — Віра зацікавлено подивилась на співрозмовницю.

— Ми створили проєкт «Книга від сусіда». Кожен мешканець села міг принести книгу, яка його вразила, і написати невеличку рецензію. Ми ці рецензії гарно оформлювали й прикріплювали до книг. Вийшла така собі особиста рекомендація від знайомої людини. І ти знаєш — це спрацювало! Люди стали приходити, щоб почитати книги, які радили їхні сусіди.

— І як це допоможе мені з контрактом? — здивовано спитала Віра.

— Я до того, що іноді не потрібен великий бюджет і типові рішення. Достатньо знайти щось просте, але особисте, що зачепить клієнта. Щось, що покаже: ви дійсно думали саме про нього, а не просто пропонуєте стандартний набір послуг.

Віра замислилась. У словах Тетяни був сенс. Може, варто переглянути підхід?

— Знаєш, — сказала вона, сьорбнувши чай, — а ти маєш рацію. У цього клієнта є своя філософія бізнесу, вони весь час говорять про «повернення до коріння». Може, варто зіграти на цьому…

До пізньої ночі вони з Тетяною обговорювали нову концепцію презентації, і до ранку у Віри був готовий зовсім новий підхід, який вона й представила клієнту наступного дня. На її подив, ідея спрацювала — контракт було врятовано.

Коли настав час відправляти Лізу до музичного табору, Віра сама запропонувала поїхати з ними.

— Віро, тобі ж на роботу треба, — здивувалася Тетяна.

— Взяла вихідний, — відмахнулася та. — Хочу подивитись на цей табір. І допомогти вам, якщо що.

Дорогою Ліза розповідала про свою музичну школу, про конкурс, на якому вона отримала гран-прі, про вчительку, яка займалася з нею додатково, не беручи за це гроші.

— …і знаєте, тітко Віро, я хочу, коли виросту, теж повернутись у наше село і вчити дітей музиці. У нас багато талановитих, просто можливостей мало.

Віра дивилася на цю серйозну дівчинку з футляром скрипки й думала, наскільки хибними були її уявлення про «провінціалів із глибинки».

Табір виявився престижним місцем для обдарованих дітей, і Віра помітила, як деякі батьки, що привезли своїх чад на дорогих авто, з легкою зверхністю дивилися на скромно вдягнену Тетяну.

— Не звертай уваги, — прошепотіла Віра, помітивши, як Тетяна обсмикнула своє просте плаття. — Повір, твоя Ліза дасть фору багатьом із цих доглянутих столичних діточок.

— Я не за себе хвилююся, — відповіла Тетяна. — Просто не хочу, щоб з Лізою не дружили через те, що вона не з Києва і не з заможної родини.

— Якщо вона грає так добре, як ти кажеш, її будуть поважати, попри все.

І справді, коли перед від’їздом батьків діти влаштували невеликий концерт, Ліза так виконала п’єсу Скорика, що зал завмер, а потім вибухнув оплесками.

— Вона молодець, — прошепотіла Віра Тетяні, крадькома витираючи сльозу. — Ти виростила дивовижних дітей.

— Дякую, — просто відповіла Тетяна. — Ми з чоловіком стараємось дати їм усе, що можемо.

Коли настав час Маші йти на співбесіду до університету, Віра несподівано для себе взяла ще один вихідний.

— Я проведу тебе, — сказала вона племінниці. — Для моральної підтримки.

— Не варто, тітко Віро, — заперечила Маша. — Я впораюся.

— Я знаю, що впораєшся, — усміхнулася Віра. — Але мені хочеться піти з тобою. До того ж, я сама навчалась у КНУ, можу показати кілька «секретних» місць, про які знають лише студенти.

Після співбесіди, яка, за словами Маші, пройшла добре, вони гуляли студмістечком. Віра показувала племінниці корпуси факультетів, розповідала історії зі свого студентського життя й з подивом ловила в собі відлуння тієї давно забутої радості відкриттів і знань, яка колись надихала і її.

— Знаєш, — задумливо сказала вона, — я ж теж колись мріяла займатись наукою. Але потім закрутило — бізнес, кар’єра, гроші…

— А чому б не повернутись? — спитала Маша. — Мама каже, що ніколи не пізно почати робити те, що насправді любиш.

Віра подивилася на племінницю з подивом.

— Твоя мама дуже мудра жінка.

— Я знаю, — просто відповіла Маша.

У останній вечір перед від’їздом Тетяни й дівчат додому (результати вступу мали надійти пізніше, електронною поштою), Віра влаштувала прощальну вечерю. Вона сама приготувала кілька страв за рецептами, яким навчилась у Тетяни за ці два тижні.

— Таню, — сказала вона, коли вони залишилися вдвох після вечері, — я хочу, щоб ти знала: якщо Маша вступить, вона може жити в мене. І на канікули приїжджати, і взагалі… будь-коли.

Тетяна уважно подивилася на неї.

— Дякую, Віро. Це дуже щедра пропозиція. Але я хочу, щоб ти розуміла: це не тимчасове. Студенти вчаться кілька років.

— Я знаю, — кивнула Віра. — І я не просто з ввічливості пропоную. Мені сподобалося… не бути одній.

Тетяна усміхнулася.

— Знаєш, коли я збиралась до тебе, теж нервувала. Думала: ну що мені говорити з цією успішною київською бізнеследі? А виявилося, що ми просто дві жінки, у яких багато спільного.

— І ще більше відмінностей, — засміялася Віра. — Але це, мабуть, навіть цікавіше.

Вони проговорили до глибокої ночі. Тетяна розповідала про життя в селищі, про чоловіка, про те, як вони власноруч будували будинок, про бібліотеку, яку вона перетворила на культурний центр селища, про шкільні вистави, які вона ставить, про город, що годує їх цілий рік.

А Віра, зі свого боку, розповідала про роботу, про те, як прагнула успіху, як добивалася визнання, як купувала цю квартиру, економлячи на всьому, про свої подорожі Європою, про виставки й концерти.

І чим більше вони говорили, тим ясніше Віра розуміла: те, що вона вважала перевагами свого «столичного» життя — кар’єра, гроші, статус — не зробило її щасливішою, ніж Тетяну з її простою, але наповненою сенсом буденністю.

Минуло три місяці. Маша вступила до КНУ і тепер жила у Віри, допомагаючи по господарству. Віра почала відвідувати вечірні курси мистецтвознавства — давнє захоплення, якому колись поступилась заради кар’єри. А ще вона почала планувати відпустку — не в Європу, як зазвичай, а на Західну Україну, в гості до Тетяни.