Коли я почула слова адвоката, здавалося, що підлога під ногами зникла. “Ваш батько залишив вам спадок

Коли я почула слова адвоката, здавалося, що підлога під ногами зникла. “Ваш батько залишив вам спадок”.

Я незрозуміло дивилася на чоловіка в суворому костюмі, що сидів навпроти. Мого батька не стало понад двадцять років тому, коли я була зовсім маленькою. Як він міг залишити мені щось зараз?

– Вибачте, але я не зовсім розумію, – нарешті вимовила я, відчуваючи, як голос тремтить. – Мого батька немає в живих вже понад двадцять років, я тоді ще була дитиною. Про яку спадщину може йтися?

Адвокат, ніби вже чекаючи на моє запитання, відкрив теку з документами.

– Даша, вашого батька справді не стало багато років тому, – кивнув він. – Але, окрім вас, він мав іншу сім’ю. І його остання воля полягала в тому, щоб ви дізналися правду саме зараз.

Я повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як ноги підкошуються. В моїй голові вихором проносилися думки. Інша родина? Отже, у нього було ще одне життя, інші діти?

Адвокат мовчки простяг мені конверт, на якому було акуратно виведено мою адресу. Серце билося так сильно, що я ледве могла дихати. Я відкрила конверт і прочитала перші рядки листа.

«Дорога Даша, якщо ти читаєш цей лист, значить, мене більше немає в цьому світі, і правда, яку я приховував, нарешті розкрита. Я знаю, що не маю права просити пробачення, але, будь ласка, знай, що я завжди любив тебе. У тебе є брат і сестра, яких ти ніколи не знала».

Слова пливли перед очима. Брат та сестра? Як таке можливе? Чому ніхто ніколи не розповідав мені про це?

Всю дорогу додому я була немов у тумані. Брат та сестра. Ці слова звучали не природно, ніби я читала чужу історію, але не могла повірити, що вони стосуються мене. Мама зустріла мене на порозі, й одразу зрозуміла, що щось не так.

– Даша, що трапилося? – спитала вона, уважно заглядаючи мені у вічі.

Я мовчала. Почуття гніву, болю та зради накочувало, і я не могла стримати сльози. Слова вирвалися з мене наче самі собою.

– У мене є брат і сестра, – сказала я, ледве стримуючи ридання. – Ти знала про це?

Мама зблідла, ніби її вдарили. Вона відкрила рота, щоб щось сказати, але слова застрягли в горлі. Її мовчання сказало мені більше, ніж будь-які пояснення. Вона знала. Вона завжди знала.

– Даша, пробач мені, – нарешті прошепотіла вона. – Я… я не хотіла, щоб ти дізналася так. Я думала, що бороню тебе. Хотіла, щоб ти виросла, не відчуваючи цього болю.

Її слова обпалювали, як вогонь. Захищала? Чому вона вирішила, що я не зможу впоратися із правдою? Я розвернулась і вийшла з кімнати, відчуваючи, як сльози ллються по щоках.

Минуло кілька днів. Я не могла змусити себе поговорити з мамою. Кожне її слово здавалося фальшивим, позбавленим сенсу. Я знала, що маю з’ясувати правду.

Через адвоката я дізналася, що в мене справді є брат і сестра – вони мешкали в невеликому містечку неподалік. Вони теж отримали листи від батька, в яких він пояснював їм, що мають зведену сестру.

Нарешті я зважилася на зустріч. Ми домовилися зустрітися у кафе у центрі міста. Коли я увійшла, побачила, як до мене махає дівчина мого віку з коротким темним волоссям, та посмішкою, в якій було щось знайоме.

Поруч із нею сидів хлопець, трохи молодший за нас обох, з напруженим поглядом і насупленими бровами.

– Ти Даша? – спитала дівчина, коли я підійшла до їхнього столика.

Я кивнула, відчуваючи дивне хвилювання, та полегшення одночасно.

– Я Олена, а це мій брат Ілля, – представила вона себе та хлопця поряд.

Ми сіли, і тиша повисла між нами. Ніхто не знав, із чого почати. Ми були, як незнайомці, і водночас між нами було щось спільне, що пов’язувало нас сильніше за будь-які слова.

– Я навіть не знала, що в мене є брат і сестра, – нарешті сказала я, відчуваючи, як усередині закипають емоції. – І, якщо чесно, не знаю, як з цим впоратися.

Ілля глянув на мене зі смутком.

– Ми теж нічого не знали, – тихо сказав він. – Наша мама завжди казала, що тато поїхав і ніколи не повертався. А тепер ми дізнаємося, що весь цей час він мав іншу сім’ю.

Слова поранили, як ніж. Я відчувала той самий біль, ту ж агресію на людину, яка нас зрадила. Але водночас я бачила, що ми всі однаково страждаємо.

З того часу минуло кілька місяців. Ми з Оленою та Іллею почали спілкуватися, і поступово я зрозуміла, що вони стали частиною мого життя.

Наші зустрічі допомогли мені зрозуміти, що сім’я не завжди те, про що ти знаєш з дитинства. Це про тих людей, які з’являються у твоєму житті, та залишаються, попри біль та труднощі.

З мамою стосунки поновилися не відразу. Я довго не могла зрозуміти її вчинок, але згодом вибачила. Ми обидві зрозуміли, що люди іноді роблять помилки, намагаючись захистити тих, кого люблять.

Тепер моя сім’я стала більшою, ніж будь-коли. І я про це не шкодую! Я вдячна батькові, що він по собі залишив такий спадок, не зважаючи ні на що.

А матір я засуджую, що вона приховувала від мене цей факт. Я повнолітня, і можу сама приймати рішення. А ви як вважаєте, я мала право знати про своїх зведених брата та сестру?