Коля — товстий негарний пес, невідомій світові породи, тихо сидів на колінах господині — самотньої пенсіонерки зі стажем Валентини Петрівни

– Колю, дитинко, зараз, зараз приїдемо додому і поїмо.

Коля — товстий негарний пес, невідомій світові породи, тихо сидів на колінах господині — самотньої пенсіонерки зі стажем Валентини Петрівни.

Колі трохи заважали складки жиру на шиї, але загалом його життя можна було назвати райським. Хоча як виглядає рай для собак поки що залишається загадкою.

Валентина Петрівна знайшла його на вулиці, ось такої пізньої осені. Він єдиний з усього посліду, хто залишився живим.

Ну, як у живим: він лежав у коробці з-під взуття, притиснутий чиїмось мішком зі сміттям і думав про швидку смерть. Було голодно, холодно та самотньо.

Поки чиїсь теплі руки не витягли його тремтячого на світ.

Ось тут і стало зрозуміло, наскільки сильний його ангел-охоронець: Коля навіть у дитинстві був негарним. Ніхто побачивши його не сказав би:

«А хто це в нас такий миленький? Хто це у нас такий гарненький? Хто такий класний?»

Він не був ні гарненьким, ні миленьким 100%. Чого вже – він був страшком.

Але, чи Валентина Петрівна того дня забула свої окуляри, чи просто фортуна була на його боці, його посадили в пакет, пакет поклали в візок і повезли додому.

І з цього моменту життя Колі зробило крутий поворот.

По-перше, він став Колею. Коли Валентина Петрівна сердилась на нього, то називала його Миколою Івановичем.

Саме Микола Іванович згриз у юності телефонний провід, демісезонні чоботи господині та близько ста разів надзюрив у передпокої. Але найчастіше він був Колею, Колюсиком.

Валентина Петрівна своїх дітей не мала і взагалі була глибоко самотньою жінкою. Тобто абсолютно.

Все невитрачене за довге життя кохання вона віддала Колі.

Найкращий шматочок — Колі, вишиту гладдю подушечку — Колі, пульт від телевізора — Колі.

Так йшли роки, вони жили душа в душу, іноді сварилися через дрібниці: Валентина Петрівна садила його спочатку на м’яку подушечку, потім на коліна і починала ставити незручні для будь-якого чоловіка запитання:

«Колюся, а ти маму любиш? А як ти любиш маму? А скажи, як ти сильно любиш маму?»

Коля віддано дивився на неї з-під брів, але цього мало. Завжди мало.

«Не любиш маму, так? Чи не потрібна тобі мати, так? Виріс і тьху тобі на матір, так?»

Після цього починала плакати, голосно шморгатись, потім у серцях скидала, від чого він падав у незручну позу.

Сперечатись було марно. Простіше було надзюрити в центрі кімнати та відволікти її від сумних думок. Що він і робив.

Тоді вона швидко міняла розмову на:

«Микола Івановичу, підійдіть, будь ласка, сюди. Будьте такі люб’язні!»

Він обережно підходив.

– Хто це зробив? — питала вона риторичне запитання. – Хто?

Начебто не була впевнена у собі. Він підходив, максимально низько опустивши голову. Потім його лаяли, потім мирилися і, нарешті, його годували.

Дуже гарне у нього харчування. Дуже. Трохи давить комбінезон для прогулянок. Але це нічого. Чи можна ще кашки?

Ставте вподобайки та залишайте свої коментарі!