Колись ти зрозумієш..!?

Коли мама з татом одружилися, батько вмовив маму переписати її успадковану шикарну трикімнатну на свекруху, щоб була можливість взяти кредит на його ім’я під заставу житла.

Мама написала дарчу, справа батька пішла в гору, вона якось не замислювалася про те, щоб вимагати квартиру назад. Десять років тому, коли мені було 18, тато зібрав сімейну раду.

Сказав, що любить іншу, у нього від неї маленький син і він хоче розлучення. Мені сказав:

“Колись ти зрозумієш”.

Мама прийняла новину гідно, тільки попросила повернути її квартиру, щоб нам не довелося жити в орендованій. На що мій тато здивовано округлив очі та відповів, що квартира була подарована його мамі, а вона своєю чергою передарувала трикімнатну йому.

Тож за законом квартира його. Спільно нажитого майна не було, все оформлялося на бабусю. Ми просили хоча б під розписку дати грошей на перший внесок в іпотеку, він послав нас і сказав, що його синові та спадкоємцю гроші потрібніші.

Він забрав усе — мамину машину, коштовності, які нам дарував, магазинчик білизни, яким мама займалася сама, навіть її шубу. По суті, у нас залишився лише одяг.

Мама була в нестямі від шоку:

– Так, всяке може статися, – говорила вона, – але треба ж залишатися людиною! Гаразд подарунки, але квартира! Він просто законно нас обікрав.

Ми довго накопичували, жили в гуртожитку надголодь, ходили в недоносках, але купили однокімнатну, начебто все налагодилося.

Батько поїхав одразу після розлучення до Києва, більше ми про нього не чули.

Мама щаслива у другому шлюбі з простим роботягою, він її на руках носить. Я теж одружилася, переїхала до чоловіка.

І ось учора до мене у двері постукав якийсь чоловік. Я насилу впізнала в обірваному і смердючому дядьку свого батька.

Як він дізнався мою адресу – незрозуміло. Він благав пустити його пожити до нас або дати адресу мами, щоб він міг піти до неї.

Його дружина якимось чином оформила все майно та бізнес на себе, а його викинула. Пів року він намагався довести свої права, але нічого не досяг.

І тепер він зібрав останні гроші на квиток до нашого міста і прийшов до нас по допомогу. Я пригадала йому все, що ми пережили через його зраду і зачинили двері перед його носом.

Здивувала реакція мого чоловіка:

– Ну він же зрозумів, що був неправий, могла б хоч спробувати пробачити його.

– Ні, зради не прощаю.

Татко постукав-постукав і пішов, де він тепер і що з ним, я не знаю. І не хочу знати. Може, колись я звинувачуватиму себе за цей вчинок, але зараз впевнена, що вчинила правильно.

А ви як вважаєте? Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?