– Колишній чоловік прийшов із новою дівчиною і дав мені годину на збори! А мені ж пальця в рота не клади…

– Збирай речі, – сухо сказав колишній чоловік. – У тебе година.

Я навіть не одразу зрозуміла, що відбувається. Я пила собі чай і розглядала тріщину на стелі. Вона з’явилася три місяці тому, коли сусіди зверху затіяли ремонт.

І з того часу я щоранку з тривогою перевіряла, чи не поповзла ця «красуня» далі, чи не розширилася.

Тріщина була, хоч би як дивно це звучало, гарна, різка і схожа на блискавку. Мені подобалося думати, що це якийсь знак, хоча який знак, хороший чи поганий, я вирішити поки не могла.

Отже, я чаювала на кухні, і раптом – дзвінок у двері. Я пішла відчиняти й оторопіла. Тому що Валентин був останньою людиною, кого я очікувала побачити на порозі своєї квартири в таку годину.

Я настільки здивувалася, що впустила і його, і ту, що прийшла разом із ним.

– Наташа, ти оглухла? – Валентин клацнув пальцями у мене перед носом.

– Що, Валю? – Моргнула я.

– Година у тебе! – майже грубо сказав він. – Збираєш свої речі та йдеш. Ну жваво!

Поруч із колишнім чоловіком стояла дівчина. Молода, років двадцяти п’яти, у пальті кольору незрілого лимона, з губами, накачаними так сильно, що здавалося, ніби вона весь час на щось ображається.

– Це хто? – Здивовано запитала я.

– Це Ксюша, – роздратовано сказав Валентин, – хоч тобі це знати зовсім не обов’язково!

Ми з Валентином прожили разом близько двадцяти років і розлучилися трохи більше як рік тому. Розлучення далося нам легко, чоловік, за його словами, втомився від нашого шлюбу. Я ж… Мені просто набридло терпіти його постійні загули.

Коли ми розлучилися, він щедро залишив цю квартиру мені. Хоча, за великим рахунком, вона й так була моя. Коли в нього почалися проблеми з бізнесом, він переписав на мене і її, і якесь інше майно. Незабаром його бізнес наказав довго жити.

Але його це особливо не хвилювало, тому що в його житті з’явилася Алла, з якою в нього закрутився бурхливий і серйозний роман. Квартира та інше майно так і залишилося на мені.

– Забирай цю халупу разом з моєю часткою, – посміхнувся він, – у нас з Аллою є інша квартира, в рази краща за цю.

– Рада за тебе, – відповіла я, – тільки, Валь, ти не забув, що в нас крім квартири є ще дача та машина, які все ще оформлені на мене? Ти якось не плануєш… Ну, розібратися з цим?

– Ой, та з чим тут розбиратися, я тебе благаю! – скривився колишній чоловік. – У нас з Аллою все є, тож користуйся цією нашою колимагою… І дачею теж користуйся на здоров’я. Це все твоє!

– Ну, дивись, – сказала я, – тільки щоб без претензій потім.

Валентин нічого мені на це не відповів.

І ось він стоїть тут і вимагає, щоб я негайно пішла зі своєї квартири… Першою моєю думкою було відразу викликати поліцію, але потім я вирішила вчинити трохи по-іншому.

– Валю, – спокійно сказала я, – слухай, ну поговорімо, га? Наодинці хоча б?

– Ой, та про що нам говорити? – знизав плечима колишній чоловік. – Ми ж розлучені з тобою, Наталко.

По закону, ми з тобою один одному ніхто. А квартира ця … Ну, ти тут просто … жила якийсь час. Так от, настав час з’їжджати.

Він зиркнув на дівчину, і та хихикнула. У неї був сміх, як у мультяшної білки, такий тоненький, верескливий, неприємний. Але Валентину він, зважаючи на все, подобався.

І тут до мене дійшло. Тоді він мав роман з Аллою, гарною підприємницею середньої руки. Не знаю вже, що там у них сталося, можливо, сталася ця Ксюша, яку він привів сюди, але, мабуть, зараз він відчайдушно потребував.

Ні, виглядав він, як і раніше, добре, але його брутальна самовпевненість явно була напускною.

– Вихитується перед дівчиною, – подумала я.

І раптом мені стало його шкода.

– Валь, – сказала я, – давай таки поговоримо. Все ж таки ми двадцять років разом прожили. Доньку виростили. Невже ти хочеш, щоб ми… ось так…

– Саме так, – він повернувся до дівчини й по-господарськи поклав їй руку на поперек. – Ксюш, вибирай кімнату. Тут їх лише дві, але одна з балконом.

– З балконом хочу, – пропищала Ксюша.

– Це туди, – махнув рукою Валентин.

І тут я зрозуміла, що зупиняти цей сюр потрібно зараз же.

– Стривай, Ксюша, – ласкаво сказала я, – ми з Валиком поговоримо все ж таки наодинці, добре? А потім вирішуватимемо.

Дівчина глянула на Валентина.

– Ва-а-аль … – Протягнула вона. – Ти ж сказав, що все вирішено!

– Все і вирішено, – колишній чоловік все ще намагався грати «в брутальність». – Зараз Наташа збереться і піде, а ми з тобою…

– Спочатку ми з тобою поговоримо, – твердо сказала я, – якщо хочеш, поговоримо при Ксюші. Але одразу скажу, розмова буде не з приємних.

Здається, Валентин почав щось розуміти. Він підморгнув Ксені й сказав:

– Я зараз все залагоджу.

Потім обернувся до мене і додав:

– Ну, ходімо.

І ми пішли в «кімнату з балконом», у вітальню, тобто.

– А тепер послухай мене уважно, – сказала я, зачиняючи за собою двері. – Квартира ця – моя! Вона оформлена на мене!

Валентин зробив якийсь невизначений жест.

– Пам’ятаєш, – продовжила я, – у тебе були проблеми з бізнесом, і ти боявся, що все заберуть? Ти сам запропонував переоформити її на мене?

– Е…

– Ти приніс документи, повів мене до нотаріуса… – насідала я. – Розписався де треба… Пам’ятаєш?

Валентин мовчав.

– Це моя квартира, Валю, – сказала я, – документи можу показати.

Колишній чоловік важко зітхнув, його плечі опустилися.

– Алла … вигнала мене, – пробурмотів він, – через Ксюху.

– Ну, треба ж, як точно я припустила … – подумала я.

– Співчуваю, – сухо сказала я, – але допомогти нічим не можу. І мені ось що цікаво, Валю…

Я зазирнула йому у вічі.

– На що ти взагалі розраховував? У тебе тут навіть частки нема!

– Як це немає частки? – здивувався Валентин. – Я чудово пам’ятаю, що я залишав за собою право.

Я дістала документи на квартиру та показала колишньому чоловікові.

– Ось, дивись, – сказала я, – твоєї частки тут немає, квартира моя. Ти так поспішав розпочати нове життя з Аллою, так хотів уникнути проблем із кредиторами, що просто забув про таку дрібницю.

– Ти сказав, щоб я забирала цю халупу разом із твоєю часткою. Не пам’ятаєш? Забув? Ну нічого, з ким не буває.

– До речі, машина та дача теж мої. Та все моє, Валю! А ти зареєстрований у своєму гуртожитку при заводі, кімната чотирнадцять метрів. Це хоч би пам’ятаєш?

Він мовчав. Його обличчя раптом стало зовсім нещасним, і я знову пошкодувала його.

– Наташа … – мовив Валентин.

Нині він виглядав уже не так упевнено, як кілька хвилин тому.

– Мені… потрібна ця квартира. Мені реально нема куди йти, я все втратив! Ксюха не знає… Вона думає, я крутий хлопець… Давай якось… домовлятися, чи що?

– Нічим не можу допомогти, – сухо промовила я, – ти сам переписав цю квартиру на мене. І дачу з машиною також. Ти сам усе зруйнував і зі мною, і з Аллою. Так що, Валю, йди… й Ксюшу свою забирай!

Він трохи помовчав, а потім пішов до дверей. Я вийшла слідом.

– Ходімо, – буркнув він, не дивлячись на Ксюшу.

– Але ж, Валя … – пролепетала вона. – Ти ж обіцяв!

– Ходімо, я сказав! – гаркнув він.

Ксюша здивовано глянула на нього, але покірно попленталася слідом. Чи залишилася вона з ним, чи ні, я не знаю, – оскільки Валентин у моєму житті більше не з’являвся. Та й слава Богу…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!💖