Колишній на вулицю не вигнав, проте підселив свою маму

– Стінка на стінку не ходимо, звичайно, але все одно нічого хорошого в такому житті немає, зате мені всі твердять, що я маю бути колишньому чоловікові вдячна, не вигнав же…

Я розлучена вже рік і весь цей рік я мешкаю в одній квартирі з колишньою свекрухою. Точніше, ми живемо утрьох: я, мій 5-річний син та мати колишнього чоловіка. У нас різні кімнати, холодильники, є навіть графіки прибирання місць загального користування.

Комуналка одним словом. І як у будь-якій комуналці у нас у квартирі вічні суперечки. Тільки з урахуванням того, що й у шлюбі я з колишньою свекрухою не ладнала, то ці суперечки йдуть до останньої нервової клітини. Як так вийшло? Розповідаю.

Свого житла в Києві я не маю. В мене взагалі ніде немає свого житла. Є мати, є молодша сестра від другого чоловіка матері. Живуть далеко, у власному будинку у сільській місцевості. Будинок належить матері та її чоловіку, чесно кажучи, мене з дитиною там точно ніхто не чекає.

Я і вчитися виїжджала з великою радістю, і в Києві залишалася з твердим наміром закріпитися, хоч було дуже важко.

І зовсім донедавна мені здавалося, що все вдалося. У сенсі закріпитись. Зустріла я Івана, він на три роки старший за мене, почали зустрічатися, а потім і жити разом. Пропозицію про заміжжя прийняла, Іван мене прописав у своїй квартирі — спадковій, що дісталася йому від батька. Згодом в нас з’явився син.

Зі свекрухою стосунки були просто ніякі. Там із самого початку було неприйняття, але з Іваном ми жили добре. До певного часу. До поки мій благовірний нове кохання всього свого життя не зустрів.

Рік тому я випадково побачила інтимне листування чоловіка, він не заперечував і зізнався в тому, що спеціально залишив відкритою свою сторінку на ноутбуці, не знав, як сказати мені, що в нього інша і він хоче бути з нею.

Він, мабуть, сподівався, що я речі зберу і піду. Тільки йти мені нема куди. Та й було б куди — не пішла б.

У мене не дуже здорова дитина. Інвалідність нам не дають, садок син відвідує, але на лікарняних ми теж постійно. У Києві медицина на порядок краща, ніж у нашому селі, принаймні проблем було більше, до саду вдалося деякі вирішити. Тільки для цього потрібні зусилля, гроші та… проживання у Києві чи десь поряд.

Свекруха взагалі кричала, щоб я забиралася до чорта на болота. На онука їй начхати, мені так і було заявлено, що не треба було розмножуватися, якщо я не маю свого житла. Дуже сміливе твердження. Особливо з огляду на те, що “розмножувалася” я не одна, а з її сином. І що сама вона, свого часу так само “розмножувалася”, не маючи свого житла.

Річ у тім, що до недавнього часу мама колишнього чоловіка жила у двокімнатній, яка за заповітом її власною матір’ю була залишена онукові повз дочку, тобто у квартирі, яка теж належала Івану.

Я все ж таки знайшла в собі сили, щоб поговорити з чоловіком зрадником максимально коректно про майбутнє їхнього сина. Це було важко, біль від зради був сильним, але через дитину я на горло власній гордості наступила.

Підсумком переговорів стало рішення: Я й надалі можу жити у цій двокімнатній з дитиною, чоловік платитиме невеликі аліменти на хлопчика. Термін домовленостей — до 18 років хлопчика чи до того часу, коли я сама зможу накопичити на хоч якесь житло. Через те, що чоловіку з новою пасією теж треба було десь жити, він просто переселив у квартиру до мене свою маму.

– Коли ж ти вже звільниш житлоплощу? – кожен раз чую це питання у свою адресу від колишньої свекрухи.

– І куди накажете мені піти?

– Та мені все одно, куди ти підеш, хоч під міст. Коли б не було тебе, жила б я собі, горя б не знала. Іван добрий занадто, а ти й користуєшся, нахлібниця. Іди вже, унітаз намивай, твоя черга.

Я зізнаюся чесно, що втекла б давно, але нікуди. Працюю, отримую дуже скромні гроші. Але піти зараз на орендовану квартиру не зможу. З цієї роботи легко відпускають до лікарні та й на лікарняні. Робота недалеко.

Піти зараз? Куди? Звідки мене попросять за місяць. У нас і школа не за горами, хто в першому класі страхуватиме нас? Іван має інше життя. Свекруха? О, ця жінка онука в одній квартирі не помічає.

Було діло, знайшла я підробіток, вечорами, уклавши сина спати почала я бігати підлогу мити у двох магазинчиках по сусідству. Тричі збігала, а потім прийшла опіка: свекруха зателефонувала, що тут дитину вночі кидають одну.

Жінки з опіки співчутливо покивали: бувають же… бабусі, але порадили не загострювати, інакше можна й втратити дитину. Тепер підробіток накрився мідним тазом. Колишній чоловік допомагати відмовляється, мовляв, він вже й так допоміг.

Намагаюся підробляти в інтернеті, відкладати якось, але виходить погано. А з урахуванням того, як ціни на все ростуть, я точно до 18 років сина тут досиджу. Нерухомість в Києві я й не розглядаю, хоча б десь однокімнатну в області.

А головне, жодних нервів вже не вистачає. Я так підозрюю, що свекруха минулого тижня спеціально зламала кран у ванній: її половину оплачує Іван, а за свою половину змішувача маю заплатити я. От розумієте, як вона шкодить. Яке тут особисте життя…

При цьому власна мати, якій я спробувала поскаржитися, та й усі колеги, подруги вважають, що колишній чоловік у мене людина сумлінна: не вигнав же на вулицю, я маю бути йому вдячна. А я навіть не знаю, за що?