– Кому ти віддала квартиру, з того й запитуй про допомогу, – суворо відповів син

Валентина була шокована, коли свекруха заявила, що відписала свою квартиру єдиній онучці Вікторії. Ніхто з присутніх цій звістці не зрадів, окрім самої дівчини, та її батьків.

Вікторії було двадцять років, і вона зовсім недавно почала зустрічатися з хлопцем, який був їй ровесником.

– Мені потрібна своя квартира, – промовила дівчина, прийшовши в гості до Зінаїди Петрівни. – Бабусю, кому ти свою зібралася віддавати?

– Я поки що про це не думала, – здивовано знизала плечима жінка похилого віку.

– А треба було вже визначитися, мені треба знати, – насупила брови Вікторія. – Нам із Пашею ніде жити!

– З яким Пашею? – поцікавилася Зінаїда Петрівна. – У тебе з’явився хлопчик? Коли познайомиш?

Вікторія пообіцяла найближчими вихідними привести до неї свого обранця. Зінаїді Петрівні дуже сильно сподобався кучерявий рудий хлопчина, і за столом вона видала:

– Квартиру я віддам тобі, онучко. Тобі вона потрібніша.

– А де сама житимеш? – здивовано спитала Вікторія.

– Я на дачу переїду, треба буде її тільки утеплити, – хитро підморгнула внучці Зінаїда Петрівна.

На першому ж сімейному вечорі жінка повідомила родичів про своє рішення. Зінаїда Петрівна мала двох дітей: Валерію та Володимира. Віка була дочкою першої.

– Ой, бабуся тебе найбільше любить, – посміхнулася жінка, задоволена тим, що квартира матері відійде її доньці.

Весь вечір вона косилася на брата і невістку, і коли зустрічалася з їхніми поглядами, хитро посміхалася.

– Мені потрібна твоя допомога, – Зінаїда Петрівна звернулася до сина. – Треба буде перевезти на дачу деякі меблі.

– Ти сама будеш на дачі? – здивувався Володимир. – Там же взимку буде дуже холодно.

– Так, ти ще й з цим мені допоможеш! – забажала мати. – Будинок треба утеплити.

Здивований чоловік обмінявся багатозначним поглядом із дружиною Валентиною. Коли вони покинули квартиру матері, Володимира ніби прорвало.

– З глузду з’їхати! Мама переписала квартиру на онуку, яка жодного разу палець об палець не вдарила, – обурено пробурчав чоловік.

– Про що вона тільки думала? Ти бачила обличчя моєї сестри? Лєра впивалася своєю вагомістю та владою.

– Ну, віддала, що тепер? – розгублено відповіла Валентина. – Це її квартира, та її рішення.

– Ага, а допомагати мушу я, а не зять, – процідив крізь зуби Володимир, якого ображав цей момент.

– Це ти вже сам мусиш вирішувати, треба тобі їй допомагати, чи ні, – усміхнулася у відповідь дружина.

Наступного дня Зінаїда Петрівна зателефонувала синові, та попросила поквапитися.

– Шукай машину, Вово, молодим треба у квартиру в’їжджати, а я ще не з’їхала, – пробурчала вона.

Чоловік хотів заперечити матері, та показати свою образу, але натомість прикусив язика, і пообіцяв усе залагодити.

У суботу він приїхав із вантажниками, і з квартири Зінаїди Петрівни було вивезено частину меблів, які вона вирішила забрати з собою на дачу.

Наступного дня й сама жінка з речами теж вирушила до заміського будиночка. Разом з нею поїхав Володимир, якому після приїзду вона почала роздавати команди.

– Вова, треба щось із цим робити! Я стара, мені важко надвір ходити в туалет. А як піду, послизнусь, упаду і валятимуся догори ногами, так і замерзну там…

Чоловік здивовано глянув на матір, намагаючись збагнути, що вона від нього хоче.

– Туалет мені, та тепла ванна в будинку потрібні! – вимогливим тоном промовила Зінаїда Петрівна.

– Ну, це великі витрати!

– Мати в тебе теж одна, і якщо ти хочеш, щоб вона була жива і здорова, то жодних грошей не пошкодуєш, – діловито відповіла жінка, даючи зрозуміти Володимиру, що всі витрати він має взяти на себе.

– А ось сам будинок насамперед потрібно утеплити, – видала мати першорядне завдання. – Сніг уже ліг, я тут задубію.

– Навіщо ти так рано поїхала із квартири? Треба було хоч до весни потягнути. Яка потреба була в тому, щоб Віка в’їхала в неї?

– Якщо я так вирішила, значить, так треба! – Зінаїда Петрівна грізно глянула на сина. – Загалом, давай якось у темпі все робити.

Не заперечивши матері, Володимир поїхав додому, проте не встиг він дістатися міста, як йому зателефонувала Зінаїда Петрівна.

– Синку, завтра приїдеш до мене, купи дорогою продуктів. Список я тобі надішлю повідомленням, – владним тоном промовила жінка.

З того дня Зінаїда Петрівна щільно присмокталася до гаманця сина, і вимагала то одне, то інше.
Володимир покірно виконував усі забаганки матері, хоча всередині нього кипіла злість і гнів.

Чоловік вважав несправедливим той факт, що квартиру жінка відписала внучці, а питати вирішила з нього. Сигналом, що настав час це закінчувати й припинити мовчати, став дзвінок від матері.

– Синку, я тут підрахувала, мені не вистачатиме на життя, тому щомісяця переказуй мені три тисячі гривень, – незворушним тоном промовила вона.

– Я? Чому це я? Чи ти забула про те, що в тебе ще є дочка та онука, якій ти відписала свою квартиру? – стримано поцікавився Володимир.

– Пам’ятаю я, а до чого це ти мені кажеш? – уїдливо запитала Зінаїда Петрівна.

– До того, що кому віддала квартиру, з того й питай допомогу, – суворо відповів чоловік.

Від слів сина Зінаїда Петрівна на кілька секунд втратила мову, і в повітрі повисла гнітюча тиша.

– А ти хіба не мусиш мені допомагати? – проскреготіла зубами мати.

– Мушу, але в розумних межах, а ти, як я бачу, вирішила на мене всі турботи звісити, – відповів Володимир. – Те купи, це купи… тепер ще й продукти купуй…

– Я все зрозуміла! – розгнівано рикнула в слухавку мати, і скинула дзвінок.

Проте, за кілька днів їй знову довелося зателефонувати синові, оскільки продукти були на нулі, а дочка із зятем послалися на велику зайнятість, і відмовили їй у допомозі.

– Беру на себе лише обов’язок раз на тиждень купувати та привозити тобі продукти, у всьому іншому на мене не розраховуй, – впевнено промовив Володимир.

Син ясно дав матері зрозуміти, що утеплювати дачу, займатися ванною та туалетом він не буде.
Зінаїда Петрівна звернулася до дочки та зятя, але ті лише годували її обіцянками, але так нічого й не робили.

Тоді жінка похилого віку почала загрожувати їм, що забере квартиру назад, якщо їй не допомагатимуть.

Валерія обіцяла обов’язково допомогти матері, але так і не спромоглася. Перед Зінаїдою Петрівною постало питання про доцільність своєї витівки з квартирою, яку вона планувала найближчим часом переглянути.

Бо ті родичі, яких вона вважала гідними такого подарунка, на ділі виявилися не вдячними, та байдужими…