– Коротше, Ганно, ворожи не ворожи, а я твій суджений! Прийшов, щоб додому тебе провести, а то наворожиш собі казна-кого

Снігу намело до самих дахів. Вдень такий білий, що очі сліпить, і лише подекуди – з блакитним відливом.

Вже вдосталь накатавшись на санчатах, молодь розбрелася по домівках. Та хіба ж заснеш у такі ночі, коли святкові ворожіння йдуть?

Мар’яна, Клавдія, Людмила та Ганна сиділи за столом, поставивши на підлогу блюдце із зерном, дзеркало, воду, і міркували, як би ще півня принести.

– Ой, дівчата, то його опівночі треба нести, – згадала Клавдія.

– Так ми весь курник переполошимо, – завагалася Мар’яна.

– Нічого, потерплять, треба ж нам поворожити на наречених, – сказала Людмила.

– Ой, а я побоююся, – прошепотіла Ганна, – а що, як він підійде до води, то й наречений буде любителем напоїв.

– А мені боязко, що до дзеркала підійде, – буде в мене чоловік чепуритись, та за дівками бігати.

У небі з’явився місяць, і стало світліше. Сніг переливався від небесного світила, над дахами будинків із труб ішов дим.

Біля воріт Степанових стояли четверо хлопців, лузгаючи насіння, і поглядаючи на віконце Пасічникових, що світилося. В цьому будинку приготувалися ворожити чотири подружки.

Чутки про те, що дівчата будуть ворожити, просочилися тонким струмком, і здивували хлопців.

– А давайте нажахаємо їх, – запропонував Павло – задерикуватий, веселий хлопець.

– Сніжком у вікно кинемо, чи постукаємо, – одразу схопився за цю думку Серьога.

– Ні, так їх не проймеш,- махнув рукою Микола,- краще у двері стукати, та гарчати, враз розбіжаться.

– А краще кожух вивернути навиворіт, сажею обличчя змастити, й так у вікно постукати, чи у двері заскочити, – загорівшись пропозицією, підказав Павло.

Хлопці схвально зареготали, передчуваючи, як дівчата верещатимуть. І тільки Михайло стояв, не промовивши ні слова, і не засміявшись.

Опівночі, коли дівчата спіймали півня, щоправда, строкатого, коричнево-золотистого (чорного не було), і з серцем, що б’ється від хвилювання і страху, завмерли в очікуванні, що ж зробить зляканий півень – двері в хату відчинилися.

На порозі стояв молодий хлопець – у світлі мерехтливого вогника свічки, обличчя відразу й не розгледіти.

Дівчата, як за сигналом, заверещали, остаточно злякавши нещасного півня, який з переляку, забився під ліжко.

Хлопець пройшов до столу, і повернув лампочку – одразу в хаті стало видно. Дівчата сховалися у світлиці, продовжуючи верещати.

– Та замовкніть ви, врешті! – подав голос гість. – Михайло я, Польовий, до Ганни прийшов.

Дівчата висунулися з кімнати, ще до кінця не повіривши, що це, справді, Михайло.

– Ось він я, справжній, – покрутився він, намагаючись переконати дівчат у своїй реальній присутності. – Ганно, виходь, я – твій наречений, нема чого ворожити на будь-кого. Виходь, сватаю я тебе.

– Чи ти дурний? – майже заїкаючись, озвалася Мар’яна, – ми тут трохи від страху не луснули, а ти свататися опівночі надумав!

– Так треба було двері за собою замикати, – сказав Михайло, – коротше, Ганно, ворожи не ворожи, а я твій суджений. Прийшов, щоб додому тебе проводити, а то наворожиш собі казна-кого.

Ганна дивилася зляканими очима на чубатого Михайла і, здавалося, навіть її світлі коси тремтіли, бо не прийшла ще до тями після його раптової появи.

Звісно, ​​вона знала його, ну була справа – переглядалися, навіть танцювали якось разом. Але не думала вона, що Мишко так рішуче напроситься у наречені.

А Михайло, тим часом узяв шубу Ганни, і спитав:
– Де там твоє взуття? Одягайся, взувайся…

І вона, мов зачарована, мовчки стала одягатися, і так само, мовчки, вони вийшли з дому.

За воротами хлопці свиснули їм у слід.
– Ех, Мишко, такий цирк нам зіпсував, вломився раніше часу, та ще й Ганну з собою повів.

Десь через пів століття, коли у Польових уже онуки виросли, Михайло Петрович частенько любив згадувати, як він свою майбутню наречену прямо зі святкових ворожок повів.

– От нахаба, – сміялася Ганна Тимофіївна, – раз у житті зібралася поворожити, а він не дав!

– А ти не задоволена? – допитував її чоловік.

Ганна Тимофіївна, хитро глянувши на нього, відповіла:
– Хоч і не довелося поворожити, а з нареченим угадала!

Ось так, дорогі читачі, згадалася мені зимонька-зима з далекого минулого. Не такі зараз зими, снігу майже немає. Та й ворожити наша молодь вряд чи буде, хіба що для сміху! Але життя продовжується! Добра всім, та теплих історій!